Баба Калиниха була жінка не проста, а з характером, ще й з язиком гострим, як серп у жнива. Жила вона в кінці села, у хаті під стріхою, серед вишневого саду, з козою Марисею, півнем Гриньком і купою баняків, які гриміли на кожному повороті.
То вона воду дощову збирає, бо огірки ліпше родить будуть, як нею поливать. То молоко стягує, бо розпочинає з Марисею новий бізнес, то звідкілясь горілку притягла і почала в городі закопувати, щоб «сусід не видудлив». Ну баба шукала собі розраду у тому, що могла вигадати її цікава фантазія. Або ж вона мала на думці зовсім інше, ніж пояснювала.
Баба Калиниха була з тих жінок, яких час не ламає, а гартує. У молодості пережила голод, війну й весілля з дідом, який більше любив гармонь, ніж господарку. Але вона не скаржилась. Садила, варила, виховувала сина, якого випровадила у світ з хрестиком на грудях і словами: — Їдь, Миколо, працюй, але не забувай, де твоя земля і чия ти дитина.
Микола — син її єдиний — давно вже працював за кордоном, будівельником у Чехії. Приїздив рідко, а після епідемії коронавірусу та з початком повномасштабного вторгнення у селі і не був.
Ще до закордонних «гастролей» одружився з місцевою дівчиною, та не прижилась вона у селі: «Мені тут кури смердять і в церкві надто голосно дзвони співають». Покрутилася трохи — й поїхала назад. А малого Артема залишила в баби: «На селі краще виросте, свіже повітря…».
І баба Калиниха виростила. З кашами, курьми, з кропивою на колінах і молитвою під подушкою. Так і виріс за бабиною пазухою, але ж характер який! Ну вилита баба в молодості, тільки в штанях!
Артем виріс хлопцем добрим, роботящим, але повадки мав дідові — от і водив до баби різних дівчат, ніби на кастинг. Як казала сама баба: — Голову маєш — не лише щоб в шапці не холодно було! Дівчат до хати водиш, а толку з того — як з козла молока!
Одного вечора, коли сонце вже ховалося за ліс, Артем привів у гості нову дівчину — Вероніку. Та вся з голочки: нафарбована, в туфельках, нігті довші, ніж у баби ковбаса в коморі, і телефон з рук не випускає.
Баба Калиниха мовчала. Посадила дівчину за стіл, узвару налила. І каже:
— А скажи, дитино, ти вареники ліпити вмієш?
— Ой, ні… Але я класно веду блог! У мене 10 тисяч підписників! — гордо відповіла Вероніка.
— Угу, — кивнула баба. — А от мій півень теж гарний — хвіст пишний, співає зранку, всім показується. Але знаєш, яка з нього користь у господарстві?
— Ну, яка?
— Нуль. Бо яйця не несе.
Вероніка кліпала очима. Артем тихенько за голову схопився. Після того покликала Калиниха хлопця на розмову.
— Синку, як вибираєш наречену, то дивися не тільки на вії. Бо вії — то пил від дороги. Шукай ту, яка з хати не тікає, коли борщ закипає.
— Але бабо, вона блогерка! — виправдовувався Артем.
— То хай блогерить, але хай і знає, як капусту заквасити! Бо як буде вам зле, інтернет не нагодує.
Баба все мовчки спостерігала. Ну зустрічається, то і нехай. Але якось терпець їй урвався.
— Послухай, онучку, — сказала вона одного вечора, коли той намагався пояснити, що «сучасна дівчина не зобов’язана вміти прати руками». — Твій батько колись привіз мені невістку з іншого світу. Я прийняла. Бо думала — головне, щоб не чужа була в серці. Але не вийшло — вона втікала від усього нашого: від землі, від дощу, від живої роботи. Не кожен витримає землю під нігтями й півня на підвіконні. А ти собі шукай таку, що не злякається, як коза в хату забіжить.
Через тиждень прийшла до хати нова дівчина — Марічка з сусіднього села. Тиха, але очі блищать, мов зорі на Йордан. У руках — пиріг, у голові — розум, а в кишені — вишивана хустка. З Марисею одразу подружилась, півня Гринька не злякалась. Баба Калиниха тільки хмикнула:
— Оце, внучку, вже дівка. Бачиш — прийшла не з телефоном, а з пирогом. І каже не «ну тіпа», а «дай, Боже, здоров’я». З такою не згинеш, навіть якщо світ з інтернетом пропаде.
Артем лиш усміхнувся. Бо серце йому теж сказало — це вона.
І от так, завдяки бабі Калинисі, знайшов онук не тільки наречену, а й мудрість на все життя: наречену вибирають не для фото, а для майбутнього.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
