«Самому померти не страшно, лише мить – і ти нічого не відчуєш… Страшно, коли залишив на полі бою загиблого побратима і не зміг забрати його тіло… Вже два роки я прокидаюся вночі з думкою про полеглого у бою командира…», - поділився ветеран війни, учасник бойових дій, головний сержант, житель Крупського Віктор Беркань.
Ми продовжуємо знайомити читачів з військовослужбовцями славного 157-го окремого батальйону територіальної оборони, який був сформований у Золотоноші і входив до складу 118-ї окремої бригади ТрО. Це героїчне військове з`єднання понесло великі втрати і було переформатоване у 2-й батальйон згаданої бригади. Нещодавно минула річниця зникнення безвісти групи захисників 157-го батальйону під Старомайорськом, але рідні і побратими чекають і надіються на повернення дорогих людей. На війні чого тільки не буває, тож треба вірити навіть у дива.
Віктор Беркань – один з тих, хто починав свій бойовий шлях саме у військовій частині, про яку йде мова. Позивний «Батя» дуже йому пасує. Кремезний, сивобородий, немолодий чоловік з розумними очима, він був одним з найдосвідченіших у батальйоні, адже, на відміну від молодих побратимів, вже мав неабиякий досвід військової служби і звання прапорщика. Після строкової - навчався у Миколаївській школі техніків автомобільної справи, потім 7 років служив у Конотопській ракетній бригаді. Може б і далі продовжував службову кар`єру, але кінець 90-х цьому не сприяв: військові частини розформовували, авторитет армійців втрачався, прогодувати сім`ю було непросто. Протягом багатьох років колишній прапорщик працював на різних роботах, побував у кількох містах колишнього союзу. Врешті-решт доля привела на Черкащину, у невелике село Крупське, де трапилася гарна хатинка із затишним дворищем. Так, уродженець містечка Дубов`язівка на Сумщині і його дружина Любов Леонідівна стали жителями Золотоніщини.
До повномасштабної війни Віктор протягом чотирнадцяти років працював комірником (завідуючим складом) у місцевому ПП «Крупське». Чоловіком він виявився відповідальним, старанним і дисциплінованим, тож не дивно, що у лютому 2022-го керівництво крупчанського господарства нагородило його безплатною путівкою до … Єгипту! Квитки на літак були куплені на 4 березня.
- Спочатку я почав завзято збиратися, - згадує Віктор Володимирович, - таке щастя привалило! Але потім щось пішло не так, з`явилося якесь відчуття тривоги. Дівчата у конторі сміялися: «Ну що, Володимирович, шорти вже купили? Та не переживайте, все буде добре!» Переконали мене. 23 лютого я таки поїхав у Чорнобай, купив шорти, набрав футболок. 24-го прийшов раненько на роботу і дізнався, що почалася війна. О 10-й я вже дзвонив дружині, сказав, щоб збирала мені рюкзак, уточнив, що саме скласти, знав, що мені, як колишньому військовослужбовцю, треба прибути до військкомату одному з перших. О 16-й годині з Крупського вже виїхав у Золотоношу автобус з військовозобов`язаними.
Відпочинок після бойового виходу. Шахта Південно-Донбаська.
- Бажаючих захищати Батьківщину було так багато, що нам із товаришами довелося переночувати у місті, аби нарешті потрапити «до столу» у військкоматі і отримати направлення на службу, - згадує Віктор Володимирович. – 25-го лютого ми вже мали зброю і я був призначений на посаду головного сержанта взводу розвідки 157-го батальйону. Серед побратимів було багато моїх знайомих, адже по суті територіальна оборона, як окрема одиниця ЗСУ, існувала ще задовго до війни. Нас неодноразово збирали на навчання, ми їздили на стрільбища і на злагодження, так що мали вже деякий військовий досвід. Молодих, «необстріляних» хлопців, які і «строчку» не служили, а трималися більше на патріотизмі, навчали «на ходу», у будь-який вільний час. Багато сил і терпіння приклав до цього заступник командира батальйону майор Ковтун, хлопці були дуже вдячні йому.
Спочатку тероборонівці стояли на блокпостах, патрулювали вулиці, охороняли стратегічно важливі об`єкти в Золотоноші. Такі ж задачі виконували у Кременчуці. На початку червня батальйон ніс службу на Полтавщині, де бійці отримали практичні навички з важливих військових питань: як займати лінію оборони, будувати захисні споруди, правильно організувати охорону території.
"Батя" і "Хуліган" (справа). Позаду терикон бамбаса.
- Хлопці в нашому взводі були здебільшого молоді, - розповів Віктор. – Командиром призначили молодшого лейтенанта Олександра, з позивним «Хуліган». Не знаю, чого він себе так назвав, але це був розумний, вмотивований, дисциплінований молодик з вищою освітою. Тож у нас з ним склався непоганий тандем: він добре знав комп`ютерну справу, а я - військову. Тоді вже у нас був перший «мавік», волонтери підкинули, і ми почали його освоювати, «Хуліган» у цій справі був знавець. Тож коли нас перекинули під Курахове, а потім під Вугледар, наш «мавік» вже цілодобово висів над позиціями і міг помітити наближення ворога. У росіян на той час було вже багато квадрокоптерів, а у нас – одиниці, та ще й батареї до них неможливо було дістати, хлопці навіть за кордоном шукали. В ідеалі потрібно було, щоб один «мавік» літав (батареї вистачало на 20 хв), а інший – був готовий до зльоту. Проберемося, було, вночі до терикону за кілометр-півтора від позиції, вириємо у ньому нору і випускаємо наші «очі» - «мавік». Через якийсь час міняємо схованку, бо рашисти теж не дурні.
Одним із найнебезпечніших завдань роти розвідки було вивести побратимів на позиції і допомогти їм повернутися назад «на хату», особливо під обстрілами. Це була робота не для слабкодухих, та у роті таких і не було. Новий рік зустріли у дружньому колі. Вийшло так, що весь особовий склад повернувся із завдань і всі були на місці дислокації:
- В одному з покинутих дворів виламали ялинкову гілку, - згадує "Батя", - прикрасили її чим було, дуже красиво вийшло. Напередодні приїжджали волонтери з нашого золотоніського ліцею, навезли купу добреників, спасибі їм. У нашому взводі був сухий закон, тож випили кока-коли за Перемогу і через 15 хв всі вже спали, бо хлопці дуже втомилися.
У червні 2023 року батальйон вийшов з Донбасу, пробувши «на передку» довгих дев`ять місяців. Ротація і доукомплектуваня відбувалися на Київщині.
Зустріч з сином Сергієм, теж захисником, вперше за роки війни. Лиман.
У жовтні бійці 157 батальйону знову були на Донеччині, у районі Волновахи. Віктор Володимирович вже став командиром взводу, а "Хуліган" – начальником розвідки. Йшли запеклі бої. Наші позиції ворог обстрілював безперестанку з усього, що могло вибухати. Починалася війна дронів, з`явилися перші FPV. Під час одного з протистоянь група українських захисників закріпилася на дальній позиції і їм потрібна була допомога. Виручати товаришів зголосилося семеро добровольців на чолі з заступником командира батальйону, черкащанином В`ячеславом Вовченком (позивний "Мічман" скорочено "Міч").
- Там було просто пекло! – розповів Віктор, - навкруги все гуло і вибухало, у небі кружляли літаки! Ми пройшли поле, потім 4 позиції. Двоє наших хлопців ще на початку отримали поранення і повернулися. На 5-ому оборонному рубежі ми вже чекали побачити своїх, але там теж були загарбники. Зав`язався нерівний бій. Довелося відступати. Коли я відчув удар в голову, то не відразу відключився. Отямився від того, що почув голос, наче з потойбіччя: «Батя! Батя! Згадай, як нас вчили: перекатом назад!». Це побратим "Умка" намагався під обстрілами перетягнути мене в балку поряд. Очі залило кров`ю, але я таки перекотився. Тут і побачив "Міча", який лежав метрів за 20 і не рухався, не реагуючи на наші крики. Під шаленими обстрілами забрати його було неможливо. Наказав хлопцям закріпитися і викликав «евак». Поки він їхав, поранення отримав і "Умка". 23 жовтня було два роки, як Мічман вважається зниклим безвісти. Біль цієї втрати не дає мені спокою до цього часу. Ех! Яких героїчних хлопців ми втрачаємо! Душа болить…
Бог зберіг Віктора Володимировича, куля, пробивши шолом, пройшла поверхнево, за 7 мм від скроні, і застрягла за вухом. На додачу – сильний струс мозку і контузія. У Запоріжжі воїну зробили операцію і дістали кулю. Під час лікування "Батя" зустрічався з побратимами:
- Бачив зв`язківця, який був з нами у тому бою, він лікувався після інфаркту, і "Умку". На ньому живого місця не було. Хлопець потрапив під атаку дрона і той нашпигував його осколками, як їжака голками. Частину з нього витягли, частина залишилася в тілі назавжди, частина «виходила» сама, і він збирав ті осколки на ліжку у жменю, коли прокидався вранці.
Лікування "Батя" продовжив у Києві. Після реабілітації, у січні 2024 року, Віктор повернувся на Донеччину, у рідний взвод у статусі обмежено придатного, але пробув там недовго. Його призначили командиром взводу роти РЕБ. У квітні 2025-го, за станом здоров`я, ветерана звільнили з війська.
На багатьох фронтових фотографіях воїни посміхаються. І тільки під час ось таких діалогів тет-а-тет розумієш, чого насправді варті їхні посмішки. Наша країна щодня платить за свою свободу найвищу ціну, і ми не повинні забувати про це. У кожного, хто побував у тому пеклі, своя війна і кожен з них, незважаючи ні на що, відвоював для нас часточку миру і звільненої від клятих орків рідної землі.
Лариса Гайова.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
