До війни Роман проживав у Херсоні. Мав власний будинок. Зводив його самотужки, бо мріяв про велику родину. Дружина мала власну справу, працювала у б’юті-індустрії. Стартувала звичайним майстром з манікюру, але потім придбала приміщення і вони разом облаштували там салон краси «Імперія стилю». Левова частка коштів у розвиток бізнесу звичайно була Романова. Він був знаним автоелектриком, працював на станції технічного обслуговування. У долі був і його батько, з яким після одруження жили разом у двокімнатній квартирі. Коли ж збудували власний дім у передмісті, батькові виділили окрему зручну простору кімнату.
У будинок переселялися, маючи старшого Кирила. За кілька років у Романа та Світлани з’явився Данило. Жінка завжди мріяла про доньку. І таки бог змилосердився над її молитвами: братики-школярики бавили маленьку Діанку.
Лютий 22-го перекреслив усі плани. Рідне місто в окупації росіян. Неочікуване захоплення, страх, переживання за долю дітей, за бізнес, за батька викликав стрес і паніку. В умовах постійного жахіття Світлана жити не могла. Надавати послуги ворогам не хотіла. У жінки стався психічний розлад. Від нервового напруження не витримало серце. Після смерті дружини чоловікам стало ще важче справлятися з щоденними викликами. За кілька місяців помер батько. Найрідніших людей поховав на кладовищі поруч.
Йшла осінь 2022 року. Листопад. Після деокупації морально стало легше. День звільнення від російської навали став справжнім святом. Вулиці міста, що кілька місяців були порожніми, заповнилися людьми. Усі вітали один одного, раділи, обіймалися. «Ти де був? Тут? Не виїздив» - такі фрази найчастіше лунали між знайомими. Вражала велика кількість української символіки. Практично кожна вулиця була синьо-жовтою від стягів, стрічок, полотнищ, курток, шапок. Радісний день народного піднесення.
Ситуація у місті критична. Відступаючи, орки підривали усі комунікації. Не було води, водовідведення, інтернету, світла, тепла, зв’язку. Критична ситуація з продуктами. Усі проблеми тягарем лягли на плечі Романа. Боявся, аби хлопці не наткнулися на вибухівку, адже багато об’єктів було заміновано. Обстріли, прильоти дронів не вщухали. Чоловік переживав за дітей. У грудні обстріли посилилися і за місяць по місту прилетіло 90 снарядів. А ввечері, 26 грудня, коли 140 херсонців чекали евакуаційного потягу, ерефія завдала удару по залізничному вокзалу Херсона.
- Були дуже потужні вибухи по вокзалу і було жахливо - ми накривали собою людей, аби не постраждали. Потім всі побігли в укриття і таким чином вдалося захиститися, - розповідав Романові наступного дня товариш, котрий хотів відправити дружину з дітьми.
Це стало останньою краплею. Як не важко було розлучатися з рідним домом, все ж відважився на переїзд. Спакували речі. Дитячих забрали найбільше. Діанчині іграшки зібрали в окрему валізу. Хлопці мовчали. А Роман не стримував сліз. Повернув ключ у замку і зрозумів, що назавжди замкнув своє минуле, що за цими дверима залишилося його щасливе сімейне життя, що ніколи вже він не переступить поріг рідного дому. Що його чекає завтра? Яким воно буде між чужими людьми? Їм услід крізь вікна докірливо дивилися кімнатні квіти. Добре, що вони не вміли говорити. На вікні захиталася статуетка собачки з рухомою головою… Та ні, здалося…
Попереду 240 кілометрів дороги до Кривого Рогу. Там їх обіцяли прихистити родичі дружини. Їхали мовчки. В небуття. З острахом і пересторогою.
Рідні зустріли привітно. Але Роман відразу сказав, що шукатимуть власне помешкання, винаймуть для себе житло. Квартиру знайшли швидко. Ще й пощастило, що поруч була школа. Дорогою до магазину побачив СТО, заїхав, поцікавився чи не має вакансії.
- Ти приходь завтра, спробуємо тебе в ділі, - запропонував власник. – Подивимося, який ти майстер, а тоді вже будемо щось вирішувати.
Через два дні «оглядини» закінчилися. Романова хватка, вміння і відповідальність прийшлися хазяїнові до душі. Якось зробив йому зауваження, що можна клієнту закінчить авто й сьогодні, до 8 вечора, а не вже в 7 помити руки.
- Не можу довше залишатися, вибачте, Петровичу, - сказав прямо Роман. – Вдома діти самі. Треба й вечерю приготувати, й старших хлопців проконтролювати, й з Діанкою уроки поробити.
- А дружина не справляється? – підняв на глум слюсар.
- Вона померла. Десять місяців тому… Ми самі з дітьми.
- А дітей скільки? – запитав власник станції.
- Троє. Двоє синів і донька молодша.
- Вибач. Ти не казав, а ми якось і не поцікавилися, - колеги підходили і знічено хто обіймав, хто мовчки тис руку.
За місяць Роман записав Діану у музичну школу, на клас вокалу. Дівчинка любила співати і це в неї добре вдавалося.
- От тільки проблемка, що посеред навчального року, - бідкалася вчителька музики. – Але будемо працювати додатково і наздоженемо програму. Ні-ні, доплати не треба, я благодійно, - додала.
Склали графік занять і Романові аж світ розвиднівся: після уроків у школі Данило відводив малу у музичну. Вона була зайнята, і хлопці могли теж поганяти у футбол або робити домашні справи.
Із занять Діану забирав тато. Якось він помітив, що біля музшколи вже третій день стоїть припарковане авто. Він поцікавився в Оксани Вікторівни, чи власник не забув про свою Теслу, чи економить пальне?
- То моя красуня, - зізналася вчителька. – Не можу завести. Яка причина, не знаю. Ніколи не підводила, а це ось – бац і ні з місця.
- Давайте, я завтра раніше звільнюся і подивлюся, - запропонував. – А сьогодні сідайте, ми з Діанкою вас підкинемо додому, щоб домашні не хвилювалися, що ви пізно.
- Дякую, - зраділа. – За мене нема кому хвилюватися, - додала.
Розговорилися. Оксана жила сама. Чоловік помер до війни, під час пандемії корона вірусу. Мав серйозні проблеми зі здоров’ям і не зміг побороти ковід. Власних дітей не мали. Відкладали на потім, а те потім – не настало.
…Роман з Оксаною стали жити спільно. Цивільним шлюбом. 17 січня, в день народження старшого сина, поїхали у магазин, щоб купити продуктів до святкового столу. Потрапили під приліт російської ракети. Роман встиг пригнутися в машині, така звичка виробилася ще в Херсоні. Оксана не встигла.
- У грудях 2 осколки. Моментальна смерть, - плакав вдівець, яким доля зробила його вдруге. – Вже доїхали до будинку. Не встигли вийти. Вибігли діти, а тут… Таке горе…
Яка немилосердна доля, який збіг підступних обставин… Де знайти сили знову віддерти себе розпластаного і заново жити? А жити треба! Треба заради дітей! Щоб у них було ЗАВТРА!
P.S. В основу розповіді покладені реальні факти, що мали місце 17 січня 2025 року у Кривому Розі.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
