А ви пам'ятаєте золотоніський пряник? Той самий – заварний, із духмяною калиновою начинкою, у святковій зеленій коробці, прикрашеній листям і червоними кетягами калини. Його везли в гості, надсилали поштою рідним, дарували як найкращий сувенір із Золотоноші. Для багатьох він став смаком дитинства, сімейних свят і теплих зустрічей.
На жаль, уже понад три десятиліття цей пряник не випускають. Виросло покоління, яке, можливо, ніколи не чуло, що колись Золотоноша мала власний фірмовий пряник – не схожий на жоден інший.
У кожній родині є свої історії. У нашій про золотоніський пряник згадували часто. Бабуся багато років працювала на Золотоніському заводі продтоварів. Там же працював і мій прадідусь – головний механік Федір Іванович Коваль. У дитинстві я не раз слухала їхні розмови про завод, людей, які жили своєю справою, про нові ідеї, труднощі й радість від спільної праці. А ще – про заварний пряник із калиновою начинкою, який став справжньою гордістю Золотоноші.
З роками мені захотілося дізнатися більше. Ця стаття не претендує на роль історичного дослідження. Вона народилася зі спогадів моєї родини та колишніх працівників заводу. Можливо, інші золотонісці пам'ятають цю історію трохи інакше. І саме тому мені хочеться не поставити крапку, а розпочати розмову про одну з найсолодших сторінок історії нашого міста.
«Чому є тульський пряник, а золотоніського немає? Буде!»
Понад пів століття тому Золотоніський винзавод, який згодом став заводом продтоварів, був одним із найпотужніших підприємств України. Тут випускали дванадцять груп харчової продукції – найбільше серед аналогічних підприємств країни. Серед них були й пряники: ванільні, шоколадні, м'ятні. Але колективу хотілося створити щось своє – те, що асоціюватиметься лише із Золотоношею.
-
«Чому є тульський пряник, а золотоніського немає? Буде!» – саме так, за спогадами колишніх працівників, народилася ідея створити власний фірмовий пряник. Не копію чужого виробу, а ласощі зі своїм характером, українським смаком і власною історією.
За цією, на перший погляд, простою ідеєю стояли місяці пошуків, експериментів і наполегливої праці.
Народження особливого смаку
Над створенням золотоніського пряника працювала ціла команда однодумців: технологи виробництва В. І. Кузьміна та М. П. Ахмедова, майстер К. Джура, завідувач лабораторії Л. М. Качала, інженерна група – головний інженер Н. І. Липовецький та головний механік Ф. І. Коваль. Разом вони шукали не просто рецепт, а смак, який запам'ятається людям.
Було вирішено зробити тісто заварним – із особливою технологією вистоювання. Саме вона надавала прянику м'якості, ніжності й того неповторного смаку, який золотонісці пам'ятають і сьогодні.
Та це був лише початок.
Попереду чекало непросте завдання – як начинити пряник варенням так, щоб воно залишалося всередині, не витікало під час випікання й водночас рівномірно розподілялося. Для цього довелося не раз експериментувати, змінювати технологію та шукати нові виробничі рішення.
Родзинкою майбутнього пряника стала калинова начинка. Калину заготовляли на одному з підприємств в Каневі, де ягоди перетирали з цукром і готували для виробництва. Саме вона надала прянику справді українського характеру – трохи терпкого, духмяного й незабутнього.
Під час налагодження виробництва виникали й технічні труднощі. Для вдосконалення процесу було випробувано спеціальне обладнання, яке допомогло якісно працювати із заварним тістом. Крок за кроком колективу вдалося досягти бажаного результату.
Не лише смачний, а й красивий
Коли рецепт було відпрацьовано, настав час подумати про зовнішній вигляд.
Для золотоніського пряника спеціально виготовили власний відбиток. Завдяки йому кожен пряник отримував красивий рельєфний візерунок і ставав упізнаваним ще до того, як його покладуть у коробку.
Паралельно художній відділ створював упаковку. Святкова коробка із зеленим тлом, листям і червоними кетягами калини була справжнім витвором мистецтва. У центрі красувалася назва – «Пряник "Золотоніський"».
Невдовзі й сам пряник отримав найвищу оцінку. Члени дегустаційної комісії харчової промисловості СРСР одностайно підтримали рішення про присвоєння йому «Знака Якості». Для всього колективу це стало справжнім визнанням багаторічної праці.
Смак, який розлітався по всій Україні
Кажуть, золотоніський пряник довго на прилавках не затримувався.
Його купували і на вагу, і в подарункових коробках. Зелені коробки з калиною їхали до Києва, Львова, Одеси, Харкова та десятків інших міст. Їх відправляли поштою рідним, везли друзям, дарували гостям.
Для багатьох саме золотоніський пряник ставав першим знайомством із нашим містом.
Попри те, що заварне тісто дуже примхливе у промисловому виробництві, колективу вдалося зберегти найголовніше – відчуття домашньої випічки. У кожному прянику було не лише якісне тісто й ароматна начинка, а й велика любов до своєї справи.
Поки живе пам'ять...
Час невпинно змінював країну, а разом із нею і долю підприємства. Після розпаду Радянського Союзу виробництво поступово скорочувалося, окремі цехи припинили роботу, інші отримали нове життя. Хлібобулочний і кондитерський цех став окремим підприємством і продовжив працювати, хоч уже не в тих масштабах, як раніше. Та разом із великим заводським виробництвом зник і золотоніський заварний пряник – той самий, із калиновою начинкою, який колись був гастрономічною візитівкою нашого міста.
Минуло багато років
Та варто лише комусь згадати зелену коробку з кетягами калини, і в пам'яті містян оживають аромат свіжої випічки, солодко-терпкий смак калини, черги біля магазину й гордість за те, що саме у Золотоноші створили такий пряник.
Найцінніше, що й сьогодні живуть люди, які пам'ятають технологію його виготовлення, зберегли записи й готові поділитися ними. А це означає, що історія золотоніського пряника ще не завершена. Хто знає, можливо, колись ця солодка легенда знову повернеться до нашого міста.
Бо справжня цінність золотоніського пряника була не лише в рецепті.
Вона – у людях.
У технологах, інженерах, майстрах, працівниках лабораторії, художниках, робітниках виробництва – у всіх, хто вклав у нього свої знання, талант і частинку душі. Саме завдяки їм народився не просто кондитерський виріб, а один із найтепліших символів Золотоноші.
А ви пам'ятаєте золотоніський пряник?
Можливо, десь на горищі ще лежить стара зелена коробка з кетягами калини. А може, у сімейному альбомі заховалася фотографія, де на святковому столі красується золотоніський пряник. Можливо, хтось із ваших рідних працював на заводі й пам'ятає, як він народжувався, або й досі не забув його смаку.
Якщо так – не дайте цим спогадам зникнути. Поділіться ними. Бо історія міста живе доти, доки ми її пам'ятаємо.
Євгенія Васіна
(щиро вдячна своїй бабусі Євгенії Федорівні та колишнім працівникам Золотоніського заводу продтоварів, чиї спогади допомогли відтворити цю історію)
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
