Для свого сина-одинака Людмила затіяла дуже розкішне весілля. Ні, вона виховувала його не сама. Але її Василь був типовим «підкаблучником». Саме його, як найбільш виграшний варіант, обрала молодиця. Перепоною не стала ні дружина Василя, ні його донька. Розлучила. Одружилися. Жити прийшли до свекрів. Їхню невеличку оселю у місті хватка сільчанка вирішила добудувати і облаштувати окремий вхід. Василь мав добрі заробітки, досконало володіючи фахом енергетика, не розминався й з підробітками. Допомагали й батьки Людмили. І грошима, і продуктами.
Коли народився у них Артем, захотілося власного житла. Стала на чергу на плодоконсервному заводі, де працювала. Підприємство зводило багатоповерхівки для своїх працівників. Отримали однокімнатну квартиру. За кілька років вже схотілося більшого житла. Знову черга. Втім цього разу Людмила вдалася до хитрощів. Прописала у своїй квартирці маму із села та свекруху. Таким чином, при здачі нової п’ятиповерхівки вони вже отримали 3-кімнатне житло. «Повернули» додому обох бабусь.
Свекруха померла через шість років після свекра.
-
- Треба, щоб будинок дістався нам, - товкла своєму Василеві. – Там же скільки нашої праці і грошей моїх батьків, - боялася, щоб спадщину не довелося ділити з молодшим братом чоловіка.
-
- Будинок – моїх батьків, - стояв на своєму Анатолій. – На вашу прибудову – не претендую, тільки на свою частку.
Людка мала намір довести діверу, що вони з Василем «доглядали» за свекрами. Але Анатолій присік:
-
- Знаю, я твій догляд: послала Василя з кілограмом гречки та пляшкою олії раз на тиждень – і аби тільки зарахувалося.
Підприємлива молодиця вирішила діяти інакше, по-хитрому.
-
- Давайте будемо оформляти успадковане дворище на Василя, на одного. А потім продамо його, та й розділимо гроші. Нам тут, на місці, легше буде й з покупцями, й з оформленням, аніж тобі, Толю, з Черкас їздить.
Так і порішили. Виставили хату на продаж. В оголошенні ціна – договірна. Бажаючі придбати – траплялися, але, дізнавшись, що прибудова документально не оформлена, відверталися.
Аж тут і Артем оголосив про одруження. Людмилі невістка дуже подобалася: Оля мала вищу юридичну освіту, була хазяйновитою і розважливою дівчиною. Не раз її бачила, коли та приходила до матері у магазин. Її батьки – успішні підприємці, користувалися повагою та авторитетом у місті. Порядні, знані люди. Кращого варіанту для синочка - годі й бажати.
Весілля затіяли гучне і розкішне. Одним дозволяли статки, інші намагалися і на слизькому не посковзнутися.
-
- Даруємо вам, доню з твоїм чоловіком, ключі від квартири, - підвелися свати.
-
- Прийміть від нас ключі від будинку, - трясла над головами в’язкою Людка.
От уміла жінка себе показать! Хто ж із гостей знав достеменно про історію з непроданим будинком на двох братів - журавля в небі.
Жити молодята стали звичайно у квартирі дружини. Її батьки й умеблювали нове помешкання. Людка спродала зі своєї торгової точки на ринку товар по закупівельних цінах і подалася закордон на заробітки: треба було віддавати борги.
-
- Знайшлися покупці на будинок, - зателефонував Василь, що жив уже років зо три бобилем. – Приїжджай, бо що ж я їм скажу. Люди згодні придбати дім, але просять знизити ціну.
Розуміла, що ще якийсь рік-два і недоглянутий будинок почне руйнуватися. І гроші треба. І вступати – жаба давить! І Артем дзвонить: «Ма, машину хочу!»
Приїхала. Зійшлися із самотньою жінкою в ціні, яка була згодна на будь-який дах над головою. Анатолію перепала третина, бо ніхто й не думав йому зізнаватися про реальну вартість торгу. Гроші частково пустила на виплату боргів: тим, хто найбільше докучав дзвінками. На решту, разом із заробленими, придбала синові іномарку. Поношеного авто чоловіку вистачило на кілька років: хто ж шануватиме дармове, це ж не своїми пучками зароблене. Почав натякати матері про нове авто. Купувати довелося раніше запланованого: Артем напідпитку в’їхав людям у двір. Зупинила бетонна огорожа, але старенька «Ауді» вже годилася тільки на металобрухт. Кілька сотень доларів виторгували за реалізовані запчастини, які ще були придатними. Зароблені єврики довелося потратити ще й на залагодження конфлікту з постраждалими та на відновлення забору.
-
- Сину, ти повинен вже подорослішати, - вдавалася до запізнілого виховання свого одинака Людмила. – У тебе сім’я, дитина. Мусиш дбати про них. Не розраховувати тільки на мене. Не так вже й легко заробляти ті гроші по закордонню. Я ж не молодію з кожним роком. Та й у батька здоров’я вже не те.
Якось їй наснився сон. На вулиці під рясним дощем стоїть змокла перша Василева дружина з донькою. Перехожі запитують: «Чому мокнете, не йдете до будинку?» Жінка відмовляє: «Там нам немає місця. У чоловіка нова дружина!»
Людка прокинулася у холодному поту, начебто це вона стояла під тим дощем. Подумала: а може, усі ці біди на її голову через те, що вона так вчинила у житті, виставила жінку з дитиною з власного дому, а сама зайняла її місце. Та й протягом усіх цих років забороняла Василеві спілкуватися з рідною донькою, жодного разу він не вислав дитині ні копійки, ні подарунку. Вранці зателефонувала чоловікові:
-
- Василь, знайди свою доньку. Здається вони мешкали у передмісті. Розпитай людей, бо чогось у мене дуже погане передчуття.
Галина – колишня дружина, справді проживала у старенькому будиночку на околиці міста. Василеві не довелося її довго шукати. Його старенька мати підтримувала зв’язок з невісткою та онукою, бо почувалася винною, що так склалося їхнє життя. Галина досить спокійно зустріла появу Василя на своєму обійсті. Відповідала стримано і коротко. Адресу і номер телефону доньки, що мешкала у Києві, дала, зауваживши:
-
- Ярослава виросла самостійною людиною. Вона самодостатня та успішна викладачка вишу. Маленькою часто запитувала про батька, а коли підросла – перестала цікавитися. Їй вирішувати чи є у її житті місце для такого батька.
Втім донька погодилася принагідно на зустріч. Побачення з батьком пройшло холодно і сухо. Ярославу не цікавили ні життєві обставини людини, яка була рідною по крові, ні його стан здоров’я. Як колись батькові було зовсім байдуже, чим живе його дитина, чи має гроші на шкільні сніданки, на одяг та взуття, чи хоче йти з татком за руку до школи, чи бачити його на випускних урочистостях. Жінка запевнила, що її діти мають чудових дідуся й бабусю по лінії чоловіка, що обожнюють бабулю Галю. Представляти малечі ще одного дідуся, що раптом явився звідкись – вона не вважає за потрібне. На тому й розійшлися.
Кажуть, бумеранг у житті ніхто не відміняв. І на чужому нещасті свого щастя не вимуруєш. Із старістю приходить час спокути гріхів, нароблених у молодості. Та чи буде прощення – на це відповідь вже у кожного своя.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
