Степану Семеновичу було далеко за сімдесят. Вважай, вік прожив. Все бачив: і лихе, і добре – чого тільки на його шляху не зустрічалося. Війни, голод, втрати, радість і надія – усе було в його житті. Але серце підкосило, коли він дізнався, що став дідом.
Жінка померла давно, лишився в Степана тільки син - Андрій. Юний викладач – таким бачив Семенович свого нащадка. Але доля ще та витівниця. Пішов Андрій не у вищий навчальний заклад, а в технікум. Не міг батько змиритися з вибором сина: ну чому такий шлях обрала його єдина дитина? Андрій же твердо вирішив стати будівельником і нічого лихого у технікумі не бачив.
Колись Степан Семенович був викладачем історії у Київському університеті і подібні міркування для нього стали за особисту образу. Він міг годинами розповідати студентам про великі події минулого, про видатних особистостей, про уроки, які історія дає кожному поколінню. Його лекції завжди були живими, сповненими мудрості й тонкого гумору. Та коли він зачиняв двері аудиторії, його життя ставало зовсім іншим – самотнім і тихим. Він віддавав себе науці, не лишаючи ніякої часточки близьким.
Через особисту образу Степан довго не спілкувався з сином. Вони не просто розійшлися в поглядах, між ними з роками виросла стіна мовчання. Він не писав, не дзвонив, не питав, як у нього справи. Тому, коли вістка про те, що його син – захисник, долетіла до Семеновича, вона вразила, мов грім серед ясного неба. Він не міг уявити, що його хлопчик, якого він колись лаяв за бунтівний характер, зараз стоїть там, де смерть дихає в спину.
Андрій дійсно пішов воювати, виявилось, що залишивши позаду кохану. Дівчина не забарилась і вже за якісь декілька тижнів з’явилась на порозі Степана. Мовляв, вони з Андрієм чекали на донечку, будували плани, але життя розпорядилося інакше.
Пожалів, чи не вперше відкрив свою душу комусь. А дарма, треба було тримати за сімома замками…
Пішла шельма… Одного ранку встав, а її нема і тільки записка: «Скоро буду». І це «скоро» затягнулося на кілька місяців. Степан не міг заспокоїтись. Кожного дня з надією дивився на телефон, сподіваючись отримати від неї хоча б коротке повідомлення. Але жодного знаку життя.
Минав час, і Степан вирішив шукати її, не чекаючи більше на випадок. Він об’їхав усе місто, запитував знайомих, перевіряв місця, де вона могла бути. Та нічого не знайшов. Одного дня, коли вже почав втрачати надію, отримав голосове повідомлення: «Степане Семеновичу, дуже перепрошую за те, що зникла. Знаю, ви зараз злі, розчаровані, але мені потрібно було знайти себе. І я… я вагалась. Боялась, що не зможу бути сильною для Андрія і донечки. Андрій — це важкий спогад для мене, і не знаю чи готова до стосунків з ним, до родини. Ви важливі для мене, але не можу бути тією, кого ви чекаєте. Я не дружина, не мама і аж ніяк не невістка. Мені потрібно побути самій».
Степан стояв на місці, слухаючи, і серце його стискалось від болю. Вона не просто пішла — вона забрала надію потримати на руках своє онуча. А що ж він Андрію скаже?..
Час на місці не стоїть, і Степан Семенович не здавався. По своїх каналах пробивав, де б його недоневістка могла бути. Вірив, можливо, одного дня, у іншому місці чи за інших обставин, їхні дороги перетнуться знову.
Навіть не знаю чи на краще, але за декілька тижнів отримав дзвінок від колишньої студентки Оксани, яка зараз працює в львівському пологовому. Розповіла вона йому дивну історію. Каже, була в них породілля, мила дівчина, що назвалась прізвищем Степана Семеновича. Ну збіг то й збіг, але дитину записала по батькові – Андрійович, та ще й розповідала, що батько служить.
- Я не знаю, Степане Семеновичу, але наважилась вам зателефонувати. Жінка не витримала випробувань і залишила дитину в пологовому. Якщо це ваша рідня, може забрали б хлопчину, він поки що у нас, а вона відмову від дитини ще не писала, тільки зникла кудись, втекла, - розповіла Оксана.
Поїхав і забрав. Правильно-неправильно, законно-незаконно, Степан Семенович не міркував, він ніколи не був сімейною людиною. Його життя – це самотність і важка праця. Дружина пішла з життя ще молодою, а син зростав самостійно, більше на вулиці, ніж удома. Старий не вмів няньчити дітей, не знав, як заколисувати чи заспокоювати немовлят. А тут – маленьке створіння, беззахисне і чуже, як йому здавалося спочатку.
А син, дізнавшись про це вже з фронту, тільки встиг попросити батька пригледіти за малям. Хто ж знав, що перший дзвінок сина батьку буде з таким проханням.
Нічого Семеновичу не лишалось, як вчитись доглядати за немовлям. Страшно було, аж коліна тряслися, але коли він узяв онучку на руки, коли відчув маленькі пальчики, що стиснули його зморшкуватий палець, щось у ньому змінилося. Він дивився на онуку і розумів: вона – останній слід його сина, його кровинка, його надія. Вона не винна в тому, що світ такий жорстокий. І якщо не він, то хто?
Перші дні були важкими. Дівчинка плакала, а він розгублено ходив по хаті, не знаючи, як її заспокоїти. Сусідка, тітка Ганна, навчила гріти молоко, сповивати, співати колискові. Він слухав, запам’ятовував, вчився бути дідом.
Згодом дівчинка стала його світлом. Її перший сміх, перші кроки – усе це змушувало його серце битися інакше. Він почав виходити на прогулянки з коляскою, навчився варити кашу, навіть навчився плести їй кіски.
Коли з фронту повернувся син у відпустку, змучений і постарілий не за віком, він застав не того батька, якого пам’ятав. Перед ним стояв не суворий одинак, а дід, який притискав до грудей маленьку дівчинку і розповідав їй казку.
«Дякую тобі, тату», – тільки й сказав син, обійнявши батька.
І Степан Семенович зрозумів: неважливо, скільки тобі років і яке життя за плечима. Завжди є час навчитися любити.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
