Якби ми опублікували імена усіх матерів Золотоніщини, хто втратив чи чекає сина з полону, то тільки цей перелік зайняв би не одну сторінку нашого тижневика. Тому вирішили напередодні Дня матері розповісти про золотоніську жінку, яка стала Мамою усіх наших захисників. Це неформальне ймення Ніна Степанівна Євріш отримала від місцевих волонтерів, яким допомагає у зборах на потреби військових. Після втрати свого 29-річного сина жінка прийняла для себе рішення: допомагати хлопцям, аби жодна мати не зазнала її болю, аби більше хлопців лишилися живими.
Війна для неї почалася у березні 2014 року.
-
- Того дня ми їхали із дачі в селі. В Олега задзвонив телефон. «Євріш Олег Олександрович? Завтра на 7.00 ви повинні з’явитися у військкомат. При собі мати…» Він відповів: «Добре!» Я почала його відмовляти: «Навіщо ти погодився? У тебе ж спина зірвана! Та й повістки ж не було».
-
- Ні, мам, - відказав, - я мушу йти.
Усього півроку побув вдома після строкової служби, демобілізувався восени 2013-го. Влаштувався вантажником на бісквітну фабрику, хоча мав диплом з відзнакою Золотоніського державного професійного ліцею за спеціальністю «будівельник». Мріяв будувати людям власне житло, як і його батько Олександр Юлійович.
Ранком сім’я розійшлася по роботах: Ніна Степанівна – парфумерну фабрику, чоловік – на будівництво. А Олег до військкомату.
-
-Забрали, - зателефонував Олександр Юлійович дружині.
-
-Як забрали? Так зразу? Куди?
-
-На Донецьк…
-
-Господи, скільки я всього тоді пережила…
Олег пройшов АТО, демобілізувався. Влаштувався працювати на бісквітній фабриці. Мав кохану дівчину, жили у громадянському шлюбі разом з батьками хлопця у їхній однокімнатній квартирі.
Лютий 2022-го. Без дзвінка і повістки батько та син пішли до військкомату. Олега мобілізували 3 березня, а Олександра через значні проблеми із здоров’ям записали до місцевого підрозділу тероборони.
-
-Майже два місяці син проходив військову перепідготовку під Черкасами, - у матері чітка хронологія подій. – Обіцяв приїхати у найближчу суботу, але черга до нього ніяк не доходила. А я все чекаю, сподіваюся. Зателефонувала дружина Василя Ворошка, з яким служив Олег. Від неї дізналася, що вони обидва у Бахмуті.
Разом із сином вона пройшла Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Костянтинівку. З грудня 2022 року у складі 72 бригади стояли на Харківщині – Куп’янськ, Лиман. Надійно і вперто тримали оборону, чітко виконували бойові завдання, стримуючи нахабного ворога.
15 липня загинув земляк і побратим Василь Ворошко. Про це дізналася від його дружини Олександри. Хотіла в Олега розпитати подробиці загибелі, але син не виходив на зв’язок. Дні стали тривожними, а ночі безсонними. Заспокоювала донька: «Не накручуй себе!»
Коли у квартирі пролунав дзвінок і на порозі стали начальниця відділу зв’язків з громадою Лариса Головань та майор Сергій Корж з ТЦК усе зрозуміла. Спитала тільки:
-
- П’ятнадцятого?
-
- Так, 15 липня.
Не кричала, не плакала. Стояла заціпеніла. Лариса Борисівна запропонувала:
-
-Може б ви до чоловіка зателефонували?
Пішла в кімнату, взяла телефон, а номера знайти не може. А що йому казать? І тут прорвало. Почала плакати і кричати. На поміч прийшла медсестра, накапала заспокійливих ліків…
На похорон приїхали побратими. Вони й розповіли про останні хвилини життя сина. Росіяни прорвали оборону, пішли в наступ, нещадно крила артилерія, молодший побратим, 24-річний черкасець отримав поранення. Олег поліз його витягати, але куля снайпера зупинила…
Замовила прапор із зображенням Олега. Поруч – його фото. Ще далі – подарунки від волонтерів. Їх багато – Надія Калина, Олена Шевченко, Юрій Скорик, Олена Козлова, Юлія Малишко… «Допомагаю тим, кому довіряю. Це вже моя природна потреба. Прикро, що люди стали пасивними і немає тієї єдності, що була у 22-му».
Диван Олега лишила, хоч він і старий, можна було осучаснити після ремонту. «Ні! Скільки ми будемо жити, скільки він і стоятиме!»
Два місяці не могла торкнутися до рюкзака Олега з речами, що привезли побратими. На наплічнику підпис – Євро. Можливо, це був його позивний. У середині – котелок, ложка, миска… Усе, чим користувався син.
-
- Ми весь час були разом. І пололи город на дачі разом. І йшли вранці – він у школу, а я на роботу – разом. На повороті до школи №2 він завжди мене цілував. Якось подруга з роботи побачила і каже: «Уже в 9 класі і цілує тебе?» «У нас так прийнято. Нема нічого соромливого, коли син цілує матір!»
Один сезон Ніна Степанівна працювала разом з Олегом на плодоконсервному заводі, що на Жашківській. Вирішили не чекати службового автобуса і пішки йти додому. Якраз і дощ перебіг. Та раптом найшла друга хмара і почалася злива. Стали бігти, промокли обоє до нитки. А потім спохватилися: «А чого ми біжимо? Вже ж однак мокрі!»
Спогади… Ними живе уже 3-ій рік. Щиро завдячує своєму чоловіку за підтримку, за надійне плече. «Йому теж важко, але він цього не показує».
-
-Ви знаєте, я коли називала сина Олегом, навіть не знала значення цього імені, - зізнається щиро. – А потім прочитала, що власники цього ймення мають тісний зв’язок з матерями.
У листопаді Ніна Степанівна застудилася. Нагріла молока на кухні, прийшла до кімнати. А на кухні – гуркіт: відпав гачок, який роками міцно тримав ситечко та шкребок. Дивно. Підвелася, почепила. «Синку, не балуй!» Тільки повернулася – знову відпав. Наступного дня в інтернеті вичитала, що був День синів. Отаке вітання отримала. Знак був і на 40-ий день загибелі. А потім ще, і ще…
Вона намагається підтримати жінок, у яких свіжа рана втрати. «Ми вже навчилися жити зі своїм болем, навчилися звикати до нового життя, а їм ще дуже пече». Разом з чоловіком їздили підтримати Тетяну Ситник, яка втратила чоловіка Олега. Не боїться підійти до жінки, що плаче біля щойно натягнутого банера на Алеї Пам’яті. Завдячує Лідії Мироновій-Гальченко, що створена організація «Родини загиблих», де на всіх одне горе, де чують і розуміють.
Ми передивляємося відео 2014 року, коли сім’я Єврішів святкувала мамине 50-річчя.
-
-Мамуська, вітаю тебе з цією датою. Хай вона буде в житті не одна. Чим більше, тим краще. Ми тебе любимо усією нашою дружною сім’єю.
І вона живе. Живе до наступної дати, як заповідав син. Живе за себе і за нього, жалкуючи, що не лишилося в цьому світі Олеговичів.
-
- Мій біль… Його неможливо описати словами. Але я тримаюся, бо йде війна, і багато людей зараз потребують підтримки. Я знаю, що коли війна закінчиться, цей біль прорветься морем сліз матерів, дружин, дітей. Але зараз ми не маємо права здатися. Я молюся. Щодня молюся за душу свого сина, за всіх хлопців, які вже не повернуться додому. Вчуся жити так, щоб мій біль став рушієм, а не тягарем. Я знаю, що мій біль — не унікальний. Скільки таких матерів, як я, втрачали синів у війнах за минулі століття і втрачають сьогодні! Я відчуваю їхній біль, бо несу той самий хрест. Але вчуся жити так, щоб він став рушієм, а не тягарем. Хочу, щоб людям поруч зі мною було комфортно, щоб їм не було важко через мене.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
