З літа 2019 року у Золотоніській міській раді почали працювати з державною програмою щодо виділення компенсації на придбання житла дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Тоді ж на засіданні обласної комісії з розподілу коштів субвенції державного бюджету для Золотоноші, а саме для виплати грошової компенсації, виділили 1 085 403 гривні трьом жителям відповідно до існуючої черги: Світлані Паколь і Катерині Ліснічук, позбавленим батьківського піклування, та Артему Романенку – сироті. Кожен з них отримав по 361 801 гривні.
Першою щасливою володаркою однокімнатної квартири у лютому стала Світлана Паколь. А нещодавно знакова подія сталася і у житті Катерини Ліснічук, яка була другою у черзі. Обране для дівчини житло службовці з міської ради обстежили комісійно і дали згоду на його придбання. Радості не було меж, коли Катруся у руках тримала ключі від омріяного власного помешкання у рідному місті. Однокімнатна квартира тепер є її власністю.
- Я до цих пір не можу повірити, що маю свій куточок, - ділиться Катруся. - Дуже дякую всім, хто допоміг мені у цьому, а підтримку Лідії Козицької, Ніни Засенко та Галини Луцик я відчувала до і після отримання квартири. Реально не очікувала, що стільки людей переживають за мене і моє майбутнє. Я так раділа, що навіть стіни обіймала. Квартира облаштована і вже умебльована, є ванна, бойлер, туалет – все нове, - не приховує своїх емоцій дівчина.
З п’яти років Катя жила з бабусею та дідусем. Батьки розлучилися, і мама була зайнята власними справами, влаштовувала своє життя з іншим чоловіком, народжувала дітей і знову шукала нові взаємини. Тепер у Каті ще семеро братів і сестер. Батько вживав алкоголь, участі у вихованні дівчинки не брав. Тож у 2013 році вона подала заяву до відповідних органів про позбавлення батьків батьківських прав. Суд визначив опікуном батькову сестру. Катруся разом із нею переїхала у Черкаси. Там відвідувала школу, а потім вступила до ліцею, отримала професію маляра-штукатура.
- Хотілося швидше стати дорослою і незалежною, - розповідає дівчина. - А потім так склалися обставини, що повернулася назад у Золотоношу. Мамині батьки - бабуся й дідусь - мене виховали, дарували свою любов та ласку. Незважаючи на їхні мізерні пенсії, у мене був і одяг не гірший від інших, і харчування. До цих пір ми з бабусею, як подружки. Вона для мене – справжня мама. На жаль, дідуся вже з нами немає. У дитинстві я трохи була неслухняною, тепер я хочу вибачитися перед бабусею за свою поведінку. Хотілося до батьків, особливо до мами, але чомусь я їй була не потрібна, хоча інших дітей вона не залишала без уваги. А це мене дуже засмучувало. Наразі спілкуюся з мамою, але не часто, стосунків довірливих уже не буде.
У свої 23 роки дівчина вже досить доросла, поміркована і розсудлива. Знає чого хоче. Має намір поїхати за кордон, щоб заробити гроші, аби вистачило на ремонт, одяг і на допомогу рідним. Про заміжжя поки не думає. Хоча має стосунки із хлопцем. Про дітей мови не веде, бо розуміє, що це - велика відповідальність. Має бажання завести котика.
Запитую у Катрусі: «Яка мрія ще не здійснилася?»
- У дитинстві, - каже дівчина, - я займалася карате, мені хотілося бути тренером, наставником, щоб мати кімоно, але я зрозуміла, що мені це не приноситиме прибутку. Проте заняття спортом дало мені багато. Я навчилася бути витривалою, нічого не боюся і готова до всіляких викликів. По життю - оптиміст, з посмішкою все сприймаю та стараюся менше сумувати. У дітей, які позбавлені батьківського піклування, є періоди, коли можна схибити. На щастя, він у мене пройшов нормально. Не маю ніяких негарних звичок і все у мене добре. Я ціную те, що маю. І все це від моєї любої бабусі! Мені вистачає її любові і уваги.
Можна порадіти за Катю, яка без мами і тата виросла відкритою, доброю і щирою людиною – яскравою особистістю, яка заворожує своєю розсудливістю, простотою і чарівною посмішкою.
