Глина як код громади: як Бар і Золотоноша переосмислюють спадщину

У багатьох українських містах і селах історичні ремесла зникають. Гончарство, яке ще кілька поколінь тому було частиною побуту, нині втратило своє місце у повсякденному житті. Кількість майстрів різко скоротилася, а більшість технік залишилися лише у спогадах старших людей. Збереження культурної спадщини часто обмежується музейними експонатами, тоді як громади втрачають шанс зробити її частиною сучасності та розвитку.

Близько семи років в місті Бар активісти самотужки відроджують місцеві традиції гончарства та популяризують барську кераміку. А до того мало хто знав, що Бар колись славився унікальними керамічними виробами — посудом, іграшками, підсвічниками — які вирізнялися особливими формами й орнаментами. Але пам’ять про цю традицію зберегли етнографи та музеї в Україні та за кордоном.

Роман Горигор'єв, історик і директор ГО «Народний музей Барської кераміки»

З 2018 року в місті діє ініціативна група, яка взялася за повернення Барської кераміки з небуття. Ініціатором руху став історик Роман Григор’єв, керівник ГО «Народний музей Барської кераміки», а першочергова ідея належала тодішньому міському голові Артуру Цицюрському. Але якщо робота над цим проєктом починалася за підтримки місцевої влади, то після зміни керівництва громади ініціативній групі довелося продовжувати справу самостійно - завдяки власній наполегливості та проектній діяльності. Вони створили громадську організацію, провели експедиції, зібрали колекцію зразків, ініціювали дослідницьку роботу й запустили віртуальний музей. У планах — створення реального музею, експонати для якого вже є, не вистачає лише приміщення.

.

«Ми зрозуміли, що маємо унікальну спадщину»

Роман Григор’єв, історик і директор ГО «Народний музей Барської кераміки», - один із головних дослідників цієї теми. Свою наукову роботу він присвятив саме барській кераміці.

• - Це наша унікальна нематеріальна культурна спадщина, яка бере початок ще у XІV столітті - в часи правління польської королеви Бони Сфорци, засновниці Бару. До того тут робили простий посуд з коричневим тлом, а вона завезла сюди білий посуд, який почали частково копіювати під свій стиль місцеві гончарі, - розповідає він.

За словами дослідника, розквіт Барської кераміки припав на кінець XIX - початок XX століття. У той час гончарством займалася майже третина мешканців міста, а вироби продавали далеко за межами регіону. Після репресій, війн і голодоморів промисел зник, як і пам’ять про нього.

• - Ми почали з експедицій в рамках проекту від Українського Культурного Фонду. Їздили по музеях, школах, будинках культури, селах. Шукали зразки, архіви, речі в приватних колекціях. Це було справжнє відкриття - побачити, що барська кераміка зберігається у фондах провідних національних музеїв України, і що її там цінують.

Команда відвідала десятки міст і сіл, збираючи речі не лише в установах, а й у простих людей - глечики, миски, декоративні вироби.

Фотограф Тарас Щерба задокументував майже всі знайдені експонати барської кераміки у музеях по всій Україні. У творчій групі його жартома називають «заслуженим художником барської кераміки». Знімав зразки у вісім планів, на білому фоні, зі спалахом, відбивачем.

• - Ми об’їздили і великі музеї, і маленькі селища, - згадує Тарас. - Наприклад, за Новодністровськом натрапили на унікальний антропоморфний чайник у вигляді чоловіка з капелюхом - такий єдиний ми бачили. Барську кераміку високо цінують у музеях, і навіть за кордоном. А в самій Барській громаді її майже не знайдеш.

Фото зі сторінки Facebook "Відродження Барської кераміки" та особистої сторінки Тараса Щерби

З початку проєкту відродження барської кераміки учасникам творчої групи почали дарувати унікальні речі, ще частину вони скуповлювали і далі в них виникла нова ідея:

• - Ми оголосили ініціативу “Народний музей барської кераміки” і запропонували усіх охочим до неї приєднатися. Нам почали дарувати різні предмети, - згадує Роман Горигор’єв.

Після кількох експедицій та цієї ініціативи, зібралося чимало цінного матеріалу, і уже 2021 року з'явився віртуальний музей - сайт, на якому можна детально переглянути експонати з різних сторін. Тут вже понад 300 експонатів, у тому числі 3D-моделі виробів, зібраних по всій Україні - від Львівщини до Херсонщини.

.

А реальний музей, в якого поки немає приміщення, налічує понад 1000 одиниць експонатів як антропоморфних, так і сучасних. Фонди наразі знаходяться в різних місцях, для безпеки запаковані в коробки.

• - Ці речі не мають аналогів. Барська кераміка - унікальна, і її ще треба глибоко досліджувати. Мріємо, що колись в Барі постане повноцінний музей Барської кераміки - з окремим приміщенням, майстернею, виставковою залою, - каже дослідник.

Команда свідомо не змагається з великими національними музеями за кількість автентичних зразків. Там - колекції, зібрані ще сто років тому, коли кераміка жила. Натомість у Барі роблять ставку на поєднання старовинних і сучасних виробів, створених у традиційній стилістиці: «І те, що зробили сто років тому, і те, що створили вчора. Усе це - наша унікальна спадщина».

А як у Золотоноші? Початок для змін – уже є

Приклад Барської кераміки на Вінниччині довів: відродження ремесла можливе, якщо громада шукає нові сенси у старих традиціях. Там глиняний промисел, який ледь не зник у ХХ столітті, нині перетворився на культурний і туристичний бренд.

У Золотоноші також з’явилися перші кроки у цьому напрямку. Гончарна майстерня «Мальви» працює як арт-простір на базі денного відділення по догляду за дітьми з інвалідністю: створює сучасну кераміку, продає вироби - обереги, символіку, що представляє традиційне українське ремесло, а прибуток спрямовує на освітні програми для дітей.

.

Програму навчання для особливих дітей складають самі, адже потрібних посібників немає. Тож керівниця майстерні Надія Резніченко, яка працює інспектором із трудової адаптації, а також майстром викладачем для дітей та дорослих з інвалідністю, допомагає відвідувачам опановувати певні навички, які важливі для соціальної адаптації, у тому числі для трудового залучення.

Відвідувач майстерні зі своїм виробом

Завдяки груповим заняттям з гончарства у пацієнтів відділення сформувалася довіра до оточення та відчуття спільноти, що надважливо для людей, які потребують соціальної адаптації.Так традиційне ремесло стає інструментом соціальних змін.

Паралельно майстрині ініціює у місті відродження глиняного живопису:

• - Сила нашої роботи в однодумцях. “Мальва” народилась спільними зусиллями: директорка терцентру Людмила Тіборівна дала ідею, я поділилась своїм досвідом, учасники віддавали свій час та ресурс. Відтоді у нас були виставки у Києві, Черкасах. Перше панно народилося у їдальні територіального центру, потім продовжили практику у місцевому музеї, створили такий собі рушник-дороговказ.

Учасники студії експериментують із глиною, створюють доробки, які інтегрують у панно для міського простору, шукають власний стиль. Після занять та майстер класів залишається багато доробок від учнів. За словами Надії Резніченко, маленькі керамічні плитки самі по собі не несуть особливого художнього призначення, але їх хотіли кудись застосувати, лишити слід. Адже кожна із них має свою історію створення, у ній автор лишає сакральний зміст та символічність, які відомі лише йому, проте об’єднавши ці частинки, утворюються наші неповторні композиції - хвиля біля амбулаторії, рушник на музеї, скоро буде і сонечко для навчального закладу.

• - Усі говорять про те, що вони унікальні для Золотоноші, вже є родзинкою нашого міста. Але, мені здається, ще зарано, дайте їм природньо надбатися культурного шарму, оточити себе прихильниками. За цим прийде і органічна зацікавленість туристична, і економічна складова, - зауважує Надія Резніченко. - Промисли теж не одна людина втілює, це зібраний досвід усіх учасників процесу. Ми дійсно обговорювали окремий напрямок - золотоніську кераміку, але не можна своєрідну техніку чи стиль “висмоктати з пальця”. Розвивати є що, наразі у нас своя енергетика безпосередності, яка приходить від дітей-відвідувачів.

• - Коли я побачила стіну біля майстерні, я була просто в захваті. Якби робити такі речі у закладах нашого міста: у садочках, на установах - тоді дійсно можна запрошувати відвідувачів, водити на екскурсії, - говорить місцева майстриня Олена.

Тобто глина у Золотоноші стає ледь не основою для вуличного мистецтва.

• - Справа у тім, що наша місцева глина не придатна для кераміки. Увесь посуд, яким користувалися наші предки був привезений, - розповідає директорка краєзнавчого музею Віта Ямборська. – Нашу глину використовували переважно для виробництва цегли. Також з глини будували хати-мазанки, яких навіть зараз у нашому міському ландшафті багато. З такого матеріалу могли створити і певні візерунки на фасаді, подібних до нинішніх панно. Сучасні керамічні звісно довговічніші, але з привезеної глини.

За інформацією краєзнавиці, не зважаючи на те, що на початку ХХ ст. Золотоноша активно розбудовувалась кам'яними будівлями, основна частина населення проживала у хатах-мазанках "під соломою". Віра Степанівна, відвідувачка музею, теж провела своє дитинство у хаті-мазанці. Пригадує, що разом із мамою вони намагалися якось прикрашати своє житло.

• - Нам тоді не до краси було. Все більше уваги на користь звертали. Але як глиною мазали, то заглибинки робили і візерунок утворювався, якась хвиляста лінія, інколи мені і квітку дозволяли зробити, - розповідає жінка.

Віта Ямборська біля керамічного "рушника"

Віта Ямборська пояснила нам, що дійсно малюнок на хаті часто мав сакральне значення. Так, квітка могла символізувати когось із членів родини.

• - Подібний символ використовували і на рушниках, і в розписі. За деякими твердженнями, інколи глиною малювали узор, і це було певним символом родини, де кожна квітка, до прикладу, символізувала члена родини. У нашій вірі трійця – це постулат. Так і на панно, з вазону росте дерево – це підземний світ «нав», з нього виростають квіти – «яв», явний світ, в якому живемо ми, і світ «прав» - праведний так званий, де літають птахи-квіти. Можливо це звучить як казка, але так воно і є у нашій етнології.

Керамічний рушник

Аналогію до керамічного панно привела мешканка Золотоноші Катерина Федорівна, яка часто споглядає «рушник», прогулюючись повз.

• - Моя бабця виводила на хаті квіти глиною. Під дахом прямо і над вікнами. Зараз це називають по-модному панно, а тоді квіти та і гарно. Я найбільше любила бабусині вазони між дверима. Такі як на рушнику, щоправда ці виведені, обережні. А у нас навпаки виступав, з «пузиком» був. Бабуся справді виліплювала вазон, із якого росли різні квіти. Мені розповідали, що це був своєрідний оберіг. На жаль тоді таким не цікавилась. Сама на маляра вивчилась, і в радянські часи не вірила, що малюнками можна було хату захистити. А нині думаю, може і варто було б і зараз ліпити, щоб нечисть з України гнати.

Містяни та гості міста відвідують майстерню, виготовляють заготовки, із яких майстрині створюють панно. Як до прикладу із сонечком від вихованців дитячого садочка.

• - Я бачила біля амбулаторії. Можливо якби таких мальописів було більше, то це стало б нашою візитівкою, - розповідає місцева мешканка Світлана. – Я ніде подібного не зустрічала, хоча часто подорожую Україною.

У Золотоноші глина знову виходить на вулиці — не як будівельний матеріал, а як засіб самовираження, соціальної взаємодії та навіть економічного розвитку – поточні напрацювання згодом можуть вплинути і на розвиток туризму у нашій громаді. Успіх «Мальв» і нові панно доводять: культурна спадщина може не лише надихати, а й формувати локальну ідентичність.

У Барі глина — це нове життя старої класичної кераміки. У Золотоноші —сучасні стінописи, які вже стають елементами міського ландшафту.

• - Якщо ініціативи отримають підтримку громади, Золотоноша має шанс створити власний бренд — сучасне місто з глиняним обличчям, де минуле стає ресурсом майбутнього, - підсумувала Віта Ямборська.

Матеріал підготовлений у співавторстві журналістів

Вікторії Горобець та Інни Грекало, редакції Золотоноша.City,

Ірини Рудик-Малої, редакції БарNews.City.

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити