Олена відкрила очі. За вікном чувся щебіт пташок, далекий гул машин, тихий шелест розкішного жасминового куща. Усвідомила – на дачі. Але як і коли приїхали не могла пригадати. Здогадалася, що це чоловік привіз її у заміський будинок прямо з лікарні. Черговий сеанс хіміотерапії. Звестися з ліжка було важко, понад сили. З кухні смачно потягло кавою. Отже, Віктор вже господарює. Сіла, звісила ноги над підлогою. Погляд ковзнув на подушку. Обімліла… Там лежало її розкішне біляве волосся. Охопив розпач. Не встигла дати волю емоціям, як до спальні відчинилися двері, і вона побачила усміхненого чоловіка.
- Доброго ранку, Оленко. А чому оченята на мокрому місці? Ой, якої правильної форми твоя голова! – не розгубився і обійняв дружину. – Почекай, я тобі зараз хустинку принесу.
…Хвороба спіткала раптово. Вона й не підозрювала, що вже кілька років живе з діагнозом невиліковної недуги. Дізналася чисто випадково, коли разом з колегами проходила черговий медогляд. Підозру лікаря підтвердили аналізи та ультразвукові дослідження. Спочатку був розпач. Та Вітя сказав: «Ми справимося! Ми сильні». І вони вступили в бій за життя, відвойовуючи кожен день, кожен тиждень, кожен місяць.
Першими Олену підтримали студенти коледжу. Вони зібрали кошти на дорогі закордонні ліки. Потім долучилися колеги-викладачі. В онкодиспансері вона не показувала свого болю, підтримувала молодих матусь із хворими дітками. Між курсами лікування, коли почувала себе краще, вони з Віктором подорожували. Маршрути обирали Київщиною, Черкащиною, Полтавщиною.
Багато її випускників взяли до рук зброю і стали на захист рідної краї. Дуже переймалася: «Такі талановиті! Це ж наш генофонд!» І донатила, донатила, донатила. Організовувала на збори знайомих, колег, друзів, колишніх випускників.
- У нас теж війна! Своя! – намагався делікатно трохи зупинити Олену чоловік. Та вона стримано відповіла: «Без цих хлопчиків немає завтра!» і перевела гонорар за написану книгу на купівлю квадрокоптера Мавік.
На початку літа однокурсники запросили Олену на ювілейну зустріч у місто юності. Вона не відповіла на запрошення. Проігнорувала? Зовсім ні. Просто її спосіб життя – жити сьогодні, бо завтра може не настати.
Віктор відчував переживання дружини. Знав, як вона дорожить «своїми дівчатками», яким уже під 60. Та він майже кожну із 30 однокурсниць уявляв візуально, бо за десятиліття у шлюбі чув спогади, враження від зустрічей, розповіді про студентські будні. Разом з дружиною дізнавався про тих, хто вже ніколи не приїде на побачення з юністю. Цю тему не обговорював і не розвивав. У них з Оленкою стало за правило: «Усі проблеми народжуються в нашій голові». Тому прагнув максимально оточити дружину позитивними емоціями. На це пристала і їхня доросла донька, яка була одружена і жила із зятем у Києві. Вони з батьком потайки вирулювали усі проблеми, неприємні ситуації чи недоречності – на що багате життя кожного. Не знаєш, що на тебе чекає за наступним поворотом.
Про майбутню поїздку мовчали, попередньо не обговорювали. Лише в п’ятницю зранку, напередодні, Віктор оптимістично прозондував:
- То як, їдемо завтра? Я машину оглянув і навіть вимив її перед дорогою.
Посміхнулася. Як добре мати поруч людину, якій не треба щось доводити, пояснювати, яка розуміє серцем.
Поява Оленки на подвір’ї закладу стала приємною несподіванкою для тих, хто приїхав раніше і уже юрбився під розлогими каштанами. На неї не чекали. Усі розуміли, який її стан здоров’я, як вона вперто бореться понад 12 років з клятою онкологією.
- Дівчатка мої, яка я рада вас усіх бачити, - розпростерла руки. – До останнього моменту не знала, чи зможу приїхати… Все добре, я з вами.
Її біляве волосся розсипалося по плечах. Кінчики гарно завиті.
- Моє, власне, не перука, - емоційно розповідала, не цураючись незручних питань. – Зачіску не роблю, нове волосся в’ється саме, стало більш слухняним.
Вона багато фотографувалася. Намагалася зробити більше світлин з кожною з однокурсниць. А ще – віддавала перевагу світлинам на різних локаціях.
- Люда, ось тут мене біля юкки, - просила. – А тепер біля ялинок. Ой, яка гарна клумба. Я акуратно стане між квітів. Сфоткай. Ще хочу біля дверей нашої аудиторії. Жаль, вже тут бухгалтерія. Ану так, щоб видно було дату і час на табло.
Бігала просторим подвір’ям і тішилася, як мала дитина.
- Що ми все стоїмо на фото, а давайте зробимо відео! – запропонувала сюжет. І всі слухняно з нею погодилися і бігали в кадрі, як школярки. Але вийшло неординарно, кумедно.
Дорогою до ресторану забігла на базар.
- Дівчатка, ви лише погляньте, які я лілії купила! Правда, краса?! - хвасталася захоплено. – Ми їх на дачі посадимо. Ви ж ніхто не був на нашій дачі! Знаєте, як там життєво! Вітя облаштував ставочок з рибками і декоративний водопад. Коли я після онкоцентру не могла сама ходити, він мене виносив на руках, всаджував у крісло-гойдалку, укутував ноги пледом. Приносив альбоми, книги і казав: «Насолоджуйся!»
Оленка щиро жалкувала, що не прихопила випускний альбом. Адже нікого з паралельної групи 60-річних «хлопців» через 4 десятиліття важко пізнати.
- У нас усі документи на дачі, ми вивезли туди й альбоми: сімейні, шкільні, студентські. Бо від прильоту шахедів у місті ніхто не застрахований, а так є хоч якийсь шанс.
Понад 7 годин Віктор вивчав центральну частину міста, де пройшла юність його дружини. Він блукав вулицями, відпочивав біля фонтанів, пообідав у кафе, дрімав у машині. Не телефонував, не турбував дружину. Хай набирається позитиву, це – для неї найкращі ліки.
Уже надвечір Олена з ліліями підійшла до машини. Поставив їх акуратно в багажник.
- Я ще хочу в церкву зайти, - мовила. – Ось поруч Українська. Подякую Богу, що дав мені сили й можливості побувати з дорогими серцю людьми…
Знайдіть час для посмішок і щирих обіймів, бо ці моменти зігріють вас у холодний день. Нехай кожна мить буде вашою маленькою перемогою, дарує надію і силу рухатися вперед.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
