Тема людей «непомітних професій», яку редакція нашого видання не так давно запровадила на своїх цифрових та друкованих шпальтах, неабияк зацікавила читачів, тож ми вирішили продовжити її у наступних публікаціях.

Хтось з великих порівняв непомітну працю з тихою рікою, яка живить океан людської цивілізації. Інший – з коренем дерева, який ніхто не бачить, але без якого – дерево загине. Що й казати, філософи таки знають свою справу і зазирають у найпотаємніші глибини нашого єства.

Коли одну з працівниць структурного підрозділу Золотоніської багатопрофільної лікарні, про який далі піде мова, запитали: чи не хоче вона поміняти роботу, знайти легшу і краще оплачувану, панянка категорично відмовилася. Чому?

  • - Мені довелося працювала вже не в одному колективі, - зазначила вона, - але такого, як тут, дружного, спаяного, доброзичливого – зустрічати раніше не прийшлося. Ми тут усі, як один кулак. Порадимо, допоможемо, підтримаємо, разом порадіємо і поплачемо. Ніхто нікого зроду «не підставить», проштрафилися - відповідаємо гуртом, отримали подяку – щаслива кожна. Тут я почуваюся, як у рідному домі серед дорогих мені людей.

Що ж це за підрозділ, де так затишно працювати і дружити? Відкриваємо завісу таємниці: це – колектив відділення харчоблоку Золотоніської лікарні, а простіше – лікарняна кухня. Її приміщення заховалося у глибині території, поблизу місцевого клубу, з першого погляду і не помітиш. Саме сюди щоранку поспішають завзяті жіночки-господарочки аби вчасно нагодувати 150, а то й 200 хворих, які поправляють здоров’я у стаціонарі лікарні. У теплі місяці року – їх менше, а на зиму, коли урожай саду-городу зібраний, - кількість пацієнтів збільшується.

Ви пробували вийти на роботу о 5-ій ранку? А заради цього ще й прокинутися о 4-ій? Випробування не для слабкодухих, скажу я вам. Щодо працівників згаданого підрозділу, то це для них звичайна справа, адже на сніданок, який починається о 8-ій ранку, здебільшого, подають суп і його потрібно приготувати вчасно. Першими двері свого місця роботи відкривають кухар і його помічник. Одна – вмикає плиту і ставить на вогонь 40-50-літрову каструлю води, друга – сідає чистити чималу купу картоплі та інших овочів.

Коли працівники, які підходять пізніше, чують включене радіо і голос, який йому підспівує, - значить сьогодні на зміні кухонний робітник Ніна Береговенко.

Тихо працювати вона не вміє, співає, підтанцьовує, піднімає усім настрій. Хоч на тамаду і не вчилася, та вона ведуча за покликанням. Якщо настає хвилинка для відпочинку, Євгеніївна враз віддає команду: «Дівчата, шикуйсь!» і всі виходять надвір подихати. Одним словом, душа компанії. Співати на кухні люблять, це головній справі не завадить, як-то кажуть: руки працюють, серце співає.

Кухар Людмила Пилипенко, теж неабияка солістка. Саме вона частенько пропонує: «Дівчатка, а давайте заспіваємо?!» В репертуарі колективу і «Смерека», і «Черемшина», і «Червона рута», були й російськомовні «творіння», про які жіночки вже й не згадують.

Пісні лунають, каструлі киплять, сковорідки шкварчать! Погодувати хворих потрібно тричі на день: зранку, в обід, і ввечері. Зрозуміло, що шашликів, олів'є чи яєчні зі шкварками вам тут не подадуть, але лікарняна їжа, без сумніву, смачна, поживна, дієтична і сприяє швидшому одужанню. За словами працівниць кухні, протягом останніх років перелік інгредієнтів для приготування страв значно збільшився. У лікарняному меню все частіше можна побачити: рибу, сосиски, куряче філе, какао, запіканки, кефір, яйця. Двічі на тиждень для пацієнтів готують котлети, по п'ятницях – горохове пюре, це одні з їхніх найулюбленіших страв, а ще – борщ і ліниві голубці.

Звичайно, що від супів, каш з підливкою і молочних страв нікуди не подінешся, вони залишаються основою лікарняної їжі, але хіба вдома ми їх не готуємо? Ще й як часто.

З початком війни роботи кухарям додалося, адже тепер серед пацієнтів – наші захисники, їх хочеться нагодувати якнайкраще, тому й отримують посилене харчування. Для поранених і хворих бійців дівчата печуть котлети, тушкують тефтелі, виготовляють запіканки з родзинками, готують гуляш і навіть бефстроганови. Харчування у воїнів чотириразове. Жителі Золотоніщини і волонтери неабияк допомагають лікарняній кухні овочами і фруктами.

Слід згадати, що поняття «дієтичне харчування», із впровадженням реформи МОЗ, зазнало суттєвих змін. Тепер, наприклад, враховується індекс маси тіла пацієнтів, які потребують дієти, аби зменшити калорійність приготованих для них страв, наявність у цих стравах солі, цукру, виробів з борошна. Звертають увагу і на енерговитрати хворих (лежачі вони чи ходять), враховується й вік. Зараз у лікарнях, як і по всій Україні, ситуація непроста, тож дієтичне харчування варіативне: більш здоровим – суп з галушками, а тим, хто потребує дієти – гречаний.

Дівчата й жіночки з харчоблоку нашої лікарні стараються, як можуть, а це означає одне: готують так, як для своїх сімей, вкладаючи душу у кожну порцію. Можуть, наприклад, «прикрасити» жовтий суп свіжою зеленню з власного городу, хоч вона і не передбачена у меню-розкладці.

Давно відомо, що лікування починається з правильного харчування, тому згаданий підрозділ є надійним тилом Золотоніської лікарні, невід'ємною частиною великої медичної родини.

З роками тут підібрався колектив однодумців, об'єднаний однією спільною метою – працювати на результат. А він відомий: одужання кожного хворого. І нічого, що дівчата з кухні (у більшості) не мають медичної освіти, вони лікують теплом, добротою, смачними стравами. Професійний медик серед них один – медсестра з дієтичного харчування Марина Филь, яка вже 10 років поєднує цю посаду з основною: працює медичною сестрою сімейної медицини. Завзята, старанна і відповідальна – вона встигає допомогти скрізь. Про кожну з дівчат можна розповісти багато, але у розмові з ними вдалося виділити головне.

Підсобний працівник складу, жіночка з блакитними очима Валентина Іщук – ветеран із 40-річним стажем роботи.

Вона – справжній майстер з випічки хліба, скуштувавши який, ні за що не повіриш, що його створили в домашніх умовах, так схожий на фабричний.

Комірник Людмила Безсмертна – приклад скрупульозності та педантичності, як і належить людям її професії, у яких все підраховано і розкладено по поличках. «Кожна макаронина у неї на обліку!», - сміються колеги. Та як піде танцювати – рівних їй немає.

Зрозуміло, що на роботі не затанцюєш, зате дні народжень і свята, які колектив нерідко відзначає спільно, сповна показали хореографічний талант комірниці.

Мийницю посуду Людмилу Дзюбку можна вважати місцевою «Олею Фреймут», так видраїть миски та каструлі і почистить сковорідки, що не знайдеш до чого причепитися, усе блищить, хоч заглядай, наче у дзеркало!

Люда – жіночка небайдужа, усе помічає, завжди намагається дати слушну пораду.

Її колега по догляду за посудом Інна Карпова – наймолодша робітниця кухні, лише два роки, як почала працювати. Хоч на вигляд невеличка, а силу в руках має неабияку. Інна з радістю приходить на допомогу кожному, хто попросить.

Від неї тільки й чути: «Давайте я!»

Ще один кухар – Наталія Кушнір, молода, але вже не по роках мудра і розважлива, тому її вважають «фундаментом» колективу. Наташа ніколи не панікує, а обирає надійніший варіант: зібратися гуртом, спокійно все обговорити, знайти вихід із ситуації.

А ще вона – неперевершений кондитер, до того ж, уміє не лише спекти торт, а й прикрасити його фігурками людей чи тварин, рослинними елементами. А які чудові та смачні букети із зефіру виготовляє! Пальчики оближеш!

З таким її, майже художнім вмінням, перегукується і талант кухонної робітниці і тезки Наталії Юхимець. Вона – справжня майстриня нарізок! Здавалося б, що там різати ту ковбасу чи сир, аби у рота влізло! Е ні, Наталія їх поріже і ромбиком, і прямокутником, і напівколом, розкладе на тарілці, наче клумбу – любо-дорого глянути, шкода навіть їсти такий витвір мистецтва. А який у неї квітник у дворі! Казка!

Колись одна з колег зайшла до Наташі вже поночі, а та у квітнику з ліхтариком порпається, хіба вже до ранку почекати не можна? «Не можна, - зазначила квітникарочка, - треба зараз підпушити, бо до ранку може пропасти!»

Щодо кухаря Ніни Савіцької, то вона завжди за будь-який кіпіш, усіх підбиває: «Дівчатка, а гайда по гриби!» або «Чули про концерт у Будинку культури? Ідем?» Ось такі господарочки і розумнички працюють на лікарняній кухні. Маленькі гвинтики великої медичної системи міста.

Їхню роботу цінують, як пацієнти, так і працівники. Адже, за переконанням головної медичної сестри лікарні Олени Сергієць, для того, щоб поставити хворого на ноги потрібні три головні складові: лікування, харчування і догляд.

  • - Хочу повторити, що протягом останніх п'яти років нам гріх жалітися на харчування хворих, - зазначила Олена Іванівна. - Як воно саме, так і підхід до нього, помітно змінилися у кращий бік. Взяти хоча б той факт, що у нашу лікарню, аби перейняти досвід, приїжджали представники з інших районів і навіть з області. Вони цікавилися переліком продуктів, а особливо – меню-розкладкою. Пригадую, як військові пацієнти, не так давно, отримували навіть червону рибу! Я переконана: наші хворі мають повноцінне триразове харчування. Особливо вдячні за це люди, рідні яких живуть в інших областях і не завжди мають змогу приїхати, а також самотні і старенькі пацієнти, які ту котлету чи запіканку з сиром, тільки тут, у лікарні і мають змогу з'їсти. Усім без винятку подобаються борщі і манна каша. Пацієнти не бачать працівників кухні, але, коли я обхожу відділення, постійно просять передати їм слова подяки. Що й казати, наші дівчата молодці! Вони – невід'ємна частина лікарняного колективу, велика їм подяка і шана!

У цьому і полягає особлива краса «невидимої професії»: її представники роблять свою важливу справу тихо, некричуще, без марнославства, не заради аплодисментів, але саме це підносить їх до вершин людської вдячності.

Лариса Гайова

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: Я –найбагатша бабуся, у мене 13 онуків