У квітні 2020 року минає 34 річниця з дня історичного вибуху четвертого реактора на Чорнобильській атомній електростанції. Нині у зоні відчуження проходять екскурсії зарубіжних та українських туристів. У листопаді минулого року Чорнобиль та Прип’ять відвідали й золотонісці – Віктор Харін, Олександр Педько, Петро Руденок, Григорій Хоменко та Анатолій Ілляшенко. На їхню долю випало працювати у перші дні після аварії.
Про враження від відвідин мертвої зони, про спогади, які назавжди врізалися в пам’ять, - у розповіді Віктора Харіна, який очолює Золотоніську громадську організацію «Союз Чорнобиль» і якому з проблемами чорнобильців та переселенців доводиться стикатися щодня.
Спогади, що завжди ятрять душу
- 2 листопада 2019 року за сприяння Черкаської обласної ради, департаменту соціального захисту, Черкаської обласної організації «Союз Чорнобиль України» та особисто її голови Ольги Янчук група із 55 осіб відвідала зону відчуження. Керівники міських і районних чорнобильських організацій та переселенці з Прип’яті вперше за 33 з половиною роки побували у містах, для яких відлік часу завмер у квітні 86-го. Ми побували на тих місцях, де майже 4 десятиріччя тому виконували обов’язки з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, - із сумом згадує Віктор Григорович. - У зоні, враженій радіацією, я був з 4 по 19 травня 1986 року. У ті дні обмежень щодо в’їзду сюди не існувало. Це лише згодом окреслили 30-кілометрові межі, поза якими рівень радіоактивного впливу був, начебто, нижчим.
27 квітня розпочалася евакуація мешканців Прип’яті, населення якої складало 50 тисяч осіб, та довколишніх сіл. Головне завдання - охорона громадського порядку. Зведений загін охоронців був сформований з 225 міліціонерів Черкащини, який очолив заступник начальника УМВС Іван Кайдаш. До його складу ввійшли 28 службовців із Золотоноші під керівництвом заступника начальника райвідділу Володимира Мамишева. Термін відрядження - 4 доби. У салоні автобуса лунали жарти, сміх. Та коли назустріч потяглися колони вантажівок з майном, запряжені вози з прив’язаними коровами, на них жінки з валізами і дітьми на руках, спливли кадри воєнної хроніки – евакуація. Серед нас запала тиша.
Спочатку ми прибули до Іванківського райвідділу поліції. Перший заступник міністра ВС України Василь Дурдинець поставив завдання: не допустити мародерства. У ті дні ніхто не знав масштабів лиха і навіть не міг запідозрити про можливі наслідки. Населення було поінформоване про тимчасове відселення - на тиждень, максимум два. Люди збиралися поспіхом, беручи найнеобхідніше: документи, гроші, якийсь змінний одяг, засоби гігієни.
Для патрулювання нам окреслили сектор сіл. Дислокувалися у лісі, жили в автобусі, яким прибули. Вивозили на чергування о 8 годині, забирали о 20-ій. Здійснювали піше патрулювання коридором протяжністю 2 кілометри, який кожен проходили по кілька разів за день. Коли стало зрозуміло, що відрядження чотирма днями не закінчиться, нас перевезли на територію дитячого табору. Там поселилися у фанерних будиночках. Знайшли матраци: одні розстелили на зсунутих ліжках, іншими вкривалися. Ночі були холодними. Ранком на Поліссі ще спостерігалися заморозки.
Згодом стали облаштовувати контрольно-пропускні пункти. Був КПП «Дитятки». Ми потрапили на КПП «Страхолісся». Тоді й окреслили 30-кілометрову зону. Привезли дерев’яні стовпці та колючий дріт. Внутрішні війська звели з них огорожу.
Важко було дивитися на села, у яких завмерло життя. У дворах стояли легкові автомобілі, мотоцикли, бігали кури, скавчали на прив’язі собаки, бродили голодні коти. Непривітно зяяли покинуті приміщення шкіл, дитячих садочків, медпунктів, пошти, магазинів, сільських рад. Це був ласий шматок для мародерів, які не гребували нічим. Затримували, передавали злодіїв слідчим групам, які теж працювали на радіоактивній території.
До 9 Травня вирішили посмакувати домашньою курятиною. Але коли зарубали одну, курку, іншу – з них не текла кров, а пузирилася якась рідина жовтого кольору. Лікарі сказали, що це – ознаки білокрів’я. Дозволили їсти рибу, але відкидати голови. Та ніхто не ризикнув відважитися на таку їжу. Якось на КПП зупинили машину, у якій їхав голова колгоспу з механізаторами. Вони мали намір поставити колгоспну техніку, яку залишили просто неба, в ангари та гаражі: «Повернемося, а не буде чим урожай збирати»…
На одному з покинутих обійсть застали чоловіка. Він хотів забрати деякі речі. Побачив нас у міліцейській формі і злякався. Перевірили документи – все в порядку. Пояснив: «У доньки весілля за 2 тижні, хочу забрати із погреба горілку». Ми не перечили. Коли виходив із двору, обернувся і простягнув ключі: «Беріть, хлопці, закатки у погребі, їжте. Бо ми вже сюди не повернемося ніколи». В очах – біль і відчай…
Щоби дикі звірі і домашні тварини не страждали від радіації, були організовані бригади мисливців для їхнього відстрілу.
Що представляє собою Чорнобильська зона через три десятиліття?
Сьогодні зона відчуження – це величезна ділянка дикої природи з унікальним тваринним і рослинним світом. Як не дивно, тут живуть люди. Наприклад, у Чорнобилі проживає декілька тисяч чоловік, у переважній більшості це люди, які працюють вахтовим методом на АЕС. То що ж довелося побачити золотонісцям у складі екскурсійної групи у листопаді минулого року?
- Коли ми під’їздили до зони відчуження, серце шалено колотилося і ледь не вискакувало з грудей. Згадалася молодість, наша безпечність і неусвідомленість наслідків для здоров’я, які зараз нагадують про себе щодень, - ділиться Віктор Харін. - Дивитися на цю спустошену і занедбану територію дуже боляче. Полісся – це ж рай на землі, багатий лісами, ягодами, грибами. Краса - неймовірна. Побували у м. Іваньків, проїхали мимо райвідділу міліції, згадали, де ми вишикувалися по прибуттю. У Чорнобильській зоні, безумовно, є радіаційно-небезпечні місця. Але для екскурсій – чітко визначений безпечний маршрут. Супроводжуючі провели попередній інструктаж. Вони мали дозиметри і протягом відвідин стежили за рівнем радіації.
Перед очима постала вражаюча картина: залишки населених пунктів, напівзруйновані хати, добротні колись хазяйські дворища, зарослі чагарниками. Жива природа взяла гору. Вона поглинула сільськогосподарські угіддя, колись родючі поля. У лісах водиться чимало звірів – оленів, вовків, лосів, навіть дикі коні. Створені заповідники, де вчені вивчають життя популяцій. У відвідному від ЧАЕС каналі водяться гігантські соми.
Несподіваною новиною для мене стало зникнення села Копачі, яке було найближче до станції. У напрямку цього населеного пункту пішла радіоактивна хмара, і він найбільше постраждав. Через високий рівень радіації Копачі захоронені в землю. Поруч - Рудий ліс. Його теж знищили: випиляли і загорнули грунтом. Але на його місці вже виросло нове покоління листяних та хвойних лісів. Єдине нагадування – таблички вздовж дороги з попереджувальними знаками радіації і таблички з надписом «Рудий ліс».
Прип’ять – мертве місто, у ньому вахтовим методом працюють спеціалісти, котрі обслуговують атомну станцію. Проживають у Чорнобилі, де діє відновлена самоселами церква, перед нею – дзвіниця, створений музей. Пусткою стоїть готель «Полісся», ресторан, 5- і 9-поверхові будинки, що руйнуються. Найважче, мабуть, було споглядати все це людям, у яких з цими місцями пов’язане дитинство та юність. Переселенець Петро Руденок показував будівлю ПТУ, в якому навчався, «мертвий» гуртожиток, в якому жив, будинок культури, куди ходив на танці. Зі сльозами на очах мій товариш показував ресторан, куди ходив з друзями після отримання зарплати. Із жалем він пригадував молоде місто, яке було збудоване лише у 70-х роках. Скільки в ньому було молоді, дітей! Переселенці з Прип’яті побували біля своїх будинків. Піднятися у квартири не насмілилися - ризиковано. Футбольне поле на стадіоні поросло вільхами та осиками. Про матчі нагадують покороблені від років трибуни. Стоїть знамените оглядове колесо, якому не судилося жодного разу підняти у люльках відвідувачів, бо його запуск планували на 1 Травня. Пам’ятник мріям!
Побували біля атомного реактора. Тоді, у 86-му, ми теж якось вночі до нього їздили. Але за кілометр нас не пустили, бо ще тривала пожежа. Та через 33,5 роки пізнали це місце.
Чи варто організовувати такі екскурсії?
Про це ми запитали мого співрозмовника. І ось що він відповів:
- Це - жива історія. Варто її знати. Ці місця відвідує дуже багато іноземних туристів. Думаю, у майбутньому побуваємо тут усією родиною. Вражає саркофаг, його ширина - 255 метрів, висота - 108, довжина - 155. Надійність штучного укриття гарантована на 70 років. Споруду вагою 29 тисяч тонн будували поруч, а потім рейками насували над реактором. За каналом видніється недобудований 5-ий енергоблок, який планували запустити у вересні 1986-го.
Золотоніським екскурсантам вояж обійшовся без власних витрат. Фінансову сторону екскурсу взяла на себе Черкаська обласна організація чорнобильців та департамент соціального захисту Черкаської ОДА. Грошовий еквівалент подорожі сягає 3 тисяч гривень за день, для груп із 5 осіб - ціна значно менша. Туристичні фірми пропонують розроблені прайси та безпечні маршрути. Чорнобильська зона відкрита для екскурсій три дні на тиждень. Втім, можна замовити відвідини у зручний для вас день.
