Хворобу долають протягом усього життя
Катя та Віталіна Барчани — сестри−близнючки. Вони народилися 5 лютого 1995 року. Віталінка − першою, з вагою 1500 г, а Катруся − через 40 хвилин. Її вага була на 100 грамів меншою. Дівчатка були крихітними, бо з’явилися на світ на сьомому місяці вагітності мами. За тиждень до непередбачуваних пологів майбутня мама Наталя підсковзнулася на заледенілій стежці. Впала, боляче вдарилася спиною. Так забилася, що не змогла наступного дня й піднятися з ліжка. Не підвелася й через день, другий, третій. Дуже боліла спина. Чоловік наполіг на госпіталізації. У пологовому відділенні Золотоніської районної лікарні гінекологи ухвалили спільне рішення – викликати родову діяльність. Віталінка з’явилася без проблем, а от Катюша мала горизонтальне положення. Тому жінці ввели анестезію.
- Протягом 2,5 місяців я з дівчатками ще перебувала у лікарні, − пригадує Наталя. – Доки вони не набрали вагу. Відправили нас через 5 днів в Черкаську обласну клініку у відділення «Патологія новонароджених». Додому потрапили аж 15 квітня, коли обидві мали уже майже по 3 кілограми.
Діагноз − дитячий церебральний параліч − дівчаткам встановили, коли їм виповнилося уже по року. Можливо, якби лікарі були більш уважними до немовлят, то помітили б відхилення у розвитку на ранніх етапах, а своєчасне лікування та корекція забезпечили б успішну адаптацію та соціалізацію діток. А так, ні у пів року, ні у 8-10 місяців дитячий лікар начебто й не помічав, що вони не можуть сидіти, не спинаються на ніжки. Хоча в такому віці малюки уже самостійно ходять. Тож Наталя разом з чоловіком вирішили звернутися за консультацією до невропатолога. Лікарку привезли додому, вона оглянула дівчаток і винесла невтішний вердикт.
- Тоді й почалося наше лікування довжиною в життя. Черкаси, Київ, Одеса, Харків…
Після кількох операцій та реабілітації Катя змогла ходити
Обидві дівчинки у віці 11 років перенесли операції на ніжках у Київському інституті ортопедії. За рік до цього вони пройшли курс лікування в дитячому спеціалізованому клінічному санаторії «Хаджибей» на Одещині. Безрезультатно, тому й зважилися на операції. Віті підрізали сухожилля під колінами, а Каті вирівнювали стопи. Катруся перенесла більш складне оперативне втручання, яке складалося з трьох етапів: хірурги взяли частину кісткової тканини із стегна, надрізали ахіли, вставили в область стоп. Протягом двох місяців дівчатка були в гіпсу, а у Каті − ще й вставлені спиці. Потім почалися довгі місяці, роки реабілітації. Були у Черкаській міській реабілітаційно-оздоровчій поліклініці «Астра», потім − у Харкові. Бажаного результату діждалися тільки у Катюші: вона стала ходити на зігнутих ніжках, може самостійно рухатися, але їй потрібна опора. Віталіна ж може тільки сидіти.
- Важко було добиратися з двома дітьми-інвалідами до Харкова, − пригадує Наталя Барчан. – Бувало, вокзалом відкочу візок з Віталіною, а Катя стоїть біля сумок. Потім вертаюся за сумками і Катюшу веду. Чоловік весь час на роботі. Він працює на залізниці, єдиний годувальник в сім’ї, я ж по догляду за доньками копійки отримувала. Коли були менші – возила їх паровозиком у візочках. А коли підросли, то Катя уже могла йти, тримаючись за коляску.
Іноді дівчинка ставала на підніжку коляски до сестри, і мама котила обох…
Своє кохання Катя знайшла через соцмережі
Катюшка і Віталінка відвідували Золотоніський міський Центр соціальної допомоги, де вчителі загальноосвітньої школи №6 проводили з ними індивідуальні заняття. Свідоцтво про неповну середню освіту дало можливість Каті навчатися у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів у Лютежі Вишгородського району Київщини. За 11 місяців дівчина освоїла професію вишивальниці. Згодом її вишивки ручної роботи красувалися на виставках народних умільців. Уміло лягали на полотно не лише стібки ниток, а й візерунки, набрані бісером. Школу закінчила екстерном.
У вересні 2015 року через соцмережі Катя познайомилася із черкаським юнаком. Тарас старший від дівчини на 9 років, теж з інвалідністю, візочник. Вивчав програмну інженерію у Черкаському державному технологічному університеті, працює в ІТ-компанії. Спілкувалися у відеочаті, переписувалися, телефонували. Через 2 місяці хлопець приїхав до Золотоноші. Дістався до чужого міста завдяки двоюрідному брату, який його супроводжував. Очне знайомство лише зміцнило симпатію і дало продовження стосункам, що зароджувалися. За кілька місяців уже Катя гостювала у Черкасах.
15 липня 2016 року Тарасу виповнилося 30 років. Романтик в душі і талановитий організатор цього дня створив справжнє свято не лише собі, а й дорогій серцю людині. Друзі допомогли орендувати яхту для подорожі Кременчуцьким водосховищем. У цій піднесеній обстановці, у присутності найближчих друзів хлопець зробив Каті пропозицію одруження. Це було дуже зворушливо. 7 липня 2017 року вони побралися. Причому усі витрати і організацію виїзної церемонії наречений взяв на себе. Нині молодята мешкають разом з батьками Тараса у Черкасах.
Маленька Аделіна стала справжнім подарунком долі для Каті і Тараса
23 липня 2020 року у Морозів народилася донька Аделіна. Її появи на світ усі чекали з нетерпінням.
- Коли я дізналася, що вагітна, − розповідає Катюша, − то страшенно злякалася. Від почутого «діагнозу» від гінекологині була в шоковому стані. У лікарню мене супроводжувала подружка. Вона відразу почала стрибати з радощів, а я не знала, що мені робити – плакати чи сміятися. Першою, кому подзвонила, була моя тьотя – татова сестричка. Повідомила їй цю новину. Вона мене підтримала: кожна дівчина повинна стати мамою. Вдома сказала Тарасові, він зрадів несказанно.
- Новину, що ми станемо дідусем і бабусею, сприйняли з боязню, − пригадує події річної давнини Наталія Барчан. – Чи зможе Катя виносити дитину? Чи зможе народити? Чи все буде благополучно з дитям? З цими думками лягала і вставала. Довго не казала чоловікові. Коли наважилася, то ніколи не бачила його таким розгніваним. Але думка вмовити доньку позбутися майбутньої дитини у голові навіть не з’являлося.
Вагітність Катя перенесла досить добре. Плід розвивався нормально, відхилень не було ніяких, навіть на збереженні у лікарні не перебувала. Народжувала у Черкаському перинатальному центрі. Поруч була мама Катя − свекруха. А мама Наташа молилася за доньку в церкві. Вдома з Віталіною більше мовчали, переживали, думками були там, у палаті лікарні. Зітхнули з полегшенням, коли сваха зателефонувала: «У нас усе добре, дівчинка 3200, здоровенька, 50 см».
- Мама Катя весь час поруч, − розповідає Катруся. – Як в пологовому, так і вдома. Тільки Аделька заворушиться або засміється у сні, вона вже біля ліжечка. Прошу її: спіть, не переймайтеся, я ж і сама можу. А вона така турботлива!
- Батьки Тараса – реалізатори на ринку. Мама кілька разів на день прибіжить з роботи, як там її дівчатка. Ось і під час нашої телефонної розмови прийшла за внучкою, щоб забрати о 12 на прогулянку, строго за графіком.
- Спочатку було змішане годування, − каже Катя. – А тепер штучне. Поки Аделька на прогулянці, я прибираю у квартирі, мию посуд, поскладаю речі, завантажу пральну машину і попрасую.
«Плакати і стогнати, чекати жалості – це не про нас»
Минулого тижня 3-місячна Аделька вперше гостювала у Золотоноші. Раді були дідусь з бабусею, та найбільше тішилися тітонька Віталіна. Своїми слабенькими ручками вона не може втримати племінницю, навіть пригорнути її, бо й сама тільки лежить у корсеті. А їй же так хочеться хоч торкнутися цього маленького дива!
- А дай я її поцьомаю, а покладіть біля мене, − просила Віта. – А сфоткайте нас разом.
Тоді зметикували. Підсунули маленький столик до ліжка, застелили дитячою ковдрою і поклали Адельку так, наче тьотя її тримає. Коли купали дитя, то ванночку ставили на підлогу, щоб Катя змогла не стоячи, а на колінах мити малу. Лежачи хлюпала водичку Віта, притримувала голівку бабуся. Тільки дідусеві не вистачило місця, та він уже й не товпився між своїх дівчат. Їм так небагато для щастя треба.
1 листопада Аделю планують охрестити. Проблеми вибору з кумами не було: друзів у Морозів вистачає. З ними разом відпочивають, подорожують, відвідують цікаві місця. Тарас навіть випробував себе на екстремальних локаціях у таборі «Максимум» у Золотоноші.
- Своїх вад ми навіть не помічаємо, - ділиться Катя. – Плакати і стогнати, чекати жалості – це не про нас. Наші мами вселили в обох нас бійцівський дух, тому нам під силу будь-які випробування. А тепер ще й зобов’язує відповідальність за маленьке життя нашої донечки.
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
