Софія та Михайло побралися пізно, вже коли обом було далеко за 30. Прижили єдиного сина – Олександра. Жили дружно, звели у селі просторий цегляний будинок. Їхнє обійстя завжди потопало у квітах. Не заморських, вигадливих, а у простих, суто народних. Тюльпани, півонії, чорнобривці, мальви, жоржини – з ранньої весни і до пізньої осені буяли на просторому подвір’ї, щедро зігрітому сонцем. А в городі Софія завжди сіяла майори. Стояли вони рядками рівно і струнко, як солдати. Йде стежкою в берег, а вони аж голови за нею повертають та з вдячністю дивляться у слід своїй господині, що висадила їх на роздоллі.
Сином батьки пишалися. Змалку ріс допитливим і до всього тямущим. У школу пішов – вчителі ним не нахваляться. На батьківських зборах класна керівниця завжди ставила Сашу за приклад. Щоправда, були й зауваження до його поведінки. Запізнилися хлопці з футбольного майданчика на урок і він з ними. Не схотіли танцювати з дівчатами на святі і Саша заодно.
- Молодець! – похвалив дома батько, коли Софія розповіла чоловіку про поведінку сина. – Мужиком росте, не мамійком! Він команду не підведе, не буде прогинатися.
Михайло був кремезним чоловіком, але хвороба забрала його рано. Син не встиг і школу закінчити як лишився сиротою. Розумів, він тепер у сім’ї за головного і уся відповідальність за матір на ньому.
Вступив до технікуму, став бухгалтером. Та у заводській бухгалтерії, куди його як дипломованого спеціаліста направили за розподілом, довго штани не протирав. Відпрацював три роки і взявся за власний бізнес. Важко хлопцю було без підґрунтя, стартового капіталу, та ризикував з кредитами і невдовзі вже став доволі успішним підприємцем. Його поважали клієнти, він завжди дотримував даної обіцянки.
Одружився. Альона була під стать Олександру. Така ж струнка і красива. Коли Саша привіз її для знайомства з мамою, Софія стримано мовила:
- Тобі з нею жити, тобі з нею подушку і борщ ділити, а мені – аби тобі було добре. Живіть, діти, собі на втіху.
Як вже вони жили у місті, Саша мамі не розказував, таємниці свого сімейного життя не відкривав. Та їй і не потрібні його оповідки, все бачила і відчувала без слів. Не шанують її сина, не цінують. Їздити в село пишна невістка не злюбила із самого дня знайомства.
- Ой, Саш, нудно там. Краще я ж подружками в бар піду. Ти ж профінансуєш, любий?
А якщо вже й появлялася, то простеляла на зеленій траві посеред двору покривало, та й ніжилася на сонці.
- Зайчику, йти змасти мене кремом, щоб я не обгоріла, - кликала чоловіка, відриваючи від роботи в саду, де чоловік любив доглядати за дідовою черешнею.
…Постаріла Софія. Вже й з господарства тільки курей тримала. Шістдесят сотих городу обійти не могла. Їх засівали пшеницею. Приїде син у гості, а у мами волошки у мальованому глечику синіють і на вишитій скатертині духмяний борщ парує.
- Мамо, ви б не стелили скатерть, ще борщ з ложки покапає, - казав.
- Е, ні, сину. Батько твій завжди так обідав. Так у нас в сім’ї заведено.
Поруч тарілки з борщем – кусень свіжоспеченої паляниці із хрумкою скоринкою та зелена цибуля.
- Я вам гречаного хліба привіз, а ви домашній пекли. Вам же вже важко вимішувати тісто.
- Важко… Та я й не місила. Надю сусідську попросила і вона все доладно зробила. Знає дівка толк. Не з білоручок. Жаль доля у неї не склалася.
Надія - пізня донька у батьків. З’явилася на світ, коли батькам уже було під 40, а старший брат закінчував школу. Вона не мала подружок, трималася дому. Зате усю хатню роботу знала назубок, і на кухні поралася вправно, і в дворі-городі в неї був порядок. Забігала й до баби Соні. То зі святою неділею привітати, то вареників занесе, то пиріжків печених. Коли у Наді один за одним відійшли у засвіти батьки, баба Соня стала їй доброю опорою та розрадницею. Щоб молодиця не плакала день і ніч, вигадувала їй якесь заняття.
- Треба, Надійко, мені хату вибілити. Бо прийде Великдень, ти будеш свою прибирати, а до мене ж Саша із сім’єю приїде на празник – треба, щоб було чисто, по закону, - пояснювала свою забаганку.
Так вони й мирилися вдвох, стара й молода, підтримуючи одна одну. Коли приїздив син на вихідні до баби Соні, він завжди привозив гостинця і для Наді. То цукерок, то печива чи зефіру.
У селі вирував ковід. Не оминула ця клята хвороба і Софію. Злягла. Думала, що звична застуда, поп’є липового чаю, та й пройде. Навіть заборонила Надії телефонувати до Саші, «навіщо турбувать». Але ні на третій, ні на четвертий день хвороба не відпускала. Молодиця таки сповістила Олександра про стан баби Соні. Того ж дня син приїхав з міста і забрав маму до лікарні. Та було пізно. Софія померла…
Батьківську хату в селі Олександр не продає. «Це моє місце сили», - каже. За обійстям доглядає Надія. Для неї він придбав сучасний реманент: електричну газонокосарку, пульверизатор, малолітражний обприскувач.
Приїдуть з донькою Діанкою на бабусине подвір’я – там завжди порядок. Зайдуть у світлицю – подушки на ліжку у вишитих наволочках викладені під стелю, ткані доріжки райдужно вистелені на підлозі, а на столі – букет волошок. Здається, зараз до хати увійде сама господиня… Але ні, то двері прочинила сусідка.
- Добридень вам, - мовила. – Чую – машина пригальмувала. Відразу здогадалася, що ви. Бо хто сюди заб’ється у вихідний. Ви голодні з дороги? У мене є борщ, щойно приготувала. І хліба спекла. Чи, може, вам пампушок з часником?
Донька відмовилася. А Олександр, тільки з поваги, погодився. Але попросив:
- А можна мені сюди, в мамину хату принести?
- Добре. Я миттю.
Надія мотнулася додому і вже за кілька хвилин принесла у каструльці відсипаний борщ, кусень паляниці і дві зелені цибулини. Чомусь рипнула дверцятами шафи і гукнула:
- Йдіть, все готове.
На білій з вишитою каймою скатертині парував червоний борщ. Стисло в горлі. Сів, узяв ложку.
- Так він же, як мамин! – вигукнув. – Як так?
- Борщ завжди варю за рецептом баби Соні, щоб у ньому було усе – від квасолі до засмажки, ще й салом затовчу для навару.
Саша так прицмокував та приплямкував, що донька не втрималася і собі скуштувала страви. А потім взяла черпак та й собі насипала у тарілку.
- А й справді, як бабусин!
По обіді поїхали на кладовище. Там завжди порядок. Могилка баби Соні доглянута. Навесні – у тюльпанах, влітку – у майорах, а восени – у жоржинах, як вона любила.
Влітку Олександр ініціював зустріч однокласників. Зібралося їх тільки 7 із 18: хто помер, хто на фронті, кому здоров’я не стало приїхати до рідного села. Сфотографувалися на порозі школи, яка вже кілька років не працює через брак учнів та коштів у громаді на її утримання. Відвідали могили однокласників на сільському кладовищі. А потім Саша запросив усіх до свого обійстя, де він виріс. Дівчата швидко приготували юшку, хлопці – шашлик.
- А я буду їсти борщ! – сказав Саша. – Хто зі мною? Надя мені приготувала, я їй замовляв. Це смак дитинства. Не кожен мене зрозуміє…
Надія поставила на стіл тарілку борщу і нарізаного сала з морозилки, щедро посипаного чорним перцем.
- Візьми гречаний хліб у пакеті. Я заїхав у «Сільпо», щоб купити тобі на вдячність.
Пішла. Не встиг і слід прохолонути чимчикує знову. З пакетом.
- Тут пиріжки із свіжими черешнями. Це Діанці. Таких ні в якому «Сільпо» не знайдеш. Домашні. Свіжі. З печі.
- З дідової?
- Так, попри заморозки вистояла, вродила.
Черешня, мовби почула розмову про себе, зашелестіла буйним листям, зашепотіла маминим тихим голосом, батьковим твердим словом і грайливим дідовим примруженим усміхом.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
