Сценарії життя

Баба Калиниха була жінка не проста, а з характером, ще й з язиком гострим, як серп у жнива. Жила вона в кінці села, у хаті під стріхою, серед вишневого саду, з козою Марисею, півнем Гриньком і купою баняків, які гриміли на кожному повороті.

Олена відкрила очі. За вікном чувся щебіт пташок, далекий гул машин, тихий шелест розкішного жасминового куща. Усвідомила – на дачі. Але як і коли приїхали не могла пригадати. Здогадалася, що це чоловік привіз її у заміський будинок прямо з лікарні.

Це була третя пересадка за сьогоднішній день – і це далеко не кінець. Оксана їхала у відрядження, проте, якщо її колегам випала доля посемінарити в обласному центрі, то їй довелося їхати, аж на захід країни.

Вони винаймали одну кімнату в гуртожитку, ділили зубну пасту, секрети, перші закоханості й розчарування. Були нерозлучні.

Софія та Михайло побралися пізно, вже коли обом було далеко за 30. Прижили єдиного сина – Олександра. Жили дружно, звели у селі просторий цегляний будинок. Їхнє обійстя завжди потопало у квітах.

Я завжди пишався своїм шлюбом з Наташею. Усі друзі мені заздрили. Познайомилися в інституті. Кураторка завжди її у приклад ставила. Навіть якось організувала виховну годину-диспут «Де взяти 25-у годину в добі?» Своїм досвідом «скрізьвстигання» ділилася Наташа. З того часу я й став приглядатися до проворної однокурсниці.

Іноді справжня доброта — це не гучні слова, а тихий, простий жест. Порція обіду. Погляд розуміння. Протягнута рука. І, можливо, саме в таких моментах проявляється справжнє людське. Бо коли ми разом — ми сильніші. І кожен може залишити свій слід. Найкраще — добром.

Батько – Герой, це не обов’язково груди в медалях, а велике і значуще у вчинках, які фундаментуються на відповідальності вищого гатунку, що закладаються у саму сутність батьківства.

Ольга повернулася до рідного села в Україну з далекої Вірменії. Туди її закинула доля за направленням технікуму здобувати вищу освіту у профільному інституті. Там вона вийшла заміж за Мнатика. У далекому краї народилися її обидва сини...

Степану Семеновичу було далеко за сімдесят. Вважай, вік прожив. Все бачив: і лихе, і добре – чого тільки на його шляху не зустрічалося. Війни, голод, втрати, радість і надія – усе було в його житті. Але серце підкосило, коли він дізнався, що став дідом.

Після закінчення педагогічного училища Павло отримав направлення у рідний район, щоправда в інше, більш перспективне від рідного, село. Директорка відразу допомогла з житлом, прилаштувала до самотньої бабусі – Галини Климівни, котра в минулому працювала сільською бібліотекаркою.

До війни Роман проживав у Херсоні. Мав власний будинок. Зводив його самотужки, бо мріяв про велику родину...