Чи усвідомлюємо ми, що відчувають люди, які втратили своє місце сили? Вони щоранку прокидалися в улюбленому ліжку, збиралися в омріяних домівках, з тими речами, які формували їхній світ. І в одну мить вони втрачають фактично все. Змушені переїздити у незнайомі міста, спілкуватися з чужими людьми. Але зрештою для декого вони стають рідними незнайомцями. Такими людьми у їхньому житті стають волонтери.
У нашому місті можна зустріти достатню кількість волонтерів. Кожен із них має власні історії погляди та думки. Сьогодні ми познайомимо вас із декотрими з них.
«ЗолоHelp» - з чого усе починалося, основні напрямки та цілі, організація роботи
"Золотоноша.City" поспілкувалися з директором Благодійної організації Олександром Городинцем і не тільки, щоб дізнатися подробиці роботи із переселенцями, залучення до благодійності партнерів, організацію постачання на фронт і їхню діяльність загалом. Про це та інше - у матеріалі.
У травні цього року організація з'явилася на світ. Її засновники допомагали Україні від самого початку повномасштабного вторгнення, а коли ситуація дещо стабілізувалася - узгодили рішення надалі діяти саме як Благодійна організація.
- Це знімає багато запитань, - аргументує такий вибір Олександр Городинець. - Адже ми маємо справу не лише з продуктами харчування чи речами, ні. Це ще й фінансові надходження, які надалі спрямовуються на потреби переселенців і військових. Звісно, це можна робити й індивідуально, але коли у справі присутні гроші - краще мати звітність. Це об'єктивно підвищує довіру до організації, а також дає змогу доводити, що кошти дійсно йдуть у потрібному напрямку.
Команда волонтерського штабу ZoloHelp
- Бути директором – передбачає тут саме відповідальність, а не привілейований стан, - роз'яснює Олександр Сергійович.
Волонтери у роботі (на передньому плані Олександр Городинець та Анастасія Недашковська)
На постійній основі у приміщенні ЗолоHelp, крім директора, перебуває волонтерка Анастасія Недашковська, яка приймає відвідувачів, реєструє переселенців, пояснює процеси отримання допомоги тощо. А у пікові моменти до роботи залучені ще кілька осіб. Оскільки штату в організації немає, то це щоразу плаваюча кількість, а окрім місцевих, до діяльності також часто доєднуються і самі переселенці, які висловили таке бажання і, попри усі власні перипетії та складнощі, щиро прагнуть допомогти іншим.
Як влаштована робота та комунікація із переселенцями та партнерами
Отож, діяльність організації акцентована на переселенцях. Так склалося після 24 лютого, адже спершу не було зрозуміло, як взаємодіяти з військовими - що зможе забезпечити держава, а у чому знадобиться поміч волонтерів. Тому благодійники взялися за процеси, які були не менш необхідними і які можна було вирішувати просто тут і зараз.
Багато золотонісців відгукнулися на заклик і приносили їжу та одяг, різні побутові речі, що дало змогу забезпечити внутрішньо переміщених осіб на перших порах. Також стали долучатися підприємці, які і вносили левову частку провіанту, зокрема - це були ті, хто працює у сфері сільського господарства.
Переселенці переважно дізнавалися про допомогу із "сарафанного радіо" та соціальних мереж. А згодом, коли процеси налагодилися і стабілізувалися, при реєстрації у Золотоніській громаді, внутрішньо переміщеним особам одразу могли порадити, куди звернутися і де отримати допомогу.
Черга до волонтерського штабу
Наразі переселенці стають на облік у ЗолоHelp, отримують для своєї зручності індивідуальні порядкові номерки і коли приходять на видачу сформованого пакету допомоги, то одразу, не докладаючи додаткових зусиль, розписуються і отримують пакунки. У базі також, відповідно до номеру, записано, скільки таких пакунків має отримати людина. Це прораховується залежно від кількості осіб у родині. Скажімо, якщо це сім'я до 4 людей - пакунок один, якщо більше - то вже два і так далі.
Станом на 18 листопада, зареєстрована у ЗолоHelp кількість родин внутрішньо переміщених осіб сягнула 970(!). Зі слів Олександра Сергійовича, це понад 2500 людей. За даними 2020 року, Золотоношу населяло 27 664 особи, тож переселенців близько 10%, що об'єктивно - неймовірно велике число, а це тільки ті, хто звернувся до ЗолоHelp.
Про свідомість золотонісців та внутрішні процеси громади
Попри те, що робота триває і фонд загалом справляється із поставленими для себе задачами, а також отримує досить потужний відгук від суспільства на ті ж оголошення збору коштів чи заклик допомогти іншими речами, на думку Олександра Сергійовича, золотонісці дещо забули, що триває війна. Багатьом знову здається, що це "десь там, далеко, на Донбасі" та тому подібне.
- У нас згадують про війну лише коли хтось загинув, або коли когось мобілізують чи перекидають вже мобілізованих раніше на бойові позиції, - прикро відзначає Олександр Городинець.
Це проблема, для якої складно знайти якесь рішення. Ті, у кого все добре - переважно не зважають на необхідність долучатися до процесів. Допомагають лише ті, хто на собі відчув присутність повномасштабної війни. Так, скажімо, коли місцева тероборона не так давно приступила до виконання бойових завдань у безпосередній близькості до "нульової" лінії - дуже багато людей різко пригадали, де, у який час та за яких обставин ми живемо і кинулися прохати про допомогу.
- Якщо ти щось передав, купив чи вклав гроші у щось, що поїде якомусь знайомому на фронті - це ще не все. Потрібно розуміти, для чого ти допомагаєш і що буде, якщо кожен сяде і почне думати лише про себе. Необхідне усвідомлення, яке, на жаль, поки що є далеко не у всіх. Допомогти знайомому - це лише допомогти знайомому, що теж добре, але недостатньо. Ти не бачиш глобальної ситуації, усіх претекстів і наслідків цієї війни, - зазначає Олександр Сергійович. - Ми радіємо звільненням, але не хочемо чути про втрати. Війну можна було б припинити і за перші три дні, як цього хотіли окупанти. Але треба розуміти, чому ми продовжуємо стояти і боротися, як і те, що триватиме усе це ще досить довго.
Також пан Олександр відзначає, що багато чого у свідомості українців ще потребує видозміни і формування. Так, скажімо, робота, а точніше - тріада "підприємці-робочі місця-переселенці".
- Багатьох фахівців робітничих спеціальностей мобілізували чи ж вони пішли добровольцями. І у нас об'єктивно - брак кадрів, зокрема у сільськогосподарській, такій важливій для нас наразі галузі - це механізатори, слюсарі, комбайнери тощо. Є підприємства, які звісно залюбки беруть усіх і кожного, хто відповідає критеріям та вміє справлятися з потрібною роботою. Проте разом з тим, можна спостерігати, як дійсно багато інших підприємців не бажають працевлаштовувати внутрішньо переміщених осіб, опираючись на те, що вони буцімто кудись за місяць, два, три поїдуть. Але я цього не розумію. Є робоче місце тут і зараз, потрібно робити цю роботу тут і зараз, хай навіть людина проробить місяць, але у цей проміжок часу підприємництво не буде простоювати без діла. Місяць - значить місяць і цей період вже не болітиме голова "що робити і за що хапатися". Але натомість - будеш сидіти і кілька тижнів чи й місяців чекати на умовного місцевого? Це маячня. Аналогічно - переселенці. Більшість намагається шукати роботу, але від деяких можна чути лише "робочих місць немає". Все є. І попит, і пропозиція. Треба тільки пошукати.
Золотонісцям є чому повчитися у тих, хто давно втратив звичне життя
Одна жінка, яка приїхала з Харкова, під час спілкування саме прийшла допомогти із сортуванням речей. Вона регулярно долучається до роботи ЗолоHelp і навіть планує лишитися жити у Золотоноші!
- Ми приїхали 9 квітня, - розповіла Анастасія. - Я, свекруха і дитина 12 років. Нам допомогли тут продуктами, речами, також згодом добрі люди підсобили з меблями, адже орендуємо абсолютно "голу" квартиру. Чоловік лишився у Харкові, займається там волонтерством, і я також для себе одразу вирішила, що хочу чимось зарадити.
Сім'я жила буквально за 30 кілометрів від Бєлгорода, тож їхньому району дісталося. Половина будівель зрівняні із землею, а у власній оселі, яка поки що ціла, немає наразі ні опалення, ні води - ніяких необхідних для нормального життя умов.
Анастасія, переїхала до Золотоноші з Харкова
- Нам дуже подобається Золотоноша. Гарні сусіди, добрі й хороші люди здають квартиру, вже з'явилися друзі. Я намагаюся влаштуватися на роботу, а дитина з перших днів ходить у школу, з чим нам свого часу допомогла Любов Денисюк, за що ми їй безмежно вдячні. Тож так, нам дуже сподобалося і маємо плани лишитися тут назавжди, - ділиться жінка.
Незважаючи на власні труднощі, необхідність покинути рідну оселю і відмовитися через загарбників від свого звичного життя, пані Анастасія думає не лише про себе, а намагається бути корисною і для інших, кому пощастило менше.
Багатьом нашим землякам є чому повчитися у таких людей і щойно ми чомусь таки навчимося - перемога не змусить на себе довго чекати!
Волонтер – це не назва кожного пересічного, а почесне звання, яке слід заслужити!
Попри хаос і сум'яття, які принесла у життя українців повноцінна війна, такі люди, які Вячеслав Федорович – завжди були напоготові. Багато процесів були вже відточені і вишколені давним-давно, тож навчатися з нуля, як це робили чимало українців, не довелося. Чоловік просто знає, що він має робити і для чого. Його причинно-наслідкові зв’язки та оцінка ситуації не викликає сумнівів та внутрішніх суперечок.
Крім того, пана Вячеслава у всьому підтримує його родина. Але навіть якби це було не так, то він не відступився б від своїх поглядів і переконань, адже стояти осторонь, коли визначається доля України – не для нього. Цим керувався чоловік у 2014 і це ж живить його завзятість наразі.
«Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України»
Волонтер віддає належне українській згуртованості. Адже поїздки на фронт – це завжди великі видатки, які у тому числі вдається закривати завдяки небайдужим громадянам та підприємцям. Цього у золотонісців не відібрати, але разом з тим – він відзначає і високий рівень апатії до навколишніх подій. Власне, чимало людей не цікавляться фронтом, доки фронт не зацікавиться безпосередньо ними.
Так, скажімо, люди, яких мало обходили події війни – як усі ці роки, так і останні місяці – часто звертаються за допомогою лише у мить, коли когось із їхніх родичів торкається мобілізація, чи просто якесь лихо, що їх несе за собою війна. До таких громадян у Вячеслава Федоровича лише одне запитання: «А де ж ти був увесь цей час?». І запитання це, зазвичай, лишається без відповіді.
«Бійся байдужих…»
У незавершеному романі Бруно Ясенського «Цар пітекантроп останній» за епіграф взято такі слова-істини головного героя Роберта Еберхардта: «Не бійся ворога – у найгіршому випадку він може тебе вбити; не бійся друга – у найгіршому випадку він може тебе зрадити. Бійся байдужих, бо саме з їх мовчазної згоди існують на землі вбивство і зрада».
Вячеслав Назаренко відзначає високий рівень байдужості громадян до війни. Але на цьому варто спинитися детальніше, адже це не просто факт, а те, що найбільше виводить із рівноваги волонтера. Чоловік не розуміє того рівня абстрагування від дійсності і апатії, яку виявляють більшість співвітчизників.
З одного боку – усі кричать «швидше би закінчилася війна», а з іншого – робити для того максимум не бажають. І це складно. Складно жити у світі, де причинно-наслідкові зв’язки для переважної більшості людей лишаються складним і неосяжним плацдармом, який їм не дано осягнути. Волонтер зазначає, що попри піднесення у лютневі дні, з кожним подальшим місяцем рівень згуртованості згасає. Так, можливо, на моральному рівні, у мережі чи загалом щодо поглядів на російсько-українську війну – ми лишаємося монолітом. Проте разом з тим, рівень фізичної участі у процесі – принести провіант для фронту, допомогти грошима, прийти завантажити автомобіль для передової – падає і це невпинний процес.
«Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України»
Пан Вячеслав переконаний – кожен може і повинен допомагати. Лише так можна здолати ворога. А натомість байдужість – породжує біль, страх і смерть. Власне, росіяни були байдужими 30 років – результати очевидні. І страшно, що українці можуть стати подібними, хай і не у таких масштабах.
Але попри все, чоловік переконаний перемозі. Власне, це одна з тих думок, які дають наснагу. І хай кістяк тих, на кому тримається фронт, не такий великий, як того хотілося б – з часом, коли війна торкатиметься усе більшої кількості людей, чисельність небайдужих також зростатиме. Так і переможемо, ніяк інакше.
Тож, хто такі волонтери?
Як зазначає Вячеслав Федорович, коли люди жаліються на відключення електропостачання чи на інші дрібні клопоти – це украй дивно. Адже вартувало би їм подай раз побувати там, де точаться бої, бодай одним оком поглянути на побут тамтешніх мешканців та на випробування солдатів – тоді тільки, можливо, погляди змінилися б.
Волонтери – справжні волонтери, які не марнують часу на балачки, а часто також навіть є безпосередніми учасниками усіх тих процесів, які відбуваються на фронті – це знають і бачать на власні очі, тож через це їм і складно опісля всього сприймати подібне скигління притомно. Як і те, що кожен, хто має дві руки і дві ноги, не долучається і не включається у допомогу військовим на максимум.
Зате багато хто любить величати себе почесним титулом «волонтер». Але Назаренко переконаний, що волонтер – це не той, хто один-два рази приніс пакетик гречки чи скинув кілька сотень гривень на якийсь збір, ні. Адже допомога – це допомога, а волонтерство – це тяжка праця, щоденна. Праця, за яку ніхто не заплатить і за яку добровольці плати і не чекають. Складна щоденна робота, не шкодуючи себе: потягати мішки та ящики – так, вирватися із зони комфорту – так; не шкодуючи свого часу: забути про власні справи і пріоритети та з головою кидатися у діяльність, спрямовану на поміч фронту – так; не шкодуючи свого ресурсу: поїхати на власному авто на передову – так, залити власний бензин, придбаний на власні кошти – так.
«Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України»
Це робота, така сама, як і будь-яка інша. Але понаднормова і за яку ще й мало хто скаже «дякую». Окрім, хіба що, військових. І це надихає. Патріотизм, щире порозуміння із захисниками та віра у свої переконання й незалежну Україну – це саме те, що дозволяє не опускати руки і працювати на 200%! Тож волонтер – це не назва кожного пересічного, а почесне звання, яке слід заслужити!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
