Кожен з моїх співрозмовників, не дивлячись на доволі молоді роки, уже встиг надивитися на небо через тюремні віконечка, відчути на собі судові процеси та звільнення. Перед зустріччю чоловіки хвилювалися не менше за мене, однак зуміли опанувати себе і повідати про свої тернисті стежки. Навперебій ділилися пережитим, не дивлячись на весь біль, з яким доводилося згадувати і знову ворушити неприємне.
BGImage
Вдячний дружині, що не відвернула від мене дітей
Віталію - 41, він родом з Благодатного Золотоніського району. Коли виповнилося 10, його мама трагічно загинула від ураження струмом. Батько одружився вдруге. Та хлопчикові не вистачало материнської любові. Малого напівсироту стали жаліти усі довкола – свої і чужі. Старша сестра теж намагалася бути хлопчикові підтримкою, а він натомість навчився маніпулювати людською добротою.
- У житті хотілося всього і зразу. Замість того, щоб прислухатися до слів батька, намагався жити за своїми правилами, задовольняти свої потреби різними легкодоступними способами, - згадує Віталій. - Коли йшов красти, не думав про рідних. Просто хотілося довести, що я щось можу сам. За грати потрапив у 18 років, хоча вже у 17 мав умовне засудження. Тобто, це була вже друга судимість за аналогічний злочин – проникнення у чуже житло з пограбуванням. За нього отримав 3,5 роки покарання. Думав, що там, у в’язниці, - романтика. Хотів знайти правду. Поняття «пацан сказав – пацан зробив», здавалося, притаманне лише справжнім чоловікам.
Пів року мене ламало. Бачив, що усталені поняття не відповідають моїм намріяним фантазіям. І люди, на яких, на мою думку, хотілося б покластися, мали зовсім інші пріоритети і цінності. Прийшло розчарування. Зрозумів: це - не моє. За гратами прийшов до Бога. Мабуть, тільки віра мене й врятувала. Після звільнення влаштувався на роботу: спочатку була важка фізична праця на колгоспній фермі, потім - завод, СТО.
Не вкладалося в голові, як можна жити на одну зарплату. Гарувати 5 днів на заводі, а два вихідні гнутися на дачі. Розрахувався. Подався на приватне будівництво. Згодом взяли у штат будівельної фірми. Одружився. Від дружини не приховав нічого, розповів про судимість. Вона повірила у моє бажання розпочати життя з нового аркуша. Народився син. Донька дружини від попереднього шлюбу називала мене татом. Але між нами стала горілка, і сім років подружнього життя – коту під хвіст. Тоді оковита була для мене в пріоритеті… Через неї втратив сім’ю, роботу…
BG Image
Вистачало всього, бракувало лише драйву
Дивлюся на Євгенія і не можу повірити, що він розповідає про власний гіркий досвід, що все сказане - вистраждане і пройдене, а не вичитане з якогось кримінального роману.
- Я народився у цілком благополучній, порядній сім’ї: мама працювала на Черкаському заводі хімволокна, у неї було 70 підлеглих. Батько – професійний токар на машбуді, його портрет висів на Дошці пошани підприємства. Нам із сестрою вистачало всього, бракувало лише драйву. З дитинства нам розповідали, що треба бути хорошою дитиною, ввічливою, вихованою. От і захотілося дізнатися: «А чому? Чому треба бути саме таким?» Ніхто не відповідав. Не секрет, що у 90-х Черкаси були поділені на квартали, підконтрольні так званим «бригадам». Ідеш у школу і розумієш: якщо ти не в «бригаді», то об тебе почнуть витирати ноги. І залишатися на цьому фоні добрим і ввічливим не можна. Треба було обирати. І я вибрав - наркотики! З 13 років вживав і марихуану, і таблетки. У 17 – коловся, у 19 - вже був у розшуку, - від розповіді Євгенія кров холоне в жилах.
Мама... Скільки сили й витримки було у її тендітному тілі! Вона підтримувала мене завжди, у найскрутніших ситуаціях. Скільки вистраждала! Потайки на зупинку виносила чисті речі, які я хапав, не виходячи з маршрутки, а віддавав брудний одяг. Вона тримала двері, у які ломилася міліція, доки я по виноградній лозі спускався з балкону. Пригадую, як вона навпомацки кралася на кухню, щоб підігріти мені супчику. Вікна були завішені цупкими ковдрами, щоб на вулицю не лягла тінь від світла. Його ніхто й не вмикав, боялися. З однієї сторони будинку на мене чатували міліціянти, а вхід контролювали «бригадні», їх я «кинув» на товар, на гроші. Загримів за крадіжку і пограбування. На Новий рік у під’їзді роздягнув юнака. Одяг загнав у сусідньому будинку. Треба були гроші.
Не кращою була й сестра. Вона контролювала «клофелінщиць»: «розводила» у ресторанах багатих на гроші. Біля під’їзду щодня стояло по 4 авто: хтось - за грошима, хтось - за золотом. У квартирі – гості у шкірянках, з-під поли – пістолет.
Горе привело до церкви. Мама – затятий атеїст, комсорг, почала ходити на служіння, молитися за нас. У неї виявили онкозахворювання. Увірувала й сестра.
…Мене посадили у 19, вирок – 3 роки за двома статтями. З Черкас до Полтави «воронками» і «столипіними» (спеціальні залізничні вагони) доправляли цілий місяць. За цей час пройшов 5 в’язниць у Києві, Харкові і Полтаві. У харківській був пік. З голови не виходила думка: якщо не зійду з розуму до вечора, то вранці точно повішуся. Клопи, короста, стрептодермія і гепатит на додачу. Від стрептодермії спідній одяг знімав разом зі шкірою, те ж було й від резинок на шкарпетках. Це – наслідки умов утримання. У камері 3х6 лампочка 60-ка, і більше пів сотні затриманих. Які там вітаміни! Ти просто гниєш.
За колючим дротом намагаєшся згадати щось хороше, але єдина думка: «Як вижити?» поглинає все в пам’яті. З одного боку – в’язні, які думають, що з тебе можна взяти. З іншого – міліція, для яких ти – м’ясо. Лікування від усіх хвороб – пластинка кальцію. Від гнилих ран і болю не спав, провалювався у дрімоту на кілька годин. Підходиш до «кормушки» з проханням про медпункт, а черговий: «Тут половина таких». Один дід підказав: для порятунку є 2 варіанти. Перший – повіситися, але так, щоб встигли зняти і тоді тебе відведуть у медчастину. Другий – порізати вени, але не глибоко, знову ж, щоб встигли надати допомогу. Два тижні пішло на роздуми. Скористався другим варіантом. Як не переборщити з порізами? Спрацювало…
Хотілося жити. Не бажав здохнути в тюрмі, як собака. Щоб зарили за парканом і поставили табличку. Невже я для цього живу на білому світі?
Коли звільнився, допомогла сестра і її друзі. Вони забрали мене в Золотоношу. Одружився, виховую двох синів. Вони мріють стати поліцейськими. Не заперечую. Хай дитячі мрії збуваються.
BG Image
Навесні поїдемо в гості до мами
Олегові тільки 19. У Золотоношу він потрапив після умовно дострокового звільнення з Кременчуцької виправної колонії. Родом хлопчина з Одещини. Він погано розуміє українську, говорить російською, володіє молдавською. Його словниковий запас надто бідний, і юнакові досить складно висловлювати думки, тому він емоційно жестикулює.
BGImage
До виправної колонії його привели систематичні крадіжки, якими займався змалку. Дільничний інспектор, спеціалісти служби у справах дітей – часті гості в домі Олега. Сім’я жила бідно. Мама доглядала старшу доньку, хвору на ДЦП. Батько підроблявся на будівництві. Усі проблеми заливав чаркою. У дітей не було навіть якоїсь м’якої іграшки. Понад усе Олег мріяв, щоб у кімнаті було затишно і красиво. Пробирався у чужі будинки через кватирки і тяг усе, що міг. Навіть штори. Крадіжки скоював під дією алкоголю. Уперше спробував спиртне у сім (!) років. Пиво ніколи не обмежувалося однією пляшкою. За ніч міг обчистити три будинки. Усе награбоване зберігав вдома.
- У школі я навчався виключно на «одиниці». До сих пір дуже погано читаю. У колонії навчився читати складами, - розпочинає свою розповідь Олег. - Дали мені 3 роки і 9 місяців, бо до цього мав умовне засудження. Дуже переживав за маму, бо мене забрали о 6-ій ранку. Вона думала, що «повиховують» та й відпустять, а мене закрили. Спочатку був Кілійський ІТТ, потім - Ізмаїльський, Полтавський. У колонії є поверхня – красива, завуальована, а є дно – прихована реальність, де кожен намагається встановити свої закони. На «малолітці» діє колективізація: знайшли заточку – віддубасили всіх, погано прибрано – дісталося всім. Щоб отримати УДЗ, треба заслужити три заохочення. Перше я отримав за участь у художній самодіяльності, друге – за сумлінну роботу з книжковим фондом бібліотеки, третє – за працю на виробництві, де офіційно трудився і отримував зарплату. На території колонії був кіоск, у якому ми могли придбати печиво, цукерки, одяг. Саме у цьому виправному закладі я здобув спеціальність тесляра, фотографа і кухаря-кондитера.
Уже дев’ять місяців Олег живе у Золотоноші. Мріє про зустріч з рідними. Друзі пообіцяли поїздку на батьківщину навесні.
Тож до квітня лишилися лічені дні.
