Життя — непроста штука, але водночас цікава й непередбачувана. Ніколи не вгадаєш, де засмутить, а де потішить. І не народився ще той мольфар, який би достеменно знав, що чекає кожного за черговим поворотом долі.
Селом, як зимовий ураган, пронеслася новина: у Віри оселився приймак. Рукастий. Товчеться по господарству. Тільки старший за неї на 14 років.
- Ого! Аж на 14! То це скільки йому? А їй? Вона з якого року? – хто насміхався, хто нишком заздрив, а хто щиро дивувався. Але, от біда, ніхто нічого не знав достеменно.
- Як воно ото людям щастить? І перший був хазяїн, і другий не з ледачого десятка, і з третій не встиг поріг переступить, а вже видно, що газда ще той. Кажуть, що приїхав аж з Хмельниччини, за 800 кілометрів, - не приховуючи заздрість, казала найближча сусідка Олена.
За тиждень уже усі все знали. «Довідковим бюро» традиційно став сільський генделик, де завідуюча, а водночас і продавчиня, Наталка краще від приватного детектива мала на усіх сільчан власне досьє.
- Кавалер приїхав із Хмельниччини, - їдко усміхалася. – Дідові 80. Ну на вигляд зроду ніхто не дасть. Проворний і меткий. У мене он двері не причинялися по-людському, протяг крізь щілину гуляв. Нашим сільським чоловікам ніякого діла. А цей приїхав по хліб, зайшов, притягує двері, а вони перекошені не входять у четверть. Кинув оком і нічого не запитав. Але за пів години вернувся з інструментом. Завіси перебив, двері зняв і підстругав. Та вони й зновини так щільно не зачинялися. Що то господар! Пощастило тьоть Вірі! І нема чого заздрить, хай хоч на старість поживе за добрим чоловіком!
Віра була немісцевою. Її нараяли добрі люди старій Крисачці, якій усі сільські дівки «не були під стать молодшому Михайлу». Висватали дівку аж з-під Київщини. Віра була доброю, роботящою. Щоправда, її пишнотілість не дозволяла бути швидкою та моторною, але в руках усе горіло, за щоб вона не бралася. Двох синів прижили з Михайлом, але чоловіка забрала онкологія. І Віра лишилася з двома дітьми та з буркотливою свекрухою. Може, так би й віку з нею доживала, якби не язик та нестерпний характер старої. Посуд помила – не так, борщ зварила – не червоний, капусту нашаткувала – дрібно, корову подоїла – не все молоко віддала тобі скотина, буряки почистила – чого не обривала суху гичку від зеленої… І так зранку до вечора, з понеділка до неділі, від весни до осені. Хто б це стерпів? Ото ж і Вірин терпець лопнув. Зібрала вона нехитрі пожитки та й перебралася жити у колгоспний гуртожиток. Хоча він був розрахований лише на літній період для заробітчан-політниць буряків і в кімнатах не було ніякого опалення, сусіди допомогли з грубкою. А голова потурбувався, щоб жінці з дітьми завезли безплатно машину дров.
- Тільки ж дивися, щоб був або дуб, або акація, - наказав бригадиру, - бо соснові обзели з пилорами сам у топку протягом доби підкидатимеш.
Перезимувала Віра із синами у тому житлі, а на весну переїхали до вдівця Василя, який мав доньку-ровесницю Віриного молодшого Володі.
- Не пройшло і пів року! – сміялися сільські пліткарки. – Ну Віра у нас нарозхват.
-Не пробувала її хліба – не плещи дурним язиком, - зупиняли поміркованіші.
Василь до Віри не залицявся, не кликав на побачення. Він зупинив жінку посеред дороги і, дивлячись в очі, запропонував:
- Твоїм хлопцям батько потрібен, а моїй Надійці – мама. Переходь до мене, не зобиджу.
15 років у шлюбі з Василем для Віри пролетіли як один день. Не зчулися, як піднялися діти, як вивчилися і розлетілися по світу. Лишилися вдвох. Чекали вихідних, бо завжди сини та донька підкидали онуків. Отоді вже оживало їхнє подвір’я.
- У вас як у дитячому садочку, - жартувала листоноша, вкидаючи у ящик квитанцію за світло та газ. – Як ви не плутаєте – кого-як звать? Імена ж тепер чудернацькі.
- Та попервах бувало всякого. А тепер навчилися, - сміявся Василь. – Он Володині – Матвійко і Платоша з Емілією. То ми онучку просто Емі звем. А Надійчиних – Крістіну та Ангеліну - теж по-своєму перехрестили Кріс та Ліна. Ще Сашикових троє – Даніель, Святослав і Ярослав. То вони в нас – Даня і Славик-перший, і Другий.
Для малюків найбільшим задоволенням було, коли дід Василь висаджував усіх у причіп до мотоблока і теліпав на луг по траву корові та маленькому бичкові Майору. Сиділи на кинутій на днище спинці зі старого дивана і смачно наминали скибки хліба, щедро змащені малиновим варенням.
Звістка про загибель Василя в автокатастрофі підкосила Віру. Вона погано пам’ятала той зимовий день, коли вмить усе довкруг стало чорним. Чоловік подався до міста, бо стало турбувати серце. Начебто й не болить, а дихати важко. Вирішили: доки зима та сільські роботи на паузі - хай поїде у лікарню, здасть аналізи, пройде обстеження. Як лікар запропонує стаціонарне лікування, то щоб не відмовлявся – до весни час є. Але не судилося Василеві дістатися до медиків. У його «Ланоса» врізалася іномарка. Кажуть, за кермом - нахабний молодик. Відразу витягнув телефон і за мить – тато на крутому позашляховику. Винним зробили Василя: не впорався з кермуванням… Не судилася. Не доводила. Знала, як обачно їздив чоловік. У сильних світу сього своя правда.
Від удару долі відходила довго і важко. Діти бачили материн стан, тому онуків уже привозили по черзі. І здебільшого сини, а Надійка стала сторонитися.
Минуло три роки. Якось серед тижня біля двору загальмувала машина доньки із зятем. Віру аж підкинуло: «Чи не захворів хто з діток?» До господи зайшли вдвох – Надія та її чоловік.
- Ви, Віро Іванівно, вислухайте нас і не ображайтеся, - почав зять, а Надійка опустила очі. – Ми хочемо купити сучасну квартиру у житловому комплексі. Нам треба гроші. Це дворище батьків Наді. Ви прийшли на готове. Не будували, не вкладали. Хай Бог дає вам віку, але ж коли ви помрете, то нам доведеться ділити спадщину на трьох…
- Можеш не продовжувати, - обірвала завбачливого зятя. – Я залишу будинок. Але дайте мені кілька місяців часу, щоби могла купити собі житло.
Сказала і вийшла з хати. Не плакала -ридала, як мале дитя. Душила образа, невдячність молодих, доччина покірливість.
Стала спродувати господарство. На корову миттю знайшлися покупці. Бичок погуркотів на машину м’ясникам-перекупникам. Курі-гуси – під ніж. За виручені гроші напитала хатину в селі. Синам сказала, що важко обходити птицю-скотину, а великий будинок несила обходити, і ше - він бере багато газу.
Може, сини й здогадувалися про основну причину, але не хотіли травмувати матір розпитуванням. Володя купив путівку у санаторій і сказав:
- Їдь, відпочинь. Ми самі в новій оселі ремонт зробимо…
Та ж таки всюдисуща Наталка змогла втертися в довіру новому сельчанину-приймаку. Вона, з притаманною їй лисячою хитрістю, вивідала, що чоловіка звуть Максим. Познайомилися вони з Вірою рік тому, у санаторії. З тих пір підтримували зв’язок телефоном. Дружина Максимова померла. Він жив самотньо. Діти й онуки у Хмельницьку. Як тільки заїкнувся про Віру, в один голос:
- Їдьте, тату. Усе ж таки вдвох. Та й нам буде спокійніше, що ви нагодовані і догленуті.
Так ото зачинив хату, сів у машину і приїхав на нове місце за 800 кілометрів. Привіз із собою кота та собаку. На новому дворищі вже зробив навіс для авто та вхідного погреба, щоб не затікали дощові води. У будинку облаштував ванну та туалет.
-Тут не про любов. Тут набагато більше. Зустріти рідну людину на краю життя – не всім так щастить. Так, у волоссі уже зима, але на серці – літо, бо кожен день – безцінний час, бо є надія! Втім вам, молодим, цього не збагнути…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
