Медовий трунок розливається над селом, лине над принишклими хатами, закрадається у вікна іномарок, що мчать мимо. Здається, так духмяно та рясно ще ніколи ця стара липа не цвіла і не скликала до себе армію охочих припасти до її солодкого нектару. У густих, кучерявих кронах дзижчать бджоли-трудівниці, збираючи найсмачніший у світі пилок. Цей тонкий, солодкий аромат, що пахне медом, завжди повертає мене у татове літо…
Скільки років цій старезній липі? Важко й пригадати. Доки була молоденьким саджанцем, то ніхто на неї й уваги не звертав. Як на оте незугарне дівча-підлітка. А вже коли підросла, вбилася в колодочки, як казала моя бабуся, то байдуже пройти повз уже не міг ніхто. Липа полонила своїм ароматом, який не можна сплутати ні з яким іншим запахом. Посадив її біля свого обійстя сам господар, дядько Оврам.
- Хай росте, буде як оберіг сім’ї і талісман наш водночас, - казав пророче чоловік, що мав однойменне з деревом прізвище. – І краса, і холодок, і екологія, і користь, і бджолам робота, - щиро хизувався, що ніхто більше у селі не може похвалитися такою спорідненістю.
Щоранку йшов до деревця, приглядався до гілочок: чи набухають бруньки. Щовечора, попри втому, хапався за відро та напував саджанець. Коли молода рослина показала перші ознаки життя, зрадів:
- Дякую, що прижилася. Будеш нагадуванням про мене не одному поколінню.
Як дерево відірвалося від землі та густо вкрилося першим цвітом, його обірвали до останнього суцвіття. Оврамова дружина висушила квіти у тіні на протязі і зібрала у полотняну торбинку, пошиту спеціально для чайового збору. Наступного року липовим цвітом ділилися із сусідами. Ще рік потому висилали сушений цвіт родичам, які давно виїхали із села.
Під крислатою липою спорудили дубовий стіл. Тут збиралася родина на обід. Бо сніданок та вечерю для старого і малого важко було зорганізувати в один час. Оврам з дружиною снідали рано-вранці і похапцем, бо спішили попорати домашнє господарство до колгоспної роботи. А дітвора -як сонце добряче вже підніметься над ланами та городами.
- Не буди дітей, - казав дружині, - хай посплять хоч влітку. На те у них і канікули. «Наряд» - кому що робити - напиши їм на листку.
Та діти й самі знали свої обов’язки. Якщо братова черга пасти худобу, то сестрі випадало полоти город, рвати вишні, чистити їх від кісточок, мити посуд, вичистити в сараї, наносити корові з телицею води, щоб нагрілася. Наступного дня – навпаки.
Тож тільки обідали разом. І то тільки в неділю. Звечора роздавали опару, вранці добре вимішували тісто. Дядько заносив до кухні добрий оберемок дров. Зазвичай, тітка Тетяна пекла кілька хлібин, книш, пампушки і обов’язково пироги. З вишнями, сливами, яблуками та із сиром, відкриті. Вони так смакували до пареного у печі молока. Його нахолоджували у погребі або ж робили ряжанку.
За обідом дядько Оврам дотримувався батьківських звичаїв. Смакував червоним борщем із салом мовчки, прицмокуючи. Ніс до рота ложку і обов’язково тримав під нею скибку хліба, щоб не капав по столу. Крихти дбайливо змітав до купи рукою, згортав на широку порепану долоню і кидав до рота. Після обіду ніхто не спішив вийти із-за столу без батькового дозволу. Тривала сімейна розмова: про дитячі проблеми, про господарство, про роботу, про сусідів. Батько зводив угору очі і промовляв:
- Як добре у твоєму затінку гомоніти, - звертався до липи, як до члена сім’ї і починав складно говорити:
Дітвора дивувалася: батько заговорив віршами?
- Це рядки українського таланту Володимира Сосюри, - пояснював. – Ось підете до школи, то вже й знатимете.
Коли Оврам пішов на пенсію, він завів пасіку.
- А чого ж його не скористатися такою нагодою, - пояснював. – Липа он як вимахала, щороку вкривається буйним цвітом. Бджоли миттю наносять меду, їм і мотаться за за кілометри не треба.
Так з’явилася ще одна традиція: смакування першим взятком. Тільки за столом вже збиралися не Оврамові з Тетяною діти, а онуки, яких підкидали старим на літо. Дітвора вмощувалася за столом, хапала нарізані окрайці і вмочала в глибоку тарілку із запашним їдлом, припиваючи молоком.
- Такою смакоти у нас вдома нема, - казав з напханим ротом наймолодший Андрійко.
Оврам тільки посміхався у білі вуса. А Тетяна справно підливала молока у спорожнілі чашки.
- А я хочу липову жуйку, - просив Тарасик. Так він називав вощину, яку треба було висмоктувати і пережовувати.
- Діставай ось, - підсовувала миску з вощиною, що обрізали із запечатаних рамок. – Це не магазинна гума, від якої ніякої користі.
По обіді Тетяна пекла медовики на сметані. Це була ще та смакота! А за кілька днів готувала коржі з медом і маком, шануючи братів Маковеїв.
Оврамовій гордості не було меж. До нього за медом йшли сусіди, односельці. Прописли прополісу для лікування. А він пишався, що з його фамільного дерева, для людей стільки зиску. Для чужих – цвіт і мед, а для рідних – незабутні спогади дитинства, що зринають при найменшому трунку квітуючих міських лип. Не заростає дорога пам’яті у татове літо…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
