Підготовка. Вже декілька днів підряд ми готувалися на прорив, одну ніч - на азовсталь, іншу - до вільної України. І так по колу. Був дуже важкий період. Найважчий. Мало їжі, води, закінчувалися боєприпаси, через постійні авіаудари техніки в ангарах ставало все менше. Ми мріяли про те, як після прориву будемо їсти щось смачне (в кожного своє смачне) і потрапимо нарешті в гарячий душ. Було дуже страшно. Згадувався Іловайськ. Але там хоч домовленості якісь були, а тут… просто йдеш у невідомість, можливо смерть. Сни були страшні, але смерті моєї не пророкували (зі слів мами). Вона про можливий прорив нічого не знала, мабуть тільки здогадувалася з моїх снів.
10 квітня, ніч. Всі збираються. Їдемо додому. Їдемо у вільну Україну. Настрій бойовий. Було чітке усвідомлення можливого розвитку подій: 1 варіант - смерть; 2 варіант - повернення на попередні позиції; 3 - все таки прорватися.
Я і Володимир Лабузов мали їхати окремо від нашої медроти, такий розподіл управління. Всі наші (медрота) вже пішли, а ми в колоні повинні б були їхати десь останні. Наша група зібралася, з речей з собою тільки рюкзаки (в тому числі медична укладка) , звичайно в бронижелетах і касках. Пошикувалися рядочком один біля одного, всі тримали за руки один одного.Йшли у повній темноті, довіряючи тому, хто попереду. З бункера виходили вже через вікно, бо двері завалило. Вийшовши з бункера хвилюватися що темно - не було причин, летіла якась міна, якогось великого калібру, підсвітила нам дорогу, я оцінила маштаби руйнувань - це був жах, як на картині падіння Помпеї. У моєї бабусі була така, в дитинстві вона мене дуже лякала. Не даремно.
І так. Це ми лише перейшли в сусідній бункер, а скільки вражень. Там стали чекати на свою «карету». Поки чекали, чоловіки-офіцери розкурювали одну сигарету на трьох. По три тяги кожному. Для кожного сигарет вже не було. Але в заначках в кожного були, щоб викурити вже в Запоріжжі. Наша «карета» не завелася, зламалася. Поки ремонтували, то деяким людям, «карети» яких були більш справні, випав варіант 2. Вони повернулися і розповіли, яке пекло там відбувається: як вони, сидячи у відкритих «УРАЛах», рахували скільки снарядів пролетіло над ними, про людей, а то і цілі підрозділи, яким випав варіант 1.
Ми вже нікуди не поїхали, світало. Зв’язок з нашою медротою обірвався. Ми не знали, що з ними, чи живі вони.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
