Про мою подругу казали: «Народилася під щасливою зорею!» У дитинстві ми їй заздрили. Вона мала найкращі сукні, їй завжди щоліта купували путівку в табір відпочинку, а не залигували випасанням корови, уже в сьомому класі до неї залицялися хлопці-старшокласники і їй цього не забороняли.
І вже через роки, десятиліття, коли подорослішали, самі стали матерями-бабусями, усвідомили: її зоря була далекою від щастя.
Зіна зростала зі своєю бабусею Катериною та її сестрою. Із самісінького малку, з пелюшок. Вона – плід нещасливого маминого студентського кохання. Так хотіла Катря, щоб її Галина була вченою, щоб не знала важкої сільської роботи. А та повернулася з науки і в пелені принесла дівча. Виняньчили, доки Галя доучувалася та отримала диплом. А потім гляділи, коли й на роботу влаштувалася. А потім Зіна лишилася, коли мама й власне життя влаштувала. Бо її Льошик зразу сказав: «Тебе візьму, а дитина твоя мені не треба!»
З Олексієм вони прижили двох хлопців. Зіна бачилася з мамою дуже рідко. Вона з чоловіком і синами рідко бувала у матері з тіткою. Робота, господарство, будівництво. Звели добротний двоповерховий будинок у селі. Та місця в ньому для Зіни не було, вона жила зі своїми бабами. У школі мало хто й знав, що Зіна з Кольком та Василем – рідні по матері. Галина ж, щоб якось спокутувати свій борг перед власною дитиною, намагалася їй передати то смаколика, то нову сукенку. Тож і була одягнена Зіна, як на картинці, а насправді...
Після школи вступила до бухгалтерського технікуму. Отримала диплом. Впливова мама прилаштувала доньку в колгоспну контору. Звідки вже в неї взявся Віктор – ніхто достеменно не знає. Чи то подружка по навчанню познайомила, чи він до когось у гості з демобілізованих служак приїздив. Але залишився із Зіною. Такий тихий, спокійний, сумирний був. Трудяга, не підкаблучник. Весілля ніхто не піднімав. Відбулися скромною вечіркою. Бо й Віктор не мав великих статків, був з багатодітної незаможної родини. Жити стали у Зіниних бабів. Щоправда, згодом на обійсті вибудували для себе стильний невеличкий будиночок.
Першою народилася Маринка, викапенна мама Зіна. За 4 роки з’явилася і Марійка. Це вже копія тата Віті. Обидві – розумниці, охайні, відповідальні, розумниці, відмінниці, медалістки.
На початку 90-их колгоспи розпалися. Сільчани лишилися без роботи. Зіна з Віктором взялися за власну справу. Спочатку зі своїх двох корів, а потім із заготовленого у сусідів молока, стали виготовляти сир, масло, сметану і продавати на міському базарі. За рік, взявши кредит, придбали старенький трактор, стали обробляти не тільки свою розпайовану землю, а й сусідську – за плату. Треба ж якось жити, викручуватися, дітей піднімать. Дати достойну освіту і допомогти влаштуватися у житті. Марина пішла маминою стежкою, закінчила інститут з банківської справи, Марія – юристка.
Відійшли у вічність Зінині баби. Померла від онкозахворювання й мама. Ще й вітчима, який обминав її змалку, довелося хоронити їй, бо сини його розлетілися по світах – старший десь під польським кордоном, а молодший – у недокраїні ерефії.
Їхні дівчата добре стали на ноги. Обидві одружені. У старшої – дві доньки, у молодшої – два сини. Велика родина. Зазвичай, кажуть – дружна. Але...
Тяжка хвороба спіткала Віктора. Вони боролися, брали кредити на лікування, позичали у знайомих, просили у доньок… Не вберегли. Пішов у засвіти, ледь переступивши піввікову межу. Залишилася Зіна сама. Ні не сама, з боргами. Де брати гроші, щоби погасити кредит? Продала трактор, реманент, продала іномарку. Трохи закрила борг. А далі? Доходів – нуль. Їй під 60. Влаштувалася у місті на підприємство, позмінно. Благо, службова машина доставляла на роботу. Заробітки непогані. Змогла закрити позику. Але графік виснажував, не дівка ж вже. Та ще й дома треба встигнути город обійти. Мусила звільнитися. Бо якщо заробити та жити через магазин, то й на комунальні не лишиться. 60. Тиха межа переходу до нового статусу. Без святкувань і навіть скромних вітань від доньок та онуків. Нарахували пенсію. Як почула суму, ледь більшу за мінімальну, мало свідомість не втратила. Зрозуміла, треба шукати роботу. Де вона зараз по селах? Покинутих, неперспективних.
Пішла у приватне товариство, на тваринницьку ферму дояркою. І заробіток, і між людьми якось легше у своєму горі. Яке горе? Не те, що лишилася одинокою. Куди більше пекла під серцем самотина.
-
- Довго після смерті Віктора боялася сама в хаті, - якось зізналася напарниці. – Усе вчувався його голос або човгання ніг по килиму. Схоплювалася серед ночі, та й сиділа до світанку, не зімкнувши очей.
-
- А чого ж до дочок не пішла?
-
- Пішла до молодшої, пожила з тиждень. Бачу зять скоса дивиться. Вже й забулося як ми їм гроші на цей будинок давали, в якому мені тепер і місця нема. Марійка каже: «Ярик не в захваті, що ти в нас живеш. Він думав, що ти тільки погостюєш». То я на другий день і зібралася додому.
Якось навесні Зіна кропила картоплю від надокучливого колорада. І обробила ж при посадці, думала не їстиме. Ага, пристосувався, гад, уже до всіляких препаратів. За цим заняттям її побачив Григорій. Він жив самотою в селі, в батьківській хаті. Його за постійну пиятику дружина з дітьми вигнали з дому, то він так і пристосувався: то курей витішить на м’ясо, то порося. Поріже і дітям у місто відправить. Це у моменти просвітку, а в дні запоїв - двигтить сарай від реву голодних тварин, доки сусіди не попорають.
-
- А вашій матері зятя не треба? – запитав завченою реплікою їхньої молодості.
-
- Ні. Якби був потрібний, то не ждала б оце сьомого десятку, а вискочила ще у 18, - відказала, як відрубала.
-
- Ото, як була замолоду норовливою, то такою й лишилася. Давай я вже докроплю, - взяв з рук оприскувач.
Вона приготувала йому з собою пиріжків та поставила баночку рибної консерви.
-
- Йди з Богом, дякую за допомогу. Але стежку сюди забудь.
За 2 роки спромоглася на пам’ятник покійному чоловіку. Люди в селі подейкували: «Невже й справді нема грошей? Так дочки ж он які заможні!» А що дочки? Марина діставала дзвінками: «Зіна, постав батькові пам’ятник. Ти ж усю техніку продала!» Пекучим болем дошкуляли ті дзвінки. Плакала, тоді ще ревла зверху. І кому ти пожалієшся? І хто тобі поспівчуває? Та й чи повірять?! Це ж доньки. Такі гарні господині, такі порядні у них родини.
На фермі познайомилася із Сергієм. Та що там знайомитися, села сусідні, то ж чули й знали одне про одного. Дружина його покинула, сини мають власні сім’ї. Розповідати одне про одного – зайве. Зійшлися. Прийшов до неї жити.
-
- Чи ви чули, що Зінка приймака собі знайшла? – не втихали сільські пліткарки, висячи на мобілках доки ті й розряджалися.
Хтось засуджував, хтось схвалював. А вона, після 8 років самотності й усвідомлення, що виростила невдячних дітей, нарешті відчула свою потрібність. Потрібність – це не бути використаною, її сенс в умінні бути корисним. Потрібність - це щастя, радість, задоволення і один із сенсів життя. Вона працює на віддачу, вона творить єдність, вона як ковток повітря. Потрібність стимулює, змінює людські долі, рятує від фатальності. Потрібність не проживати і не відживати, а жити для когось, знаходячи радість у буденних дрібницях відміряного життя – зміст пізнього союзу Зіни і Сергія. А може, це зійшла нарешті її щаслива зоря...
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
