До Дня Збройних сил України ми – колектив газети «Златокрай» - підготували іменні передачі для наших рідних, знайомих і малознайомих захисників, котрі несуть важку службу на Сході та Півночі країни. Єдина умова – щоб був родом із Золотоноші! У посилки поклали противірусні та жарознижуючі ліки, чай, каву, вологі серветки, прилади для сушіння взуття. Мама нашого колеги – Людмила Галата ініціювала випічку домашніх пиріжків. На поміч їй прийшли сусідки із будинку №115 по вулиці Шевченка. Наступний крок – хто з волонтерів їде на Донеччину. На Чернігівшину відправили поштою.
У довгому ланцюжку пошуків дійшли до Людмили Лосіцької, щоб підключила чи підказала своїх знайомих.
МАМА! Не сидиться і не спиться їй у тилу, коли уся сім’я на війні. Донька Люба – медикиня у 118 бригаді з вересня 22-го, син Коля – оператор дронів у 118 (але іншій, так співпало), чоловік Володимир Миколайович (директор школи) теж служить у синовій бригаді. Її чоловіки пішли на фронт 27 лютого 2022!
А вона розгорнула свою волонтерську діяльність на Золотоніщині. 28 років – на освітянській ниві. Її знає усе учительство району, їй довіряють, у ній та її порядності – ні краплі ніхто не сумнівається.
Чи доводилося вам протягом оцих неповних двох років бодай один раз організовувати збори - коштів, готових продуктів, випічки, сіток тощо? Погодьтеся, це невдячна справа.
Так вважає і Люба Лосіцька. Вона була проти маминого волонтерства: «Це ж треба за кожну копійку звітувати!»
Але в Людмили Миколаївни власні непорушні переконання. Скільки зборів закрила за ці роки? Навіть не підрахувала. Найбільші – два дрони, планшет, монітор і багато дрібниць для роботи з дронами; дорогі ремонти автомобілів. А починала на початку війни з того, що шила різні підсумки, кавери для своїх хлопців і їхніх побратимів, бо купити практично не було де.
Після приїзду з Донеччини, де гостювала кілька днів у доньчиному медпункті: допомагала заповнювати купу журналів, зустрічала і проводжала з посмішкою хворих, поділилася враженнями.
«Колись, уже дуже давно, в такому далекому 1989 році я з батьками та сестрою їздила до родичів у Маріуполь. Донеччина мені дуже сподобалася: великі міста й невеликі робітничі містечка, заквітчані й зелені, серед полів і териконів…
І ось тепер знову кілька днів на Донеччині, в одному з невеликих містечок та кількох селах, тепер прифронтових. Донеччина зустріла рясним холодним дощем. Кажуть, тут практично ніколи взимку не буває снігу. Але в останній день мого перебування випав.
Я приїхала в містечко під вечір, тому практично не бачила, яке воно. Роздивлялася кожного ранку, коли їхала з донькою на службу. Дво- і п’ятиповерхові будинки, готель, спортивний комплекс, магазинчики, базар… Одні будівлі звичайні, цілі, інші – ніби із заклеєними пластирем ранами (розбиті касетними та іншими снарядами вікна скрізь закриті osb-плитами), подекуди із слідами руйнувань та наслідками від пожеж. Щоранку зустрічали місцевих жителів, які вигулюють собак, їдуть на роботу, ідуть до магазину… Увечері з’являється світло у вікнах. Так, далеко не у всіх, але в багатьох. Отже, життя є, хоча найближча лінія бойових дій десь за 20 кілометрів. Практично постійно є централізоване опалення та часто - гаряча вода (інколи така гаряча, що руки не підставиш, і при цьому холодна відсутня).
У селах оброблені майже всі городи: посіяний хліб, зорані ділянки або ж приготовлені під весняний обробіток. Вразило вікно в одній із хат: зсередини шибки закладені книгами (колись вони рятували своїх власників від нудних вечорів, зараз рятують від осколків).
Працює Укрпошта, Нова Пошта, лікарня. Дороги полатані. І якби не звуки вибухів десь далеко, блокпости, легкові авто військових та рани на будівлях, можна було б подумати, що війни немає…
Мені постійно здавалося, що це рідна земля (бо Україна ж!), ніби я там уже була. Мабуть, із-за того, що донька була тут багато місяців. Та головне – люди, з якими ці дні спілкувалася: абсолютно різні, але рідні.
– Це мама? З Черкащини приїхали? А я Микола, вже десять років тут допомагаю нашим хлопцям з ремонтом машин.
– А Вам давно квіти дарували? (Враз згадала останній приїзд сина. Чекала його значно пізніше, а він раптом тихо ввійшов у хату з букетами троянд мені й дружині) – і виймає з-під бушлата букет троянд Слава Стасенко.
– Візьміть до чаю ось цю домашню пахлаву, бо «Київський» торт, мабуть, уже сьогодні їли (їх завезли багато всім). Обідаємо, їмо справді смачнючу пахлаву, хочемо з донькою прибрати зі столу після обіду – не дають, кажуть: самі.
Та ми в теплій, сухій, нехай і старенькій, хаті-медпункті чи орендованій за власні кошти квартирі, де донька уже поставила й прикрасила ялинку (так, поряд із фронтом, щоб хоч трішки було домашнього, цивільного). А хлопці йдуть кілометри пішки по цій багнюці й під дощем на позиції, сидять в окопах і гріються переданими волонтерами окопними свічками…»
-Є люди, які більше за мене зробили і роблять, - перша реакція на пропозицію щодо публікування історії.
-Не важливо хто скільки зробив. Більше чи менше – у кожного своя мірка, - переконую. – Аби тільки не сидів, склавши руки, бо байдужість – то найстрашніше.
Така вона вперта і непосидюча, усміхнена і комунікабельна!
-Про що мрію? – сміється. – Допомогти закрити збір на автомобіль для мінометників, і розпочати новий, для сина на антидроновий щит «Оберіг» .
Доєднуйтеся до збору! Бо біда у нас спільна і потреби спільні! Донати не залежать від достатку, вони пропорційні свідомості кожного!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
