Віру Федорівну Горяченко, котра мешкає у селі Маліївка Золотоніської громади, ми застали на городі. У свої 78 років вона рвала кущі арахісу.
- Віро Федорівно, а навіщо вам арахіс? Зуби ж вже не ті, щоб горіхи лускать, - цікавлюся.
- Так у мене ж 13 онучат! Приїдуть – от і буде на гостинець, - усміхається щасливо і відповідає з гордістю. – Вони у мене хороші, такі чемні. Оце як приїдуть з міста із сином та невісткою, то усі обов’язково мене перецілують. Кожний, по черзі. Приємно, що поважають.
Віра Федорівна у Маліївці місцева. Тут пройшло її дитинство, юність, тут зустріла своє кохання, вийшла заміж, народила двох синів – Валерія та Олега, тут прийшла й старість.
Вона народилася у багатодітній сім’ї у післявоєнний 1948 рік, де вже підростав 9-річний старший брат Володя, а у 50-му народилася сестричка Надія. Батьки - Федір Павлович та Ганна Дмитрівна – трудилися у місцевому колгоспі ім. Жданова, який потім перейменували на імені Шевченка. Центральним селом була Кропивна, а Маліївка та Щербинівка – бригадними. Батько працював на колгоспній фермі, мама – у ланці.
- У Маліївці Віра закінчила 4 класи початкової школи, а у восьмирічку вже ходила у Кропивну. Долати доводилося тільки 2 кілометри вулицями рідного села, бо їхня хата стояла на околиці, майже під Щербинівкою. А потім ще яром та полем. Замети попід руки, а то й вище. Морози 30-градусні. «Дійдемо було до Бочка яру, а там навесні така вода ллється, що й не перейти, то й вертаємося усі назад. Йшли у кирзових чоботях, не так, як тепер у кросовочках та чобітках. Було й таке».
- Мій батько дуже любив колгосп і хотів, щоб його діти там працювали, то про навчання не йшлося. І я, і сестра працювали на фермі доярками. Ходили пішки, у післявоєнну пору доріг ніяких не було. Три роки відпрацювала, а тоді влаштувалася завідувачкою сільським клубом – із 69-го до 74-го року.
У 22 роки Віра стала на весільний рушник із Володимиром, який шоферував у різних організаціях, а потім у колгоспі. Одружувалися 7 березня 1970-го року. Весілля було в хаті, кликали родичів та сусідів стільки, щоб помістилися за столом.
У 1971-му народила первістка Валерія. У двадцятирічному віці син загинув під час проходження строкової служби у Туркменистані. 20 квітня Віра Федорівна отримала від Валерія вітальну телеграму з днем народження. А вже наступного дня прийшло сповіщення, що «Ваш син загинув при виконанні службових обов’язків”. Їй було 42.
- Це страшне горе. Воно зі мною до скону. Я розумію біль сучасних матерів, які втрачають своїх синів. Це дуже важко. Це нестерпно боляче! Не знаєш куди йти, що робить, що казать…
Вона рано овдовіла. Чоловік пішов у засвіти у 54 роки.
- Оце такої осінньої пори мочили коноплі. Прийдемо до річки, а вона зашерхла. Ждемо сонечка, а річка не розмерзається, та й ліземо у воду мить коноплі. А тепер хочемо, щоб здоров’я було та ноги не боліли. Еге…, - так пригадує свою роботу ланковою у рільничій бригаді. – А ще по 5 гектарів буряків наділено. І все вручну: перша полінка, тоді повірка, а восени перечистить та на машину, що везе на буряк пункт, треба викидать.
Розповідає, як важко було працювати у колгоспі, вести домашнє господарство, піднімати двох дітей, зводити власне житло.
- Полола в колгоспі, полола й дома 30 сотих городу, - пригадує. – Ще й берег косили коровам на сіно. А зараз лишилося соток 20 пахотної, зменшую щороку, зменшую. Бо тоді була молода, прилетиш з роботи і за сапу бігом – шарк-шарк нею наліво-направо – і вже виполола. А зараз вже проти гору з городу йти важко.
Вправлялися скрізь – і в колгоспі, й дома. Й на весілля ходили, й на проводи. Весело жили! Життя затьмарила смерть сина. Після Валерика все пропало. Тоді вже стало не до веселощів…
Віра Федорівна знана у Маліївці коровайниця. На Свято обжинків, коли в колгоспі вже усі хліба були в коморі, вшановували хліборобів. Кожному екіпажу – комбайнер, помічник, тракторист – вручали на вишитому рушнику хліб-сіль. Дякували короваями і бригадирам, і керівництву.
- У мою піч вміщалося 10 хлібів, тоді пекли ще в сестри і сусідки, та напарниці з ланки, - розповідає. – Вчиняли, місили - такий труд. Але, Слава Богу, завжди вдавалися гарні і смачні.
Раніше багато хліба пекла й у церкви. Нині вже за таку важку роботу не береться, не вистачає сил. Але для онучки Яночки, яка нещодавно вийшла заміж, спекла весільний коровай.
Її молодший син Олег разом з дружиною Наташею виховують 13 прийомних дітей. Любов до ближнього, щедрість душі і бажання допомогти – це в нього від мами.
Коли Олег з друзями з перших днів війни їхав на Схід країни, аби підтримати військових, на гостинець віз мамині пиріжки.
- Пекли ми їх бригадою, організовувала кількох жінок, - каже. – Бо печі вже нема, треба в духовці, а туди багато не посадиш. Тому пекли по хатах кілька днів підряд.
- А зараз у мене 13 онуків! Приїжджають до мене. Олег з Наташею помагають і онуки помагають. Тільки ж зараз такий час: то уроки, то дистанційне – у будні важко вибратися. Більше у вихідні, якщо нема змагань та тренувань у дітей. Поважають мене і я їх поважаю. І дуже всіх люблю, на усіх п’ятнадцятьох вистачає любові, - запевняє, хоч я в словах жінки і не сумніваюся.
- Це вона вам ще мало розказала, - запевнив Олег Горяченко. – Її як послухаєш, то вистачить не одну книжку написать. Вона ж уже вишила усім онукам по рушнику. Хрестиком, красиво й уміло. На придане дівчатам. Про арахіс? Я другу з Мукачева розповів, що мама вирощує, то він був настільки здивований, що ці горішки в землі ростуть.
Завдяки таким простим сільським трудівницям, у яких загрубіли і порепалися від тяжкої роботи долоні, але залишилася світлою і цнотливою душа, живуть українські традиції і звичаї. Тільки встигніть їх перейнять.
***
