По рації доповідають, що був обстріл. Через декілька хвилин просять евакуацію - є поранені. На збір наш шеф Володимир Лабузов виділяє максимум 30 секунд. Щоб одягти бронежилет та каску і схопити сумку медичну, часу досить. Їдемо. Ніч. Фари вмикати не можна. Трішки страшнувато. На КПП перед певним населеним пунктом зупиняють чергові, говорять, що бажано далі не їхати, бо там вже ворожі танки катаються. Ну ок. Можемо ж забрати з іншого населеного пункту.
Приїхавши туди, стоїмо чекаємо, вивезти поранених не можуть через сильні обстріли. Чекали допоки метрів за 10 від нас чоловік в цивільному не почав передавати маячки в небо ліхтариком.
Володимир Лабузов, розуміючи всю критичність ситуації (маячки подавалися, щоб нас обстріляти), дає команду водію їхати швидко на нашу базу. Висадив нас, а сам повернувся назад. Поранених було двоє. Він їх все таки забрав.
Пізніше дізналася, що обоє були важкі. Але живі. Володимир Володимирович їх забрав і довіз до госпіталю, звісно ж надаючи невідкладну допомогу. Скільки ще будо таких поранених, яких він попри обстріли і небезпеку доставив до госпіталю - порахувати важко. Сказати, що Володимир Володимирович крутий лікар - нічого не сказати. Це лікар, в машині якого не помер жоден поранений.
Коли вже в полоні ми з дівчатами обговорювали чи шкодую я, що потрапила в цей заміс (бо я прикомандирована), я говорила впевнено - ні. Не шкодую. Я отримала безцінний досвід.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
