Сергій Маргара — енергійний, товариський і балакучий 37-річний чоловік. Як і більшість сміливців, доєднався до захисту кордонів України у лютому 2022-го. Додому повернувся іншим. Після тяжкої мінно-вибухової травми золотонісець втратив руку й ногу.
Сергій родом із Софіївки, його дружина, 21-річна Аня, — з Гельмязова. Навчався на механіка у Таращанському агротехнічному коледжі, сім з половиною років працював на ПрАТ «Миронівська птахофабрика», дев’ять місяців — у групі швидкого реагування у Києві, потім у Гельмязові на місцевому сільськогосподарському заводі. Перед початком повномасштабного вторгнення Маргари купили квартиру в Гельмязові. У сім’ї народився хлопчик Артем. Ідилію сімейних планів зруйнувало повномасштабне вторгнення.
- 24 лютого ввечері отримав повістку. Староста ТГ подзвонила, щоб забрав. Я проходив строкову службу у Львові, в повітряних силах. Тоді, в перші дні війни, таке неслось... Нас, софіївських і хлопців з Гладківщини, зібрали в автобус і повезли у Золотоношу. Як зараз пам’ятаю: чоловік, який тоді підганяв усіх і, жартуючи казав: «Давайте швидше, щоб додому ще сьогодні повернутися!» — загинув перший. Я два чи три дні отримував зброю. Врештірешт мені першому із чотирьох зі свого села вручили автомат. І на мені закінчується видача. Решта так образилася тоді! А я тримаю автомат і розумію, що додому мене тепер не відпустять. Потім ще два тижні ходив у спортивному костюмі з автоматом, доки видали форму, — сміється, згадуючи, Сергій.
- На початку війни було дуже важко з формою, бронежилетом і взуттям. І волонтери привезли мені шкіряні берці, але вони старі були, аж зсохлися. І я ними добряче натер ноги! Яке там воювати — я вже нічого не хотів. Ввечері пішов у маркет в Кременчуці й купив собі взуття. Найпростіше, яке продавалося, але зручне. Приніс додому. Хлопці поставили його на табуретку й кажуть: «Це ж ковбойські чоботи!» От відтоді я «Ковбой».
Незабутнім епізодом для Сергія було й злагодження. Це ті чотири місяці, за які абсолютно незнайомі чоловіки різних професій повинні були «притертися», встановити загальні правила і, що найважливіше, дотримуватися їх, незважаючи на різницю у віці й статусі у цивільному житті.
- У людини за 21 день виробляється звичка, а ми на 60ту добу вже сприймали все, як належить. У приміщенні прибирали по черзі. Відразу видно було, хто служив, а хто на зброю дивиться, як на трофей. На підшоломник казали «підкасник», на днювального — «конвоїр»… Люди прийшли зовсім з іншого світу. Один розібрав автомат і приніс частинки у пакетику, щоб допомогли скласти. Зброю потрібно було з консервації почистити, а людина розібрала і не знає, що з цим робити. Були різні екземпляри. Один дуже хропів, другий спав в окремій кімнаті… Ще в нас «Борода» був, такий неохайний хлопець. Прошу його: витри берці свої! Він каже: «Потім помию». А вже минуло три дні. Я взяв йому один чобіт виправ, думаю, він же не буде ходити в одному чистому. Точно візьме другий і почистить. І що ви думаєте? Зранку прокинувся взувся і пішов. І побачив же, що один чистий, але до другого й не кинувся.
Найважче Сергію було з чергуванням по кухні. Він зроду не готував.
- Я, чесно, не вмію їсти готувати! А щоб хлопці не були голодні, то я в той день йду за когось на нічне чергування, а вони за мене «на кухню». Як кажуть, солдатський шлунок має перетравлювати все: щебінь, скло і навіть те, що дали в їдальні! Але ж були у нас і справжні господарі. Наприклад, Віталік Мєшков, я його навіть з відпустки чекав, коли вже він приїде. І «Німець» ще. Такі хазяйновиті хлопці були, готували все: борщ, суп, кашу, могли й котлет насмажити.
Спочатку тероборонівців відправили на Полтавщину. Згодом друга рота тероборони виявилась єдиною, якій «пощастило» першій побувати на Білгородському напрямку у Харківській області. Стояли за два кілометри до «сусідських боліт». «Показники у нас були найкращі», — згадує Сергій причину особливості роти. Понад два місяці жили в бліндажах. А 5 листопада, на свій день народження, готуючись поїхати додому, Маргара отримав «гарячу путівку» на Донбас. Несподівано й безапеляційно. У Вугледарі Сергій вперше потрапив під ворожий обстріл й отримав сильну контузію.
- Так образливо було, думаю: навоювався! Чотири дні на війні — й у «Мечнікова»! Оце будуть хлопці сміятися… Того дня прийшов змінювати побратимів. У великому будинку був підвал, перекритий плитами, куди всі спускалися ночувати. А там так тіснотісно було, 12 осіб спить… А я думаю, в будинку бачив стоїть м’який куточок, такий зручний... Але ж там небезпечно залишатися… Добре, що я туди не ліг. Тільки прийшов з чергування — і тут ракета! Знесла наш будинок і сусідній. Нас завалило у підвалі. На мені накидка обгоріла, але не загорілася, бо цей азбест, пилюка бетонна, не дала повітрю піти й поширити вогонь. Тоді чую: за 2
- Там я і навоювався, — з сумом згадує, як підірвався на протипіхотній мініпелюстці. – Росіяни скидали боєприпаси нам на стежки. Їх нереально було побачити, вони невеличкі, камуфляжного кольору. Це сталося вночі. Ми вчотирьох йшли, я попереду. Перший «підрив» я почув: спалах, вибух… у мене аж рюкзак злетів, другий вже не бачив. Виявилось, падаючи, я рукою зачепив другу міну. Перше, що побачив, коли розвіявся туман – відірвана рука. Я так злякався, що туди навіть і не дивився. Лежу в посадці й розумію, що кров з мене витікає, і в мене лічені хвилини. Хлопці знайшли мене й наклали турнікет. Це було 29 листопада, холодно, я понад три години там валявся. Вже не вірив, що хтось по мене приїде. Потім з’явилася «Бредлі». Я лежу і дивлюся, як водій бойової машини здає заднім ходом і думаю: «Хоч би не наїхав зверху!». Пощастило, зупинився. А потім згадую, що задні двері, які в ній відкриваються, важать
До тями Сергій прийшов вже у реанімації в Кураховому. І спершу ніби відчув біль в руці, подумав, може вийшло і її пришили?.. Але біль був фантомний, кінцівку дуже пошматувало і медикам не вдалося врятувати руку. На правій нозі відірвало п’яткову кістку. Лікарі провели дев’ять операцій, щоб врятувати стопу. На жаль, ногу довелося ампутувати до коліна.
- Найстрашніше було, коли побачив, що немає руки. Кричав довго й сильно. Не міг змиритися. І ще цей фантомний біль – коли відчуваєш, що болить те, чого немає. Здається, що кисть чухається або ниє... Це дико, але коли ти 35 років ходиш з рукою, то важко від цього відвикнути.
- Пам’ятаю, у поїзді дали картоплю і яйця варені, а в мене одна рука, думаю, як його чистити? І їсти так хочеться… Ще б палички в руки дали! Дякувати Богу, зі мною поруч хлопець лежав, то він допоміг.
На реабілітацію і протезування Сергія відвезли у Львів.
- Мені зробили тимчасовий протез, але так все боліло. Звернувся до персоналу, а мені кажуть «розходжуйся». Ну, думаю, всі ж терплять і я потерплю, — знизує плечима. – У Львові мені пощастило потрапити на «акцію»: візит до японських спеціалістів. Вони приїхали в Україну навчати наших виготовляти протези на 3D-принтерах. Мабуть, години зо дві лікар знімав з мене мірки, довго регулював й приміряв тестову модель. А коли закінчив, я встав і пішов. Легко й без болю. Настільки правильно все підібрано! І це був прототип. А тут я чотири тижні ходжу катую ногу, — роззирається і зупиняє погляд на правому плечі. — На жаль, на протезування руки не вистачає бюджету. «Біоніка» тоді коштувала один мільйон сімсот тисяч гривень. А в мене бюджет був 450 тисяч.
У реабілітації золотонісцю найважче морально. У цивільному житті різняться погляди на речі й події, важко знайти однодумців. Зізнається, що не очікував такого нерозуміння, а подекуди й безцеремонності.
- Знайомий каже: «Світла пів дня немає, зарплата мала, як жити?» А я думаю, тут руку й ногу відірвало, і якось так… Тому стараюсь уникати скупчень людей, конфліктних ситуацій і подібних розмов. Ну ти не докажеш цього. — І додає: — Я не люблю, як мені допомагають, коли я цього не просив. Буває, охоронцю в маркеті кажу: «Віддай мій пакет! Ну не треба мені допомагати, я сам зможу. То двері тримають, як бабі старій. Оце недавно відкриваю двері, сідаю у свою машину. Іде позаду чоловік років 55, зупинився, став і дивиться на мене. Або коли дід у супермаркеті кричить на касі: «А це ти на війні ногу втратив?»
— Ні, — відказую, — я замерз п’яним. Кажу йому: «Вам взагалі не соромно? Я вам заважаю?» І це чоловік вдвічі старший за мене, а я його вчу, як поводитися. І ще ці погляди, навіть спиною їх відчуваєш. Чому всі так звертають увагу? Обертаються, стоять і дивляться. Ну коли це діти, то мені здається, що я їх лякаю. Вони ще не розуміють. А коли йде дорослий дядько, четвертий рік війна в країні, й він у мене питає: «Так у тебе руки немає?» Це ж настільки треба бути безцеремонним, щоб таке питати.
- Я навіть в магазині стараюся все робити швидко, щоб не створювати затор, бо ж позаду черга. Я справляюсь сам, мені це потрібно робити, це практика, яка знадобиться мені на кожен день тепер, на жаль. Не треба настирливо допомагати. Якщо потрібна буде допомога, - скажу. Хотів би, щоб люди не звертали увагу на відмінності, спілкувалися щиро, як з рівними, без поглядів через плече.
У госпіталі, дізнавшись про тяжке поранення, чоловік був у розпачі. Та щойно до нього приїхала дружина з сином, світ набрав всіх відтінків барв. Коли Сергій, ще не усвідомлюючи наслідків травми, лежав весь у трубках на лікарняному ліжку, саме обійми рідних повернули сенс життя.
У нашому місті чимало ветеранів. З протезуваннями після тяжких поранень, на милицях чи з бинтовою накладкою – захисники, які повернулися у міста й села, проходять лікування та адаптуються до цивільного життя. Такі люди пройшли пекло війни й, загартовані, повернулися додому. Вони мужні, сміливі й сильні. Але щоб влитися у соціум, їм потрібно заново налагоджувати спілкування, відмінне від військового побуту, вчитися нових способів «бути своїм», виражати емоції по-іншому, при цьому не втративши себе. Це непростий і стресовий процес. Тож, ми містяни, маємо бути максимально толерантними, шанобливими та чуйними.
Чого точно не варто робити й говорити при зустрічі? Як налагодити дружню розмову?
Це прості правила про повагу і дорослість суспільства. Їх повинні знати повнолітні, а батьки розповідати дітям.
Як підтримати демобілізованого військового?
- - залучайте до спільної справи;
- - напишіть листа або зробіть листівку (цінна порада для дітей і хрещеників військовослужбовців);
- - скажіть «Дякую!». Звичайне «Дякую, що захищаєте нас» може підняти настрій військовому, особливо якщо це прозвучить від дитини;
- - відвідайте ветеранів у лікарні або в центрі реабілітації.
Виявити повагу до військового можна й простими жестами: прикласти праву долоню до грудей, кивнути головою, усміхнутися.
Як спілкуватися з демобілізованим військовим?
- - Говоріть звично, будьте дружні. Безпечні теми для розмови — хобі, їжа, минуле до війни, побут;
- - Уникайте дискусій на чутливі теми (війна, політика, справедливість/несправедливість, провина);
- - Не висловлювати претензій;
- - «НІ» жалощам та сльозам;
- Якщо ветеран — близька людина, не «оберігайте від турбот». Життя – це дії. Коли оберігаєте від «напруження», несвідомо демонструєте, що від людини немає користі, що вона не спроможна.
Поради з посібника волонтерського проєкту «Як ти, брате?»
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
