Станіслав Мінський пов’язав своє життя із військовою службою ще у 2015 році. Тоді 20-річний юнак підписав контракт і потрапив у прикордонники. Сім років служив в охороні Бориспільського аеропорту. Нині герою нашої розповіді усього 28 років. Він народився і виріс у Золотоноші. Закінчив школу №6.
- З’явився на світ в той самий день, що й клятий путін, 7 жовтня. Роки тільки різні, – розповідає хлопець.
Про те, ким був до війни Стас говорити не любить. Каже, що все його життя – це прикордонна служба України. Все, що було до – не має ніякого значення.
Коли клятий недомірок розпочав свою «спеціальну операцію» у лютому 2022-го, відразу поїхав на Схід. Воював з хлопцями на найгарячіших напрямках – Мар’їнський та Бахмутський. Брав участь в боях у самому місті Бахмут. Навіть зараз хлопець знаходиться в самому пеклі. Розмову ведемо телефоном. Часу небагато, бо через пару годин знову на виїзд.
- У чому відчуваєте потребу найбільше в таких жорстких умовах?
- Тут навіть не обговорюється. Зараз основна потреба в людях. Не вистачає людей. Дико чути, як хтось там ховається від мобілізації, плаче, що хапають ТЦК і таке інше. А що ви думали? Свобода так просто не дається. Краще зовсім мовчіть, не будьте огидними.
Дуже хотілось запитати Стаса про наболіле. Трохи раніше ми всі з вами дивились наше відео «Мамо, а я стою…». Відео були відзняті Стасом на околицях міста Бахмут. Перше, що врізалось мені у вуха під час перегляду відео: два хлопці в окопі, поранені, ведуть нерівний бій, але один говорить солов’їною, а другий російською. Зараз на цю тему дуже багато сварок та дискусій в інтернеті і не тільки. Запитую, як воно? Не дискомфортно?
- Навіть мови нема. Зі мною більшість таких бійців. Вони з Луганської і Донецької областей. Сім’ї свої відвезли на Черкащину, Полтавщину, Київщину, тому що осель, в яких вони будували своє життя більше не існує. Чоловіки захищають свою землю і роблять це дуже якісно. Скажу так, що у цих пацанів патріотизму і любові до України навіть більше ніж у тих, хто кричить за мову у соцмережах. Просто, вдома на дивані і в окопах трохи по-іншому видно ситуацію.
- Зараз є великі проблеми з кадрами в командуванні, чули не дуже втішні історії від хлопців. Як у вашому прикордонному загоні з цим?
- Так, на жаль, у деяких є такі проблеми. Мені ж пощастило. У нас людей цінують більше ніж техніку, ніж будь-що. Були ситуації, коли потрапляли в оточення, але нас завжди рятували, бо в пріоритеті - життя бійців.
- Що на твою думку в русні є таке, чого не вистачає нам для кращої ефективності ведення війни?
- Люди. У них їх багато. Я думаю, що це нікому пояснювати не треба. Вища зарплата, а значить і вища мотивація. Гроші мотивують, хто б там, що не говорив.
- Чим відрізняються їхні солдати від наших?
- У них на нулі гинуть наркомани, алкаші, ув’язнені, яким пообіцяли зняти судимість. І це не пропаганда. Ми багато разів брали в полон таких. Вони такі і є. Ви б їх бачили. Це люди, в яких немає вибору. Навіть коли бій іде, їх своя ж арта починає бити, бо їм не жаль тих людей, це просто розхідний матеріал. А з нашого ж боку гинуть кращі сини України, для мене це сприймати найтяжче.
- Чи були такі ситуації, коли думав, що вже все, відвоював?
- Так. Одного разу вийшли на завдання на 3 доби, а повернулись через 12. Всі нас шукали і безвісті зниклими ледь не оголосили. Ішов бій. І якось так швидко русня пішла з одного флангу, потім з іншого, і ми опинилися ще з двома товаришами в напівкільці, а далі можна сказати опинились майже в їхньому тилу. Переховувались всі ці дні без їжі, було трохи води. Чекали моменту, коли можна було б спробувати вирватись до своїх. Так хотілось їсти, що в мене в кармані була електроцигарка. Ми її розібрали, витягли подушечку, яка була просочена солоденькою рідиною для куріння і з’їли, поділивши на трьох. Щоб хоч щось, солодке побуло в роті. Потім лізли 800 метрів по ворожому полю, але всі вийшли живими.
- А так мав ще декілька поранень, контузії, я вже їх навіть не рахую. Здаватися не збираюся! Я - боєць і часу скиглити в мене немає!
- Трапляється, що рідна людина не виходить на зв’язок і доля її не відома, чи можна постити фото і шукати через соцмережі?
- Ні в якому випадку. Рекомендую шукати тільки по рашистських групах. Вони викидають фото тих, кого беруть в полон. Коли починають сіяти паніку, іноді роблять ще гірше для своїх чоловіків. Це війна на виживання. Треба зберігати холодний розум, що б там не сталося. Треба терпіти. Тільки сильні люди мають цю здатність. А ми - нація сильних людей. Наша історія це доводить.
Часу на велике інтерв’ю не було. Стаса чекала машина на виїзд.
- Обов’язково напишіть, що війна - це найтупіше, що придумало людство. Все рано чи пізно закінчиться. Всі домовляться. Але тисячам матерів ніхто не поверне їхніх дітей, вдовам – чоловіків, а дітям – тат і мам. А ще хочу сказати, що перемога не буде швидкою. Це точно, тому всім раджу робити все для фронту: і державі, і простим людям. Були часи і гірші. І стріляли, і голодом морили нас, українців, але ми встояли, зберегли свою державу, традиції, свою козацьку силу. Не маємо права те все втратити. Маємо відстояти і нарешті завершити цей геноцид нашого народу, заявити про себе на весь світ, та так голосно, щоб більше жодні болотяні упирі не посміли навіть подумати ступити на нашу святу, омиту кров’ю скількох Героїв, українську землю!
Борімося – поборемо! Нам Бог помагає! За нас правда, за нас слава. І воля святая.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
