Марта й Оля познайомилися в перший день навчання в університеті. Одна ще тільки-но приїхала і відразу з валізою прийшла в приймальну комісію, а інша декілька днів вже в студмістечку і встигла обжитися. Та все одно час для них був чи не в новинку, коли ще пахло свіжою фарбою в аудиторіях, а конспекти здавалися чимось романтичним. Лиш з роками розумієш, наскільки то все змінюється, стає автоматичним, якщо не марудним.
Обидві дівчини — із маленьких містечок. Тільки Оля із Західною України, а Марта приїхала з Півдня. В обох горіли очі, у яких пломенів страх. Знаєте як то буває: чи всі документи взяв, чи не зобідять, чи не висміють, а чи готова до нового кроку. У довгій черзі на медкомісію дівчата і розбалакались, а як вирішили всі свої справи, пішли на каву. З першої ж філіжанки між ними зав’язалося щось схоже на сестринство.
Марта була організована й амбітна: кольорові нотатки, планери, літні школи, стажування. Оля — імпульсивна й творча: вічно запізнювалась, губила ключі, забувала дедлайни, але завжди вміла розсмішити, навіть коли Марта тримала сльози за непоставлену "п’ятірку".
Вони винаймали одну кімнату в гуртожитку, ділили зубну пасту, секрети, перші закоханості й розчарування. Були нерозлучні. Їх навіть називали "Мароля" — як одне ціле.
Марта часто зціплювала зуби через Олину безвідповідальність. Їй здавалося, що Оля живе на автоматі — за неї завжди хтось усе встигає, їй як з гуски вода. А Оля відчувала, що Марта занадто контролює все — і свій день, і чужі думки, але все якось як не приший кобилі хвіст. Але обидві про це мовчали, жодного слова нарікань не зронили. Тоді вважали, що дружба — це більше, ніж побутові дрібнички. Так їм здавалося.
До випуску залишалося трохи більше місяця. У гуртожитку всі жили в передчутті: сукні, підбори, зачіски, майбутні фотографії. Марта відраховувала дні в блокноті, плануючи кожну деталь. Одного вечора, коли вони сиділи в кімнаті за ноутбуками, Марта озирнулася до Олі й, не відриваючись від екрана, кинула:
— Мені мама сьогодні надіслала гроші. Нарешті можу купити ту сукню з вітрини на Соборній. Пам’ятаєш?
Оля змовчала. В її очах щось промайнуло — не заздрість, а німа втеча від реальності. Вона не відповіла одразу, лишень зітхнула.
— Круто, — мовила тихо. — А я от сьогодні на підробіток домовилась. Вечорами в кафе посуд мити. Може, назбираю хоч на щось просте.
Марта трохи скривилась, потім обережно сказала:
— Ну, ти ж знала, що випуск буде. Можна було раніше подумати…
Оля різко повернулася.
— Серйозно? А може, не всі мають батьків, які можуть вислати кілька тисяч просто так. Дякую за нагадування.
— Я ж не в тому сенсі… Просто, ти ж завжди відкладаєш усе на останній момент, — відповіла Марта, вже з напругою в голосі.
— А ти завжди все рахуєш і міряєш — плани, бюджети, навіть мої помилки, — випалила Оля. — Знаєш, іноді я почуваюся не подругою, а твоїм… недолугим проєктом. Типу "відстала подруга, яку треба вічно тягнути на своєму горбі".
Марта почервоніла.
— Я тебе ніколи не тягнула. Я просто намагалась тримати нас на плаву. Бо ти літаєш в хмарах, а я — в реальності.
— Ну то живи там, у своїй реальності. Без мене.
Слова повисли в повітрі, як розірвана стрічка. Оля мовчки зібрала свої речі й вийшла з кімнати. Уперше — без жартів, без посмішки, без дверей, що зачиняються з гучним "потім поговоримо". Вони більше не спілкувалися до самого випускного.
На святі стояли по різні боки зали. У Марти була та сама сукня з вітрини. У Олі — скромна темно-синя, із секонд-хенду. Вона виглядала щасливо — але вже не так, як раніше. Усі віталися, фотографувалися, обіймалися, а між ними залишилась мовчанка — тиха, як розкол тектонічної плити. Адже навіть континенти поступово відділяються, що там говорити про людей…
Час ішов. Після випуску їхні дороги розійшлися. Марта залишилася в місті, отримала престижну роботу, почала будувати кар’єру. Оля поїхала за кордон — «тимчасово», як вона тоді сказала. За пару років вони порушили мовчанку. Марта запитала просте «Як ти?», Оля ж лаконічно відповіла «Потихеньку». Вони ще писали одна одній — рідше, але тепло. Спогади гріли.
Та роки стерли і цю невеличку прив’язаність. Спільних тем не було. Потім — і щирість зникла. Нічим важливим поділитися не могли, довіри якось не було. Оля щиро раділа успіхам Марти, але вже не розуміла її буднів. Марта намагалась підтримувати Олю, коли та рік жила в Італії «в пошуках себе», але дратувалась від відчуття, що це життя без мети. Їх більше не поєднували ні плани, ні цінності. Тільки спогади.
Останній раз вони бачилися на весіллі спільної однокурсниці. Марта прийшла в сукні пастельного кольору, із чоловіком — нотаріусом. Оля — в широких штанах і кедах, із сережками ручної роботи. Вони обійнялися, зробили фото, говорили про роботу, життя, плани, не торкаючись нічого справжнього. А далі — ще кілька повідомлень у месенджері. Потім — тиша.
Минуло ще кілька років. Одного разу, перебираючи старі речі, Марта знайшла конверт із фотографією — дві дівчини на лавці біля корпусу, п’ють каву з пластикових стаканів і сміються. Вона довго дивилася на фото, згадуючи, як Оля одного разу написала на звороті:
“Ми — краще, ніж час. Правда ж?”
Марта тоді посміхнулася й погодилася. Сьогодні — тільки посміхнулася.
Хоч деякі зв’язки і не витримують перевірку часом, це не применшує їхню цінність у моменті. Деяка дружба — як студентські роки: щира, бурхлива, незабутня… і тимчасова.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
