Як писанка було село... А нині біленькі хати повалялись, стави бур’яном поросли. Колись гомінкі подвір’я стихли. Затягнуло травою стежечки, по яких бігали босі ноженята. Виросли діти, випурхнули з рідного гнізда. Доля розкидала їх по світах. До війни – по всій Україні, а в часи лихоліття – так і по всьому світу. А батьківське обійстя в селі, звідки починаються усі дороги і куди сходяться усі стежки, яка його чекає доля?
Валентин відслужив строкову в армії. Вступив до сільськогосподарської академії у столиці. Там зустрів свою долю. Придбали квартиру, у них народилося дві доньки.
Його сестра Галина вийшла заміж, але побудували житло в райцентрі. Мама, Марфа Федотівна лишилася в селі. Щоправда жили вони вдвох із сестрою у батьківській хаті, куди Марфа повернулася з дітьми після невдалого заміжжя. Сестра вчителювала. Чи то надто гонорова була, чи високої думки про себе, але власної сім’ї не мала. Допомагала молодшій виховувати її дітей, мала їх за власних.
Першою похоронили Марфу, потім відійшла і тітонька. Після похорону зачинили віконниці наглухо, відімкнули холодильник, вимкнули рубильник. Сумно клацнув на прощання ключ у замку. Застогнала дерев’яна хвіртка. За старим Рябком вблагали доглядати сусідів.
- Куди ми з ним? – сказав Валентин. – Та й йому десь приживатися старістю – це велика травма.
Лишили грошей на нехитрий харч. І номери своїх телефонів.
- Хто буде житло напитувати – телефонуйте, - сказала Галина. – А втім, ось вам ключі від хати, сараю, погреба. Показуйте людям. Сподобається – ми згодні, аби тільки хто купив, щоб хата жила, не стояла пусткою.
Було це навесні. А вже під осінь біля покинутого двору зупинився мотоцикл. З нього хвацько зіскочив старий парубок Григорій.
- Ану, Маріє, глянь у вікно, - сказав дядько Іван. – Чи не до нас хто?
- Ні, то до Марфиної хати Грицько Ткаченків заглядає. Чого б то? – дивувалася.
Рябко трохи погавкав та якось швидко й стих. Натомість його ґвалт підхопила їхня Бонька. А то така, що дарма гавкати не буде. Отже, хтось іде до двору. Так і є. Стукіт у двері. Іван вийшов, накинувши піджака.
- Здрастуйте, дядьку Іване, - почав Грицько. – Ви мене впізнали?
- Та як тебе не впізнать, як ти, як дві краплі води зі своєю матір’ю Санькою. Чого тобі?
- Та тут таке діло. А чи не знаєте ви, як з Галиною чи Валентином зв’язаться? Хочу на хату подивитися.
- Чи тобі в батьків погано живеться? – не розуміючи суті, допитувався Іван. – А чи може таки женитися відважився?
- Та… - зам’явся Грицько, почервонівши. – Друге.
- Ну тоді, це вже інша розмова.
Він виніс ключі від сусідського обійстя. Обійшли, обдивилися. Парубкові сподобалося дворище. Хоч і відчувалася відсутність чоловічих рук, та до жіночої частини питань не було. Таки тут жила господиня. І що дивно, старий Рябко ні разу не гавкнув на Грицька. Мабуть, відчув свого нового господаря. То навіщо з перших днів озлобляти?
- Ну ти й Іван, - картала вдома чоловіка Марія. – Чого ж ти не розпитав, кого ж той Грицько висватав? Ох же ж цікаво! Парубкував до 30! Усі в селі – не такі. А тут – жениться!
Ця новина настільки мобілізувала допитливу жінку, що вона й ложку кинула, не дообідала і побігла, накинувши хустку на плечі до сусідки: чи та чогось не чула.
Катерина, що торгувала у магазині – центрі сільських новин і чуток, звичайно, все знала. Грицько працював у колгоспі водієм. Навесні приїхала група дівчат із Західної України полоти цукровий буряк. Жили у старій конторі. От він одну з них і пригледів. Вона, щоправда, старша трохи і вже була одружена. Начебто й доньку має, а мо’ то вже люди додумали.
Восени відгуляли скромне весілля. Або, як кажуть у селі, вечоринку. Найближчі родичі посиділи, пісень поспівали, пожартували. Молоду хазяйку Грицько привів у власний будинок. Він таки придбав успадковану батьківську хату Валентина та Галини. Брат із сестрою зраділи покупцю. Вони навіть не торгувалися. Ще й поступилися в ціні.
- Але маємо єдину вимогу, - зауважив Валентин. – Щороку, коли будемо приїздити до матері і тітки на могили, поминальний обід хочемо мати у батьківській хаті. Тут їхній дух витає, сюди він повертатиметься у поминальні дні, на рідне дворище вони дивляться з небес.
Так і повелося. Щороку брат із сестрою та їхні діти приїздять на кладовище. Ставляють живі квіти на могили. Не весняні тюльпани і бузок. Валентин намагається привезти із столиці мамі букетик конвалій. Вона їх так любила! «Такі цнотливі, як наречена!» - пам’ятає з дитинства мамине замилування. Для тітоньки – гіацинти. Обов’язково різнокольорові. Для гармонії. Ці букети вписувалися в крокусово-проліскову картину нагробків і здавалося, що від цієї уваги німі обличчя на фото усміхалися. Роздають за традицією цукерки та печиво знайомим. Радо погомонять з кимось із колишніх маминих учнів, посміються з якогось призабутого шкільного сюжету. А потім їдуть на спільний обід до батьківського двору.
На столі – столичні ковбаси, обов’язково паска, Галинині фірмові голубці та холодець. Грицькова дружина виставляє на стіл велику тарілку смажених карасів, що обрамлені зарум’янілою цибулею кільцями. Це страва номер один. Бо її обожнює і брат, і сестра. Бо таких карасів, як у сільській річці, у столиці не знайдеш. На перших порах молода господиня подавала їх запеченими у сметані. Але Грицько сказав, що у них прийнято смажити у борошні і зарум’янювати до коричневої кірочки, щоб хвости і пера хрумкотіли.
- Мама завжди примовляла: їжте рибу з голови, щоб бути на висоті, попереду всіх, - щоразу згадує Галина. – А тьотя перечила. То для хлопця така прикмета, а дівчина хай починає із хвоста, щоб кавалери хвостом за нею ходили.
А Валентин мовчав. Ота тарілка з карасями викликала у нього купу приємних дитячих спогадів. Найяскравіший – сонний серпневий ранок, холодна рясна роса проганяє залишки солодкого сну, над річкою – густий, як молоко, туман і він, маленький 6-річний хлопчик, поспішає на рибалку. У руках – вудка і два відерця: в одному накопані звечора черв’ячки, друге - порожнє, для улову. Він відповідально ставиться до рибалки, бо це не просто улюблене заняття, а велике зобов’язання єдиного в сімействі чоловіка.
Сивочолий чоловік усміхається. Пригадав досвідченого рибалку дядька Володьку. У нього риболовля була поставлена на промислову ногу. Він мав багато ятерів і куликів. Звечора підгодовував місцину, де вони були виставлені. А вранці, до сходу сонця, випливав на човні та витрушував улов. На березі збирав рибу у відра та віз на базар продавати. Чоловік не раз виділяв кілька карасів малому Валику, коли в того ну геть не було кльову.
- Це буде наш з тобою секрет, - усміхався і ніс великі відра до машини.
Нема вже дядька Володьки, і серпневі ранки вже не такі, як у дитинстві. От тільки присмак сільських річкових карасів лишився той же.
У дорогу Грицькова дружина завжди споряджала пакунок чищеної риби, щедро перекладеної кропивою.
- Насмажите в Києві, хай духмяний аромат витає і між багатоповерхівками, - сміється.
А брат із сестрою, сідаючи в машину, прощаються поглядом із батьківським дворищем, де пройшло дитинство, де живуть спогади, де триває життя...
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
