Оксані Семенчук – 36 років. Вона працює старшою медичною сестрою в амбулаторії №2 Золотоніського міського центру первинної медико-санітарної допомоги. Саме пані Оксана допомагає людям поважного віку, які у період пандемії коронавірусу опинилися в категорії найвразливіших.
Оксана Семенчук закінчила Черкаський медичний коледж. Потім п’ять років працювала маніпуляційною сестрою у ревматології Черкаської обласної лікарні. Згодом разом із сім’єю переїхали до Золотоноші, де придбали житло. Уже майже два роки вона обіймає посаду старшої медичної сестри в амбулаторії №2.
З 8-ої ранку вона працює в амбулаторії, виконуючи функції старшої медсестри. З 9 до 12 – виїздить додому до людей, які не можуть ходити самостійно в амбулаторію. За призначенням лікаря робить їм уколи чи бере кров на аналіз. Після обідньої перерви і до 17 години – робить процедури у фізкабінеті.
Реформу сприймали з пересторогою, а потім зрозуміли її переваги
У 2016 році розпочалася медична реформа, яка змусила медиків змінити підходи до лікування пацієнтів. Серед її переваг для медичних сестер – вагоме підвищення заробітної плати (від 10 до 25 відсотків) та зменшення паперової роботи.
– На той час ми, медики, дуже її боялися, – розповідає Оксана Василівна. – Не знали, що буде далі, що чекати від змін. Були й такі люди, що кепкували з нас, говорили, що все повернеться назад, толку не буде. Але, слава Богу, ми змогли пройти той період успішно. Відтоді я працюю в амбулаторії №2.
Коли почалася пандемія, особливо налякані були пацієнти поважного віку
– Під час жорсткого карантину виїздів до пацієнтів додому взагалі не було. З його послабленням медики стали обслуговувати на дому лише хворих, які, приміром, не можуть ходити. Хоча через карантин їх стало менше – від 8 до 10 щодня, тоді як до пандемії було до 20. На домашньому стаціонарі є жителі Золотоноші, хуторів – Згар, Гришківка та Ярки.
Я роблю їм всі процедури. Маю лише помічників – двох водіїв, які працюють позмінно. Окрім ін'єкцій, роблю забір крові на дому. Єдине, що заважає у роботі, – це собаки. Буває, що ті безприв’язно гуляють по двору. Це додає клопоту і втрачається час, який відведено на кожного хворого.
Я їду до людей обов’язково у захисній масці, шапочці та рукавичках. Впевненості додає те, що до мого приїзду хворого оглядав сімейний лікар, який визначив діагноз і призначив лікування. Серед моїх пацієнтів – більшість поважного віку. Вони мають складніші хвороби: запущена форма гіпертонії або ж больові синдроми.
Багатьом не вистачає простого спілкування. Доки протягом 5-10 днів роблю їм процедури, вони розкажуть мені пів свого життя. Люблю свою роботу, бо бачу щодня щирих відкритих людей.
Коли масово почав поширюватися COVID-19, доводилося заспокоювати своїх підопічних. Адже по телевізору показували страшні випадки і розказували, що найбільше вірус вражає саме старшу вікову категорію населення. Коли підбадьорювала, бачила, як у них з’являлася жива іскра в очах.
Траплялися випадки, коли люди самі себе накручували. Так одного разу в нашу амбулаторію прийшов чоловік, мовляв у нього коронавірус. Ми прибігли, самі одяглися у захисні костюми, спорядили і лікаря. Відвідувач чекав у павільйоні, де обладнано окремий кабінет для огляду хворого з підозрою на COVID-19. З’ясувалося, що цей чоловік розраховувався на касі у магазині разом із жінкою, яка дуже кашляла. Він сам собі надумав, що в неї вірус, і він теж міг його підхопити. І подібних випадків спочатку було чимало. Люди були налякані. Зараз золотонісці стали менше на це реагувати. Можливо, перестали боятися, а, може, просто вже звикли до ситуації.
Мені нічого не треба, аби лише ви були здорові
– Щоразу, коли роблю уколи, мої підопічні запитують: «Доцю, що я тобі винна?». Я на це завжди відповідаю: «Люди добрі, давайте вже забудемо про це. Я маю зарплату. Єдине, що ви мені винні, – це одужати. Щоб самі прийшли до амбулаторії». До цих пір згадую одного дідуся. На жаль, він вже помер через онкохворобу. У його випадку медицина була безсилою. Дружина весь час біля нього плакала. Я її просила цього не робити, бо це додавало жалю і ятрило душу хворому. Одного разу ще й сусідку застала. Сидять зажурені біля нього. Заходжу і відразу їм: чого, дівчата, зажурилися? А дідусь і собі: «Хоч ти їм скажи, а то все – діду, діду. А я ж не дід, якщо вони – дівчата, то я біля них – хлопець». Дуже хорошою людиною був. До останнього тримався, як боєць. Не жалівся ніколи, мовчки терпів.
У своїй роботі зустрічаю багато відкритих душею людей. Якось заходжу до однієї бабусі, бачу на столі дві чашки кави, бутерброди, вона живе з чоловіком. Кажу, давайте я вам зроблю уколи, а тоді ви вже з чоловіком будете кавувати. Виявляється, це вона приготувала для мене.
Ніколи не забуду дідуся, якому було під 90 років. Я зробила уколи, а він мені на знак подяки дає пакетик з чимось, защеплений прищепкою. Питаю, що це. А він: «Це я вам насушив кропу, бо нічого іншого в мене немає». У мене навіть не повернувся язик йому відмовити. Людина у такі поважні роки старалася, і все це робила з душею. Такі миті розчулюють до глибини душі, відчуваєш окрилення від того, що робиш свою справу і недаремно живеш на світі.
Не завжди запам’ятовую прізвища, імена хворих, але точно знаю, які мали проблеми із здоров’ям. Наші люди, незважаючи на ситуацію у країні, пандемію коронавірусу та малі пенсії, в душі залишаються вдячними і милосердними.
Важливо з людиною поговорити, відволікти від поганих думок
– Якось приїжджаю в один будинок, де проживає чоловік середнього віку після операції. Лікар йому призначив посимптомне лікування. Відразу звернувся до мене з недовірою, запитав, де поділася попередня медсестра. Відповідаю, що тепер вона виконує іншу роботу. Почула: «Ну-ну, зараз побачимо, що ти там мені будеш колоти… А скільки тобі років? У мене дочка 1996 року народження». А далі побачила його здивовані очі, що так швидко і майже безболісно зробила йому уколи.
Молодим дівчатам, які до нас приходять, раджу до людей іти з посмішкою і робити все впевнено. Буває по-всякому. Іноді й не виходить. Але треба знати, що медсестра тут ти. Бо зустрічаються такі старенькі, які вважають, що вони більше знають.
Пригадую ще один випадок. Прийшла жінка і каже, що не знає, як робити уколи батькові, бо він має специфічний характер. До нього додому я їхала вже з певною пересторогою. Думала, як мені краще до нього підійти. З’ясувалося, чоловік раніше був керівником, тож думала, що до мене ставитиметься зверхньо. Однак виявився дуже душевною людиною. Галантний і відповідальний, все в нього підготовлене заздалегідь. До цих пір вітаємося, спілкуємося.
Найбільша мрія – мати впевненість у майбутньому своїх дітей
– Про що мрію особисто для себе, відразу важко відповісти. Думаю, мені всього вистачає. Ніби все влаштовує: маю гарну зарплату, хорошу роботу, чудову сім’ю, дітей. Можливо, поїхала б у Єгипет на відпочинок, аби побачити живого верблюда, покататися на ньому (сміється).
Найбільше хочу, щоб збулося все те, що стосується моїх дітей та їхніх планів на майбутнє. Сумую, що ще зовсім трохи часу, і дочці треба буде робити самостійний вибір. І хоча вона тільки навчається в 10 класі, однак вже зараз переживаю за ЗНО, хоча вона вчиться на «відмінно». Мрію про часи, коли кожна дитина вступала б у вищий навчальний заклад тільки завдяки своєю розуму і знанням. Нам не вистачає впевненості в майбутньому.
Роботу свою я дуже люблю. Якби запитали, що хотіла б змінити, то, мабуть, нічого. Бо, незважаючи на різні перипетії та життєві негаразди, більшість людей залишається відкритими і чуттєвими, які вміють співчувати. Я щаслива, що їх у моєму житті багато.
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
