24 червня Золотоніська громада прощалася із земляком, захисником України, воїном Олегом Євгенійовичем МУСІКЕВИЧОМ.
У скорботі найрідніші люди. Невтішно плаче донька. Брат у чорній скорботній футболці. На грудях напис: «Пам’ятаю. Не пробачу». На плечах ще один: «Кожен прапор на кладовищі мріяв побачити як зростають його діти». Це невимовний біль. Це важка втрата.
Олег народився 22 березня 1982 року. Зростав у рідній Коробівці, навчався у місцевій школі. Після закінчення школи здобув робітничу професію у Золотоніському професійно-технічному училищі №40. Ще у молоді роки пов’язав своє життя з військовою справою: пройшов строкову службу у військовій частині Золотоноші, а потім залишився служити за контрактом.
Паралельно із службою будував сімейне життя. Був люблячим сином, братом, батьком. Найбільшою радістю і гордістю для нього була донька Олександра.
Коли на українську землю прийшла велика війна, Олег не залишився осторонь: став на захист держави, свого дому, своїх рідних. Воював у складі військової частини А0281, виконував бойові завдання на найнебезпечніших ділянках фронту, залишаючись вірним військовій присязі та своєму обов’язку.
Для родини найтяжчим став час невідомості, коли з лютого 2026 року з Олегом пропав зв’язок, коли він вважався зниклим безвісти. Рідні жили надією, чекали звістки, вірили у повернення. На жаль… У жорстокої долі були інші плани.
15 лютого 2026 року поблизу населеного пункту Вербове Синельниківського району Дніпропетровщини солдат Олег Мусікевич загинув внаслідок удару ворожого FPV-дрона при виконанні бойового завдання.
Важко знайти втішні слова для батька Євгена Володимировича, доньки Олександри, братів – Олександра та Владислава, сестри Ірини.
-
- Знову чорний день для нашої громади, знову біль і страждання для рідних воїна і для нас всіх, - сказав у прощальному слові заступник міського голови Олександр Флоренко. – П’ять місяців надії, сподівань і молитов… Але страшна звістка обірвала віру. Росія не хоче одного окремого регіону, вона прагне поглинути всю Україну, знищити нас, як націю. Хочуть переписати нашу історію, відібрати нашу мову, нашу віру. Наші хлопці і дівчата щодня докладають надлюдських зусиль, щоби втримати натиск російських загарбників. Ми втрачаємо кращих із кращих. Біль втрати не може вилікувати час. Вклоняюся рідним, співчуваю. Слава і честь!
-
- Коли проводжаємо наших побратимів на щиті, відривається частка душі. Але разом з болем ще більше росте лють і ненависть до ворога, - додав голова правління ГО «Золотоніська міжрайонна спілка ветеранів війни» Сергій Баглаєнко.
Поховали Олега Мусікевича на кладовищі села Коробівка.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
