Наше все життя — війна є,
Кождий боресь в ній, як знає:
Сей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
Саме такими рядками класика Івана Франка чомусь хочеться розпочати розмову із доволі неординарним співрозмовником, котрий поєднав у собі чимало людських рис, вартих для наслідування. Волонтер, громадський активіст, доброволець, екс-боєць батальйону «Айдар» (у ті, буремні 2014-2015 роки), нині розвідник 118-ї бригади, батько двох дочок, глибоко релігійна людина. Черкащанин, але уродженець Золотоноші, котрий міцно полюбив нашу громаду, намагаючись вкладати частинку своєї душі під час своїх недовгих періодів перебування в тилу.
Про війну, країну, родину, віру та психологічні проблеми після Перемоги сьогодні спілкуємося із Олександром Пацьорою.
— Мобілізувався я в день вторгнення. 24 лютого. Інакше вчинити просто не міг. Мотивація?Захистити в першу чергу свою родину. Думаю, такий мотив – це нормально для кожного чоловіка. Ну й, звісно ж, постало питання – це наша держава, країна. Врешті-решт, наша земля. Як іще міг вчинити 40-річний громадянин, коли в його дім увірвалися ґвалтівники, розбійники, крадії, народ без моралі і совісті, який має лише одну мету – знищити нас. Тому й обов’язок кожного свідомого чоловіка – озброїтись тими знаннями та навичками, що має, залучити себе у ті сфери, де він зможе принести найбільшу користь для захисту нашого народу. Грубо кажучи, дати загарбникам «по зубах». А, передусім, дозволити Богу використати себе в якості інструмента кари Божої для тих, хто надумав нести подібне зло! Мій досвід, здобутий протягом років безперервного перебування на війні тут неабияк знадобився.
— 2022-й рік – це далеко не початок твого досвіду. Війна прийшла особисто до тебе у 2014-му. Як розпочинав шлях? Як наважився?
— Це був кінець 2014-го.. Вдосталь віддавши себе волонтерській діяльності, вирішив остаточно – треба йти. Добровольцем. Хтось має це робити. Куди йти і що робити? Відповідь знайшов одразу – лише добровольцем. Той період, мабуть, пам’ятаєте гарно. Армії, як такої, не було, усе вщент розвалене за понад двадцять років. Коли роками, умовно кажучи, ти міняєш літаки на ковбасу, рано чи пізно біда прийде. Що, власне, й трапилося тоді.
— Це доволі виважене рішення в житті…
- Нарешті вирішив остаточно пов’язати своє життя із армією. Вважаю, що комусь треба передавати досвід. Це чітко зрозумів і відчув. Нині вже зовсім не та війна, коли ми, у 2014-му, до купи гуртувалися і боронили, хто чим може, і як може. Тоді, давайте відверто, ніхто не розумів, що робити. Але ми вистояли. Зараз все зовсім інакше: від того, як ти навчиш людину, підготуєш, залежить усе. І наші Сили оборони наочно демонструють це. Яскравий приклад ось згадується – виїхали групою під Попасну, 20 осіб. Розвідка, «мінометка». Бойових – усього четверо. Але впорались дуже ефективно. Чому? Передані досвід і знання від старших побратимів, в тому числі й від мене. Це – основа.
— Як твої рідні ставляться до твого свідомого вибору?
- Ну а як вони можуть ставитися... Напевне, вже як до буденності, адже розпочав ще в 14-му, коли молодшій доньці лише 4 рочки було. Про те, що відправився на війну, знали лише дружина й діти. Ставлення…У дружини увесь цей час своя війна – уже майже роками чекати на дзвінок і не знати, чи я це телефоную, чи мої колеги із трагічною звісткою.
Вона усе розуміє. Або може робить вигляд, що розуміє. Найбільш вживане слово з її боку – повертайся. «Чому знову ти? Ти вже 10 років віддав, повертайся нарешті» Але ж ні, це – мій вибір, усвідомлення того, що треба захищати. Дітям складно теж. Батька, по суті, поряд не було. І дітям, зрозумійте, без різниці, є війна чи нема її. Їм батько потрібен постійно і поруч.Намагаюся, звісно, надати достойне виховання, піклуюся про них. Але й розумію, що це і є та жертва, яку ми приносимо – наші родини.
Дуже важливий фактор – розуміння й підтримка. Приклад наведу – вертаєшся додому зі щоденної роботи, яка рятує комусь життя, часом можеш дещо жорстко ставитися до дітей, бо так звик жити щодня. Усе змінює банальний довірливий діалог із дружиною – ти не на війні, перемикайся. Тоді зупиняєшся і розумієш. На жаль, так не у всіх…
— Тобто із сімейним фактором ми ще зіткнемося?
- Та, чесно кажучи, уже зіткнулися. Хлопці йдуть на війну, а повертаються зовсім іншими, навчаються жити по-новому, починаючи фактично життя «з нуля». І сім’ям або звикати до цього й сприймати, або… Кохані люди знайомились з ними одними, а зустрічають вже зовсім інших людей, тому й відносини треба будувати заново: часто немає спільних тем для розмов, зовсім протилежні життєві цінності, котрі часом не сприймаються категорично… Як результат – чимало родин просто зруйновані.
— Наслідок буде складним. Власне, тому й питання: ПТСР – як боротися, що робити? Як витягувати людей із цього стану?
— Велика проблема, коли розумієш, що на війні тобі комфортніше, ніж у цивільному житті. Та навіть сам пережив це – коли звільнився тоді, два роки аж знадобилося, щоб стати більш- менш адекватним. В цілому скажу так - людину треба чимось зайняти. Дати їй поле для самореалізації. Конкурси, гранти, громадська активність, робочі місця врешті-решт, моральна підтримка. Наочно на собі приклад наведу – коли знаходжусь на передовій, у мене нічого не болить. Ніколи. Чому? Адреналін. Ми всі стали залежні від нього. І коли відчувається його нестача тут, в тилу, настають непередбачувані наслідки. Не всі здатні перенести це нормально. Вирішенням цієї проблеми, наприклад, хочемо зайнятися із дружиною: мріємо побудувати спеціалізовані котеджі у Хвилівці для психологічної реабілітації та відновлення нормальних сімейних відносин. Це один із шляхів. Але головне, акцентую – людям треба давати роботу. Тут місія має бути як з боку держави, так і з боку суспільства.
Другий фактор – суспільство. Ось мав діалог нещодавно цікавий. Співрозмовник озвучив популярну нині фразу, мовляв, коли ви вже повернетеся та будете наводити лад? А я не хочу повертатися і наводити лад. Я хочу повернутися і нарешті повністю віддати себе родині. Ми воюємо в тому числі задля того, щоб ті, хто лишились удома, займалися справами тут – будували нову державу, творили порядок, а не сиділи на ліжку й чекали, поки за них хтось щось зробить.
А ще… суспільство має навчитися сприймати цих людей. Не нагнітаю, але прогнозую – коли скінчиться війна (а я маю надію, що до Нового року), військові повернуться додому. Перше, що помітять – уже не буде тієї поваги до військовослужбовця, як зараз. Проблеми сімейні, проблеми зі здоров’ям, з роботою, ПТСР. Багато хто буде мовчки сидіти і нічого не розповідати – де був і що робив. Багато ж людей почнуть мірятися звитягами про те що, «танки гриз як барбарис», «а я під Курахово був», «а ти під Бахмутом був?». До цього треба готуватися і шукати шляхи подолання проблеми.
— Але ж і суспільство змінилося із 2014 року. Тобі точно є з чим порівнювати.
- Змінилося сильно, однозначно.І за ті попередні 8 років, і особливо за ці майже два. Проте й є куди рости далі. Ми таки ж будуємо країну для наших дітей, аби було що передати їм. І цей процес довгий та складний. У нас сформованого народу, як такого, не було, погодьмося. Ось, наприклад, тільки після страшних жертв та руйнувань ми нарешті вирішили мовне питання. І це лише один приклад. А корупція, яку із голів вибивати ще доведеться дуже довго? А людські відносини? Проте процес триває і його вже не спинити.
Ще, чого дуже бажаю я, зважаючи на професію – у майбутньому мирному житті остаточно очистити армію від баласту. Мають бути мотивовані бойові кадри, здатні передати досвід, забезпечені матеріально. Армія має бути престижним місцем роботи, а військовий точно не має бути волонтером. Над цим потрібно працювати й громадськості. Допомога, волонтерство – це дуже добре. Але коли часом бачиш, як передають кудись величезну кількість харчів і розумієш, що цим люди допомагають лише начальнику продовольчої служби… Бо кошти є. Тут інколи краще не возити, а ставити питання керівництву, командуванню – а де продукти, де маскувальні сітки, де угоди щодо ремонту рухомого складу? Я не скажу, що це тотально, ні. Але спостерігав. І від цього треба звільнятись остаточно.
— Трішки незручне питання, але не можу не поставити. Як поєднується релігія і війна, де ти мусиш вбивати людей? Згідно із канонами Віри це вважається гріхом?
- Тут все просто. На нашу землю прийшли «орки» – убивці, грабіжники й ґвалтівники. Саме про них про них Біблія й пише – це гріх. Коли на твоїх очах чинять таке із твоїм народом, то стояти навколішки і молитися – це зовсім неправильно. Ніхто ж не говорить, що ми воюємо заради задоволення, просто щоб убивати. Ми захищаємо. Ми знаходимось на своїй землі, у своїй країні, а не десь в умовному Ростові. Ми не забираємо чужі землі, не вбиваємо їхніх дітей. Ми захищаємо свої родини, родини свого народу, свою країну – в якій народив нас Господь, у якого точно були якісь плани на кожного з нас. І повторюсь, як говорив на початку – щиро вважаю, що нині Господь використовує ЗСУ як інструмент кари для цих жахливих грішників, даючи мудрість нашим Захисникам та командуванню.
На передовій дуже багато вірян, чимало капеланів. І це нормально. Навпаки, зовсім не розумію тих християн, котрі наче мантри повторюють фразу про «підставити щоку» чи закликають стояти осторонь. Бог такому не вчить і не треба трактувати Біблію на свій лад, прикриваючи своє боязгузтво.
— Віра допомагає боротись зі страхом? Страхи ж маєш?
- Страх…Він є і від нього нікуди не подінешся. Повірте, лише дурні не бояться. Кожен бореться із ним на свій лад. У мене Віра, це логічно. А ще зауважу, що мабуть найбільший страх особистий мій – підвести когось, не стримати свого слова. Коли ти робиш усе правильно, то й страхів інших нема.
— Яким чином, на твою думку, має закінчитись ця війна?
— Передусім хотілося б, щоб ми вийшли на свої кордони! І щоб росія відшкодувала репараціями нашій країні всі завдані збитки! Хоча й життя людей уже не повернеш…
Ще мене бентежить один фактор і нам треба буде вчитися тут: якось починати спілкуватися із людьми з окупованих роками територій, знаходити спільну мову, інтегрувати їх в суспільство.
Щодо війни в цілому, то я відчуваю що вона скоро закінчиться! Не знаю, чому, але якась впевненість не полишає. Намагаюся не думати, не мріяти, як воно буде, після Перемоги, бо ймовірних сценаріїв насправді безліч. Але зауважу головне – Перемогу треба усіма силами наближати уже й зараз. Чому? Бо люди закінчаться! Жену від себе такі думки, але це факт…
— А все-таки, яка твоя найбільш заповітна мрія після Перемоги? Щось має бути в думках…
Та все просто: бути біля дітей, дружини! Нікуди і ні на що від них не відволікатися. Маючи хоча б це, буду найбільш щасливою людиною на планеті.
Матеріал підготував Сергій МАРЧЕНКО
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
