Горе не обирає дат, біда не дивиться на вік. Смерть косить молодих і дужих. Чорні звістки стукають у двері, сповіщаючи про загибель годувальника – надії та опори старих батьків.
Понеділок 30 березня знову зібрав у Меморіальному парку небайдужих містян, хто вважає своїм обов’язком провести в останню земну дорогу молодого земляка.
На щиті – 38-річний Володимир Плосканчук.
Володя народився 20 травня 1987 року у Золотоноші. У нашому місті пройшло його дитинство і юність. Навчався у школі №6, що на Зозулівці. Однокласники та вчителі пам’ятають його щирим та надійним.
Отримав свідоцтво про середню освіту і поїхав вступати до Черкаського державного технологічного університету. У цьому виші здобув технічну освіту. Працював в Укртелекомі електромеханіком електрозв’язку.
У вільний від роботи час любив усамітнитися на рибалці. Обожнював природу і цінував хвилини проведені в зелених оазах. Жив просто і гідно.
Загинув 18 березня 2026 року в н.п. Пойдунівка, Харківської області, внаслідок удару FPV- дроном, відданий військовій присязі на вірність українському народові під час виконання бойового завдання в бою за Україну, її свободу та незалежність.
До свого 39-річчя він не дожив 2 місяці.
Серед найрідніших – мама Дарія Іванівна і брат Андрій, який теж стоїть на захисті країни. Але він приїхав з фронту провести брата Володю, попрощатися і підтримати матір. Створити власну сім’ю та народити дітей – не встиг.
Багато люду прийшло на церемонію прощання з Володимиром. Прийшли його однокласники із шостої школи, класний керівник Ірина Радченко, знайомі, куми, зовсім незнайомі, але небайдужі люди. Приїхали з фронту побратими.
Прощалися з Володею з великою шаною і повагою. Під звуки військового духового оркестру.
Свій вічний спочинок Герой знайшов поруч із такими ж безстрашними патріотами України, яким був сам, - на Алеї Героїв Центрального кладовища Золотоноші.
Не забудемо! Не пробачимо!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
