Марині Комар − 29 років, вона народилася і проживає у селі Шабельники, що на Золотоніщині. А ще вона – особлива мама особливого хлопчика Назарчика, життя якої - це довгі дні і ночі боротьби за життя синочка.
Закінчивши базові 9 класів місцевої школи, Марина обрала професію медика, навчалася у Черкаському медичному коледжі. Після його закінчення поїхала до Києва: спочатку працювала у відділенні пульмонології наукового центру радіаційної медицини, а потім − у нейрохірургічному відділенні Олександрівської клінічної лікарні. Паралельно заочно навчалася на соціального педагога у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.
Чоловіча зрада, яку важко забути
Як каже Марина, їй з дитинства подобалася медицина, давалося легко навчання у коледжі, тож закінчила його з червоним дипломом, була старостою у групі. Не виникло проблем і з працевлаштуванням, швидко знайшла роботу в столиці.
– У мене все виходило, бо з людьми я легко сходжуся. Пацієнти мене любили, завжди називали сонечком, − згадує Марина. − Усіх я намагалася втішити, підтримати родичів, адже в хірургії були важкохворі. Київ я обрала, бо там була можливість реалізувати себе. Чому не продовжила вчитися у медичному вузі? На жаль, так склалося, що у батьків не було коштів на подальше навчання.
У Києві, розповідає Марина, познайомилася з хлопцем, закохалася, два роки зустрічей закінчилися народженням синочка. Але коли завагітніла, чоловік не хотів дитини. На переривання вагітності Марина не погодилася. Відтоді їхні шляхи розійшлися, хоча ще деякий час підтримували зв’язок. Коли ж народився син, і лікарі озвучили його діагноз, то біологічний батько повністю відмовився від спілкування.
Це дуже важка для Марини тема, бо душевна рана через зраду дуже глибока. Треба час, щоб все це забути. Жінка каже, що тільки тепер, а пройшло вже майже п’ять років, вона може говорити про колишнього коханого без сліз.
Помилка, що змінила життя
13 вересня 2015 року життя Марини Комар змінилося кардинально. Саме того дня на 39 тижні вагітності народився її синочок. Але, як вважає мама Назарчика, через недбалість і халатність лікаря немовля перенесло тяжку асфіксію під час пологів. З того моменту почалися важкі випробування для всієї родини.
Жінка вважає великою помилкою, що вирішила повернутися у рідні Шабельники і народжувати саме у Золотоноші. Думала, що так буде краще, адже у селі свіже повітря, до того ж, сестра теж народжувала у місцевому пологовому, без ускладнень. Планувала, що з її дитинкою також все буде добре, і вона повернеться у Київ на роботу. Була переконана, що сама з усім справиться. Ще й до цих пір зберігається її робоче місце, підтримують колеги, старша медсестра, постійно з ними спілкується.
Про той фатальний день Марина розповідає зі сльозами на очах:
– Пологи були важкими. Мене треба було відразу стимулювати, а акушери кололи заспокійливе, зупиняючи родову діяльність. Так тривало три доби. Лікар не наважувався на кесарів розтин і тягнув до останнього, а потім дійшло до того, що почав видавлювати дитинку і навіть вдався до вакуум-екстракції. Назарія дістали, коли він не подавав ознак життя. У крихітки перестало битися серце, він не дихав. Лікарі рятували його десь 20-30 хвилин, проводячи реанімаційні заходи. Хлопчик переніс тяжку асфіксію при народженні, бо був обвитий пуповиною. До того ж, коли давили і застосовували вакуум, додатково травмували голівку. Внаслідок гіпоксично ішемічного ураження центральної нервової системи, у дорослого це, можна сказати, інсульт, Назарчик має діагноз – дитячий церебральний параліч. Єдина втіха і плюс, що він інтелектуально збережений. Це є доказом того, що синочок був здоровим, вся вагітність проходила добре і він розвивався нормально. Ось так сумно все завершилося.
Довгі дні та ночі боротьби за життя
За халатність лікар не поніс ніякої відповідальності, бо тоді, пригадує Марина, вже не було сили подавати до суду. Тим більше, як медик вона добре знає ситуацію зсередини, і довести помилку лікаря дуже важко. І взагалі, на той момент у неї були інші думки, бо на третю добу після народження синочка їх доставили у Черкаси: спочатку - в реанімацію, потім - в неонатальне відділення. Розповідає, що надавалася фахова допомога з порятунку дитини. Але внаслідок важкої гіпоксії вже відбулися зміни у голівці, і лікарі боролися з наслідками того, що сталося під час пологів.
Марина ділиться, що у перший рік життя дитина просто кричала, його постійно викручувало, вигинало. Призначили протисудомну терапію. Спочатку був на зонді, потім почав сам ковтати. Всьому вчилися поступово. Мама хлопчика постійно перебувала у стресі, плакала, бо на той момент не розуміла, як така дитина має розвиватися. Це були безсонні ночі і дні розпачу, крику душі. Одначе були й миті надії, коли сподівалася, що хлопчик бодай сидітиме, і тоді стане легше. Але й цього не сталося, бо Назар має дуже важку форму ДЦП.
Коли сину було три місяці, поїхали на першу реабілітацію в Черкаси у дитячу неврологію. За перший рік його життя було більше 12 госпіталізацій, а це кожних два тижні. У Національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит» діагноз підтвердили, як і всюди, куди б не зверталися. Однак усі дивувалися, що в хлопчика зберігся інтелект. Після року реабілітаційних заходів син вже почав посміхатися. Реабілітаційні курси проходили у Черкасах, Києві, Львові і Трускавцях. Проте великих результатів не було помітно. Аж поки, пояснює молода матуся, після двох років не відмінили протисудомну терапію. Тоді хлопчик став більше розуміти, що відбувається навколо, краще почав тримати голівку.
Відверта сповідь сильної жінки
– Ми із сином постійно працюємо, − розповідає Марина Комар. − До міст, де проходили реабілітацію, додалися Харків і Чернівці. У Черкасах при дитячому будинку відкрили центр реабілітації, де створені гарні умови. Але зараз карантин, і ми зупинилися. Останні півтора року лікуємося у Київському центрі стимуляції мозку за програмою соцзахисту (один раз на рік - безкоштовно), збираємо кошти, щоб потрапити до центру іпотерапії «Росток Жизни», біля Харкова. Іпотерапія (коні) є особливою методикою лікування, а ще масаж за Сандаковим. Цей центр реабілітації Назарію підходить найбільше.
Реабілітація йому потрібна кожні три місяці. Але все зводиться до нестачі коштів. Я зверталася й на ТСН, і завдяки їхній фінансовій допомозі їздили тричі у Трускавець. За 5 років за державні кошти побували там лише один раз. Я в постійному пошуку грошей для реабілітації сина. Дуже прикро, коли розумієш, що здоров’я твоєї дитини залежить саме від цього. Пенсія у Назарчика трошки більше трьох тисяч гривень, раніше взагалі було 1,5 тис. Як мати-одиначка не отримую доплати, бо кажуть, що мої доходи перевищують прожитковий мінімум на двох. За кожну копійку мушу боротися, добиватися, доказувати.
Без їхньої підтримки уся ця вартісна реабілітація нам би була не під силу. У Харкові, де ми їздимо на конях, за лікування треба заплатити до 25 тисяч гривень плюс дорога, проживання і харчування. Тож реабілітація обходиться у 30-31 тисячу гривень. Батьки стараються мене підтримати, але фінансово не можуть. Мама вдома допомагає з Назарієм, інколи з ним гуляє, але для неї це важко.
Дуже важко протягом п’яти років цілодобово перебувати з особливою дитиною, яка потребує постійної уваги. Якби я хоч іноді могла переключитися на іншу роботу. Але тішуся, що зараз сина вже можна хоч ненадовго чимось забавити. Він дивиться мультики, можна з ним погратися, любить, щоб я його цілувала. Назарчик дуже позитивний. Його посмішка і такі рідні оченята додають сили продовжувати боротьбу за його повноцінне життя. Хоча були періоди, коли не витримувала і опускала руки, але мій хлопчик знову повертав мене до життя. У голові була лише одна думка: якщо мій син такий сильний, пережив стільки болісних процедур, то чому я, доросла, не можу справитися з випробуваннями, яке послала мені доля? Тож беру себе в руки і з посмішкою йду до Назарчика. Я люблю його таким, яким він є, і вдячна Богові за кожну його посмішку.
Коли народився Назарчик, у мене була образа: чому так трапилося саме зі мною? Я ж завжди з пацієнтами була привітною, ніколи нікого не ображала. Потім зрозуміла, що це моєму хлопчику здоров’я не поверне. Не треба ображатися на лікаря, який допустив помилку, і жити в ненависті, відпустити все і просто жити та рухатися далі. Я вчуся жити заново з хворою дитинкою, з обмеженими можливостями, бо й сама стала в усьому обмежена. Але справимося і все здолаємо.
Щоб відволіктися від сумних думок, стала займатися творчістю
Знайома порекомендувала Марині зайнятися виготовленням прикрас на волосся та вислала сировину. Це був фоаміран – декоративний кольоровий пінистий матеріал, що використовується в різних видах рукоділля і часто застосовується для створення флористичного декору, біжутерії та прикрас. Марина почала вирізати пелюсточки для квітів, клеїти, придумувати різні композиції, поєднувати кольори. Додала ще елементи з екошкіри. Раділа, що їй це вдалося! Коли ж почався карантин, на реабілітацію не їздили, з’явилося трохи більше часу для створення виробів. Тоді, зізнається жінка, на матеріал витратила одну пенсію сина. Виготовила багато прикрас: це були всілякі шпильки для волосся, віночки, обручі з декором. Коли все продала, це якось підбадьорило і надихнуло, так би мовити, Божа підказка, чим треба займатися:
– Повернула гроші за матеріал та ще й заробила на дорогу в Київ на реабілітацію. Я була щаслива, а найголовніше - хоч трохи відволікаюся. Мені подобається цим займатися. Все залежить від замовлень: комусь до вподоби український віночок, хтось замовляє пастельну гаму. Я люблю сама складати композицію і поєднувати кольори. Реалізовую вироби своїм друзям, знайомим. Трудимося разом із синочком, з ним постійно раджуся. Навіть коли квіти роблю, показую, дивлюся на його реакцію, чи подобається це йому. Завжди з ним бесідую, запитую, які кольори брати. Я його розумію, а він мене. І якщо людям прикраси подобаються, то це для мене подвійна відрада. Плюс ще щось зароблю, щоб зекономити пенсію Назарія. Бо багато грошей йде на підгузники, ліки, адже мій хлопчик часто хворіє.
Марина Комар створила групу у Фейсбуці «Я хочу пізнати світ – подаруйте Назарчику шанс на повноцінне життя».
Якщо хтось має бажання та можливість зробити добру справу і допомогти хлопчику пройти курс реабілітації в центрі іпотерапії «Росток Жизни», ось реквізити картки ПриватБанку: 5363542010823277 Комар Марина (мама). Підтримайте цю сильну жінку і її Назарчика!
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
