9 січня 2025 року. За вікном 8 градусів тепла. Якби у середині 70-х нам сказали, що різдвяні свята через 40 років зустрічатимемо без снігу і морозу, - то мабуть би сприйняли таких віщунів за інопланетян.
Зимові канікули тоді тривали з 30 грудня до 11 січня. Навчальний тиждень у школярів - 6 днів. У школу ми могли не йти за однієї умови: коли мороз сягав 25 градусів. Ото вже було радощів! Це ж у школу не йти, а на вулицю можна! Юрбувалися з такими ж «законними прогульниками», озброювалися міцним соняшничинням, що правило за ключку і грали в хокей. Щоб ключка жила довше, висмикували із зв’язаного кулика товсту, що вирвали восени ще зеленцем, з довгим мичкуватим корінням. Маючи досвід їхнього нетривалого життя, прихоплювали ще й одну-дві про запас. І зі знанням справи чимчикували на ковзанку – велику замерзлу калюжу. За шайбу слугувала консервна банка з-під кільки в томаті. Поділ на команди був традиційним – хлопці проти дівчат. Грали усі хто був, на лаві запасних ніхто не очікував черги виходу, бо хіба ж всидиш при 20-градусному морозі. Гра тривала до перших сутінок. Тоді треба було чимдуж бігти додому, щоб не відхватити привселюдних стусанів від батьків.
Влетівши прожогом у хату, здирали із себе задубілий одяг. У пальта, штани та валянки набилося стільки зашкарублого снігу, що не видрати. Він танув від хатнього тепла і з розвішаного одягу скапував на ткані доріжки. Тулили посинілі від холоду руки до груби, яка ще дихала вранішнім теплом.
- Треба дров внести та знову розтопити, щоб на вечір батькам було тепло, - клацаючи зубами командувала молодша сестра. – Тільки я в сарай не піду! Замерзла!
Старша й не думала опиратися чи щось доводити. Бігцем накидала батькову фуфайку і спішила по дрова. Знала: буде в хаті холодно – перепаде на горіхи саме їй, бо «те мале, ще дурне, а ти – старша, розумніша повинна бути!» І хоч у плиті вже тріскотіли дрова, а кімнатою розливався теплий дух, дівчатам однак влітало:
- А чого це доріжки мокрі? З пальт натекло? Хай Бог милує, ви весь сніг на льоду викачали?
Ніхто не смів перечити чи справдовуватися. Обвітрені лиця пашіли як червоні маки.
- Оце нагаласалися, - казав батько. – Як дві стьожки! Піднеси сірник до щоки - займеться.
Дівчата мовчки витягували з-під дивана велику миску, наливали гарячої води і парили ноги. У них було найголовніше завдання – не захворіти, не кашляти. Бо тоді «профілактики» не минуть. А вона жорстока, акаційова… Та номер проходив. Ніхто ніяких болячок від зимового хокею у 20-градусний мороз не підхоплював.
Такі були зими… Снігу намітало так, що він був врівні із заборами. Лежав довго, до самісінької весни. Бувало, що колгоспний трактор не міг пробити дорогу. Захлинався. Тоді тракторист розгортав сніг на дві сторони, ялинкою. Ідеш до школи, як у тунелі. Нічого не видно. Вранці - зарядка: прокидать стежку до дороги від хати. Бо батько встигав відкидати лише до сараю, до колодязя, до туалету, до клуні. Береш ту дерев’яну лопату, а в тебе аж руки вивертає від її ваги. А кидати куди, як снігу вище голови? Жбурнеш, а він на тебе порохом вертається.
Зимові канікули закінчувалися 10 січня. Одинадцятого – перший день навчання третьої чверті. У класі із 16 осіб лише половина.
- А де решта? – питала вчителька.
- Їх ще не розгорнули, - відповідав однокласник, син бригадира тракторної бригади. – Казав батько, що трактор поламався, а до міста нема як дістатися по запчастину, бо за селом теж дорога забита.
У школі після канікул холодно. Хіба ж нагріє система високі просторі класи у такі морози! Це ж треба день і ніч шурувати вугілля у топку! Тому уроки – скорочені. Така радість! Закінчуються вже о 12-ій годині. Закинули портфелі додому, переодягнули шкільну форму, перехватили хліба з вишневим варенням та молоком і гайда на лід.
Єдиний вихідний – неділя. Зранку дорога падала до сільської бібліотеки. Прибіжиш до клубу, де на другому поверсі книгозбірня, а там - ще замок. Ага, так і прийде бібліотекарка строго на 10 ранку. Хоч би на 11 припливла. Тупцяєшся біля дверей, щоб ноги не померзли, бігаєш по східцях вгору-вниз, а її на горизонті не видно.
До нашого читацького полку доєднується дід Микола. У нього книжки складені у синій пластмасовій сумці. Від морозу вона як дубова. Книжки в діда товсті, у старому пошарпаному перепльоті.
- Шо, дівки, ше реву не вхопили? – жартує до нас. – Нема ще її, - киває на зачинені двері. – Я й не спішив на 10, знаю вже політику нашої Миколаївни.
Дід Микола не став мерзнути під клубом. Взяв курс на магазин. «Піду, погріюся, та й новини сільські почую!»
- Ой, дівчата, і не сиділося вам по такому морозу вдома?! – починає здаля не то сварити, не то дивуватися тітка Ганна. – Я думаю, хіба хто по холоду в таку рань прийде…
- З нами ще й дід Микола гуляв, та пішов по новини, - парируємо.
Набравши цікавих книг (благо, у їхній кількості бібліотекарка не обмежує), спішимо додому, бо аж слина котиться від бажання поринути в інший світ, перенестися в інший час, дізнатися про життя зірок екрану. Весь нинішній інтернет був за залізним замком сільської бібліотеки.
По обіді, коли хокейна команда брала тайм-аут, бігли із санчатами у яр на околиці села. Але ця затія – покататися з гори – лопалася як мильна бульба. З’їхати було нереально, бо санчата буксували у снігу. Похнюплені пхалися додому. Щоб хоч якось реабілітувати своє розчарування, йшли знову на калюжу-каток і там артистично ковзали валянками, уявляючи себе Родніною чи Пахомовою…
З поля бовваніла струнка постать лижника. Ну це до баби Іванихи приїхав з міста онук. Він катається на лижах вранці і ввечері. Проклав лижню й тренується.
- Він у нас спортсмен, за збірну області бігає, - хизувалася стара, спершись на ціпок. – У нього все по графіку: біг, обід, відпочинок. Його команда поїхала на змагання, а він після травми набирає форму, - пояснювала нам, малим, кидаючи завчені фрази.
Ми стояли з відкритими ротами, зачудовано дивлячись на красеня-спортсмена, що здавався нам неземною людиною. Його рухи були чіткі, шерстяний спортивний костюм яскравим та доладнім. А лижі! А кріплення на них! Куди нашим шкільним на зав’язках. Ще й палки фізкультурник як видасть, а вони вищі за тебе. Хіба ними відпихатися?
Такими були зими 70-х. Сніжні, із запахом соснових дров, ароматом свіжоспечених пирогів і дитинством, яке лишилося тільки в спогадах.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
