Село Вербівка знало Марину Козаченко змалечку. Знало її коси — густі, як стигла пшениця. Її сміх — дзвінкий, що лунав через ставок. І ще Вербівка знала одне: Марина ніколи не доходила до вінця.
Перший раз вона втекла від Андрія — місцевого тракториста. Весілля вже було готове: столи ломилися від яств, на воротах висів рушник, а гармошка сама починала грати, щойно хтось відкривав хату. Марина стояла в білій сукні, слухала, як сваха вигукує:
— Ну що, молода, готова?
І раптом — зняла фату, кинула її на лаву й босоніж побігла через городи. Через буряки. Через кропиву. Прямо до річки.
— Та шо воно таке?! — кричала Андрієва мати. — Люди добрі, тримайте наречену!
Не втримали.
Другий раз був Ігор — міський, із машиною й парфумами класними пахтився, може за те дівчині і припав до… носа виходить. Але Марина від нього теж втекла, вже з РАЦСу, просто під марш Мендельсона.
Третім був фермер Петро. У нього така мамка, що думали втримає невістку. Але ні. Наша Маринка і її обвела навколо пальця, прямо з весільною автівкою. Рвонула так, що і бляшанки святкові від бампера позлітали.
Четвертий — бухгалтер із райцентру. Бабки на селі казали, що тут взагалі без шансів. Так і сталось. Марина в село на весілля і не показалась, казали прямо із салона краси рвонула до троюрідної тітки в Ужгород.
Тікала то наречена по-різному, а от Вербівка кожного разу гуділа однаково – прямо як вулик:
— Вона ж проклята!
— Та ні, просто дурна.
— А я кажу — боїться!
Одного літнього ранку в село приїхав Остап Левченко, журналіст зі столиці. Він писав для великого видання і шукав «живі історії з глибинки». Почув про Марину — і зрозумів: оце воно.
— Наречена, яка тікає від весілля чотири рази? — перепитав редактор. — Їдь.
Остап приїхав у Вербівку на старенькому авто, яке одразу ж застрягло біля магазину з оригінальною назвою «Продукти». Поки він штовхав машину, з-за паркану визирала та сама Марина. Вона ж йому автівку і допомогла відремонтувати (дівчина пішла в батька і вивчилася на механіка, ще й моториста згодом фах здобула). Слова за слово, так вони й познайомились. Запросила дівчина хлопця на обід.
Поки Марина смажила яєчню на салі, Остап все собі нотував: «Вона їсть яйця, лише жовток. Білок віддає коту».
— А чого так? – наважився запитати.
— Бо так мама їла. А до мами — баба. А до баби — голод. От і я так.
Остап дивився на неї й думав: вона не дивна. Вона просто розгубилась мабуть, тільки не в яйцях, та і не в продуктах зовсім, а по житті губиться, кутка свого не знайде. Тож чоловік зацікавився вже і з особистого боку, почав розпитувати про всіляке. Про фах. Про кожного нареченого. Про родину. Про кожне весілля.
— Ви тікаєте, бо не кохаєте? – зрештою не втримався і запитав руба.
— Ні, — чесно відповідала Марина. — Бо в якийсь момент розумію, що живу не своє життя.
Він написав статтю. Гучну. Але… не зовсім правдиву. Додав трохи «сільського фольклору», трохи припущень, трохи красивої вигадки. Коли стаття вийшла, Вербівка вибухнула.
— Вона ж у газеті!
— Знаменитість!
— Та шо він там написав?!
Марина прочитала, зібралась у столицю. Приїхала до редакції тижневика — і мовчки віддала газету Остапові.
— Ви мене не почули, — сказала. — Ви придумали мене зручну.
І пішла.
Тим часом з’явився і п’ятий наречений. Несподівано. Сергій, учитель історії. Спокійний. Надійний. Двічі розлучений, троє дітей, але це ж життя, воно таке. Усе село зітхнуло:
— Оцей — точно від неї сам втече.
Остап теж завітав на весілля, хоч його ніхто і не звав. Та він хотів зрозуміти, чому ж вона втікає. Хотів поставити крапку, а може і вибачитись. Марина стояла в білій сукні. Дивилась на Сергія. На гостей. На рушник.
І… знову зняла фату.
— Пробач, — сказала Сергію.
Вона не побігла через городи. Вона просто пішла дорогою. Повільно. Вперше — не озираючись. За нею погнався лише міський журналіст, всі інші вирішили просто пообідати, а самому Сергію наче і байдуже було. Він лиш викурив цигарку, потім другу, а потім танцював весь вечір зі своєю першою жінкою (кажуть же справжнє кохання не зникає, але це вже інша історія).
Остап наздогнав Марину за селом.
— Я не знаю, чим це закінчиться, — сказала Марина. — Але я знаю, що більше не тікатиму з-під вінця. У мене мабуть алергія на цю довбану фату, вбрання дурне, гостей захмелілих…
Він мовчки взяв її за руку. І вони гуляли, кажуть, до самого ранку.
Через рік у Вербівці знову було весілля. Ну як у Вербівці. Марина переїхала до Остапа в місто. Там і відгуляли. Ну як відгуляли – розписалися і поїхали на відпочинок в Карпати.
Просто тепер Марина їла яєчню цілу — і жовток, і білок. По-перше, у неї вже не було сусідського кота. А по-друге, вона зрозуміла, що не все правда, що кажуть люди, і не все істинно, що роблять інші. Слухати когось, робити так як хтось – справа невдячна. Ох і довелось Маринці побігати, щоб це усвідомити.
А село ще довго казало:
— От бач, не в нареченій справа була.
— Та що ти мелеш, вона ж просто городського шукала…
Ну зрештою хто ми такі, щоб когось переконувати. Але ми точно достойні бути щасливими у тому, що обрали для себе за ціннісний орієнтир!
— Та що ти мелеш знову?!
— Що знаю, то і мелю! Не ганьби мене перед читачами.
Кінець, бо ці вербівські пліткарки не дадуть златокраянам до наступної сторінки дійти. Тікайте і читайте, у нашій газеті багато цікавого.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
