На 20 грудня 2022 року випала важлива дата у житті українців. Адже це був рівно 300 день нашого національно-визвольного спротиву російським окупантам! Як ті триста спартанців, нечисленний – порівно з окупантами – народ України триста днів поспіль бореться за своє виживання і за перемогу, горою відстоюючи національні ідеї, територіальний суверенітет та права людей, власним тілом закриваючи Європу від російських танків. А також 20 грудня – це 3225 днів від початку війни загалом, з 2014.
Понад триста днів нашу незалежність боронять не лише люди зі зброєю в руках. Це заслуга десятків мільйонів українців. Окрім тих, хто просто сплачує податки і тримає нашу економіку, є також, скажімо, енергетики – фактично, другі (після ЗСУ) за важливістю наразі фахівці в Україні, від яких цілком залежить функціонування тилу, а без тилу не буде і фронту. А також, на третій щабель за значенням варто поставити волонтерів.
Якщо не цікавитися деталями функціонування величезного і неповороткого механізму держави, то може навіть здатися, що лише на волонтерах і тримається наразі кожен окоп під Бахмутом, Павлівкою, Соледаром чи деінде. І хоч це насправді не так, проте саме масштабний волонтерський рух – унікальне світове явище, втілене українцями – забезпечує воїнів значним ресурсом. А головне – робить це швидко, адже там, де для держави існує 9 кіл бюрократичного пекла, волонтер здатен вирішити питання за лічені дні. А саме час важливий там, де щогодини помирають сини та доньки України.
«Златокрай»/Золотоноша.City регулярно спілкується із волонтерами Золотоніщини, які слугують прикладом для сотень людей і надійною опорою для захисників. І до трьохсотденної боротьби, продовжуючи цикл матеріалів про тилову допомогу, нам вдалося побесідувати з нашим земляком, підприємцем, аграрієм, вагомим платником податків у бюджет воюючої країни, а також тим, хто фактично за власний кошт вже забезпечив наших воїнів – зокрема і золотоніську територіальну оборону, котра опинилася у найгарячіших точках фронту наразі – більш як двома десятками автомобілів!
Підприємець, патріот
Олексій Васильченко – підприємець, який керує гігантом аграрної промисловості СТОВ «Маяк», що у селі Піщане. Крім сплати податків і створення робочих місць для населення, це також і важлива ланка у забезпеченні функціонування держави – як у мирний період, так і у час воєнний. Адже «Маяк» займається аграрним виробництвом, тобто – провіант для цивільних і військових потреб. Зокрема, вони займаються зерновими культурами, вирощуванням свиней та великої рогатої худоби, виготовленням ковбас, виробленням молока тощо.
Олексій Миколайович, як і більшість громадян, сподівався, що усе брязкання зброєю та погрози з боку російської федерації обмежаться лише грою м’язами або ж, щонайбільше, локальним загостренням, адже зрештою, протягом 8 років до цього все і йшло. А тому, незадовго до повномасштабного вторгнення, вирушив разом із сім’єю на відпочинок аж на інший кінець світу.
Коли усе почалося і пан Олексій довідався про початок повномасштабної війни, не гаючи часу, кинувся шукати спосіб дістатися додому. Зрештою, хоч це і було дещо складно – якщо не сказати більше, адже йому довелося експромтом здійснити цілу навколосвітню подорож, добираючись до наших кордонів (з Мексики в Іспанію, тоді на Німеччину, затим до Румунії, тоді до Молдови, а вже лише тоді в Україну) – чоловік все ж опинився на батьківщині вже за 44 години дороги. У той час, як всі їхали з країни, він був одним із перших, хто свідомо сюди повертався.
26 лютого, перебуваючи вже на українських теренах, першою справою Олексій Миколайович вважав за необхідне комунікувати зі своїми підлеглими. Оскільки у перші дні ніхто нічого не розумів і не міг прогнозувати подальші події, це було найкраще із можливих рішень – взяти відповідальність за свою, якщо можна так висловитися, локальну ділянку.
Звісно ж, коли ключем б’є адреналін, над головою свистять ракети, а по телевізору показують справжню війну – люди впадають у паніку. І, відповідно, згідно з нашим менталітетом, починають кидатися на співгромадян. Тож, навіть якщо хтось і думав, що очільник підприємства «щось знав» і втік, Олексій Васильченко поставив перед собою завдання вгамувати ці настрої і показати – він тут, він зі своїми людьми, зі своїми земляками, пліч-о-пліч готовий стати на захист держави.
Є безліч прикладів людей, які виїздили за кордон, а потім, коли все стало зрозуміліше, прозоріше, прогнозованіше – поверталися і хизувалися цим. Проте Олексій Миколайович прибув у перші ж дні – не знаючи, чи буде завтра ворог у Золотоноші, чи ні – і взявся налагоджувати роботу такого вагомого для тилового забезпечення підприємства.
- І головне – щоб люди не втратили роботу, були при ділі, могли розуміти, що чекає на них завтра, - зазначає пан Олексій.
Вочевидь, підприємство не оминула мобілізація. Хтось пішов сам, когось призвали, але як і більшість інших, «Маяк» відчув на собі брак фахівців. Проте попри усі складнощі, аграрії швидко оговталися і взялися до роботи, усвідомлюючи важливість свого внеску у перемогу.
На жаль, велика родина «Маяка» втратила свого друга, колегу, вірного сина України – Володимира Гончаренка, який віддав своє життя, боронячи усіх нас і нагадуючи, що хоч у тилу і не стріляють гармати, не можна складати руки і очікувати, що хтось зробить усю брудну роботу за нас. Потрібно вставати і працювати, важко і плідно, щораз керуючись лише одним запитанням: а чим я сьогодні можу допомогти фронту?
Волонтерські початки
Вправляючись зі своєю головною місією, Олексій Васильченко почав також задумуватися про безпосередню допомогу фронту. Забігаючи наперед, зусиллями пана Олексія 22 машини поїхали у напрямку бойовий дій, здебільшого – на схід. 7 із автомобілів вирушили до нашої тероборони. Зокрема 5 крайніх вже невдовзі будуть доставлені ГО «Команда Войцехівського» золотонісцям на передові позиції.
До процесу також залучені небайдужі знайомі і товариші, які безкоштовно фарбують, ремонтують та й загалом готують до відправлення на фронт придбаний транспорт.
— Ще раз велика вдячність Миколі Козачку і його колегам за швидке фарбування автомобілів, а також Олександру Струкову за їх обслуговування. Разом до перемоги! – прокоментував у своєму дописі в мережі Олексій Миколайович, відзначивши відданих цій справі камратів.
Пан Олексій не кооперується з іншими волонтерами чи організаціями, а також не оголошує збір коштів чи щось подібне. Усі фінансові витрати лягають безпосередньо на нього, його сім’ю та родину загалом. І доки є можливість – Олексій Миколайович планує продовжувати цю допомогу.
У Піщаному організувався такий собі волонтерський штаб, чому активно посприяла і наразі взяла під свою опіку Людмила Шеремет – мама загиблого у 2014 році Руслана Шеремета, яка як ніхто знає ціну свободи і мирного неба в тилу. І окрім продовольчої допомоги, виробництва тушкованок тощо – пан Олексій усвідомлював, що все це не один день, тиждень чи місяць. Це гра в довгу і на витривалість. Тож, крім провіанту, так і почали власне закуповувати машини.
А першим автомобілем, який поїхав допомагати хлопцям у виконанні бойових завдань, став власний пікап пана Олексія.
Загалом, процес досить тривалий і розтягнутий у часі, адже навіть маючи кошти – нічого не стається «за щучим велінням».
— Є знайомі за кордоном, які з цим допомагають. Ми моніторимо ринок і щойно щось-десь з’являться – намагаємося викупити, бажано кілька машин одразу. Швеція, Англія, Данія і переважно пікапи, тобто те, що найбільш актуальне в умовах війни. А тоді уже, поступово, проводимо з ними усі подальші приготування і відправляємо потрохи на фронт. Але за один день все це не робиться, на жаль… - розповідає пан Олексій.
Звісно ж, кожен боєць був би не проти отримати собі у користування автівку і ні від кого не залежати, проте фізично це вочевидь неможливо. Тож волонтери намагаються встановлювати контакт із керівництвом частин, дізнаватися, що саме і у якій кількості потрібно, а також займаються передачею машин офіційно – з балансу на баланс і не інакше!..
«Допомагаючи фронту, я також переслідую ще одну дуже просту ціль…»
На думку Олексія Миколайовича, у цій війні важливо не просто допомагати, робити це усвідомлено і головне – гуртом. Так, у цю парадигму вкладається тривіальна суть: щоб зробити умовну тушкованку, хтось дасть м’ясо, хтось банку, а хтось прийде і попрацює руками, щоб усе те поєднати.
— На самоті – завжди важко. А гуртом, коли один принесе їжу, інший одяг, а третій іще якийсь реманент – вже значно простіше. І насамперед – морально. Ми намагаємося об’єднувати людей навколо себе. Так, фінансову сторону питання з автівками закриваємо із власної кишені, але при цьому машина ніколи не їде порожня. Кидаємо клич і просимо людей щось принести, аби завантажити хлопцям на фронт. Це об’єднує сільчан, і тоді ми стаємо сильнішими, - говорить Олексій Миколайович. – Саме таку ціль я переслідую – якщо є можливість, то намагаюся взяти великі фінансові видатки на себе, а інші – щоб долучалися, як кажуть, тим, хто що має. І не можна говорити, що я сам-один, ні. Зі мною моя сім’я, мої родичі, а також усі ті небайдужі люди, які приєднуються до процесу і не лишаються осторонь у цей складний час.
Якщо кожен зробить свій маленький внесок, це наблизить нас на крок до перемоги і так щоразу, з кожним добрим ділом, яке ми робимо у тилу для підтримки воїнів в окопах.
— Крім того - те, що саме у нас не літають над головами ракети і безпілотники, не означає, що війна десь далеко. Вона дуже близько і це найменше, чим ми можемо зарадити тут. Допомагати Збройним силам потрібно і це важливо, адже саме завдяки їм ми можемо продовжувати своє життя у тилу, - наголошує чоловік.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
