Емоції, які наповнювали мене в той час, я пам’ятатиму до кінця життя.
11 квітня. Це вже був той момент, коли ми всі знали, що вже ВСЬО, але ще не знали як.
Повернувшись в бункер після невдалого «прориву», ми застали двох поранених. Підкинув їх нам звичайно Александр Наговицын, він найчастіше був нашим «спонсором», збирав поранених звідусіль, до останнього дня він допомагав, здавалася б тоді навіть Бог боїться виходити з бункера, а Сашка евакуював. Перша поранена - наша коллега-медик, мала осколкове проникаюче поранення ліктьової ямки. Другий поранений, ім’я якого я досі не знаю - мав проникаюче осколкове поранення грудної клітки. Відповідно ми підозрювали гемоторакс (накопичення крові в плевральній порожнині). Vova Labuzov встановив імпровізований дренаж по Бюлау. Звичайно, було введено коагулянти і постійно проводилася інфузійна терапія, але кровотеча тривала.
Від хірургів ми були відрізані вже декілька днів. Саме в той час на вулиці був капець повний, били з усього, що в них було: артилерія, танки, авіабомби, ракети. Все таки найефектніше - це коли влучає ракета, пилюка не осідає декілька годин, а в момент влучання чітко видно як рухаються стіни. Наші стіни ще трималися. Коли я вчергове прийшла до нашого трьохсотого, він був важкий, але сатурація трималася. Він говорив, що йому краще. Ми розговорилися про подальшу долю, адекватно оцінюючи ситуацію, його стан. Я думала, що він загине. Він також так думав. Але раптом він почав читати вірш Василя Стуса «Як добре, що смерті не боюсь я».
І так спокійно, впевнено. Не боявся. Усвідомлюючи, що нам нема чого боятися. Нехай боїться ворог. А ми на своїй землі. Ми за волю наших рідних.
Насилу, стримавши сльози, ми попрощалися. Тож, той чоловік дав мені спокій і впевненість.
Після полону я дізналась, що він живий. В полоні, але живий.
Він живий. Живий! Бо смерті не боявся.
Спогади після 207 днів полону.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
