«Хлопці, запам`ятайте, ви вже не піхота, ви – штурмовики і ваша головна задача: зайти, відбити і вийти!» – згадує слова інструктора з навчання наш земляк, молодий ветеран війни, учасник бойових дій Володимир Нос. Проте майбутні штурмовики добре розуміли головне: кожен вихід на завдання може стати останнім, дорогою в один кінець.
Навчання було важким. Наставник з ГУР їх не жалів: «Нічого, ви - молоді, здорові». І те й інше було перебільшенням, бо контингент зібрався різний. На полігоні бігали й дерлися нагору з рюкзаками, в яких було по 10 літрів води, а ще ж і спорядження кілограмів п`ятнадцять. Заняття тривали вдень і вночі. Їх навчали витривалості, мобільності, вмінню працювати в команді, здатності діяти в екстремальних умовах і швидко приймати рішення.
Інша група мобілізованих опановувала поряд військову професію операторів дронів, тож штурмовий загін мав змогу навчатися заразом і тому, як уникати літаючих вбивць, які стали у цій війні головною рушійною силою.
Заняття тривали протягом трьох місяців. Бійці пройшли повну базову підготовку і були готові до виконання штурмових завдань.
До повномасштабного вторгнення Володимир Нос протягом семи років працював вантажником на виробництві у ТОВ «ФЕС УКР», тож був фізично міцним і витривалим молодим чоловіком. Проте вже й після демобілізації, зірвана на згаданих навчаннях спина, дає про себе знати і вимагає постійної реабілітації.
Війна для нього почалася під час нічної зміни на заводі. Після 4-ї ранку до цеху забіг майстер і повідомив, що бомблять Київ та інші міста України, почалося повномасштабне вторгнення. Володимир, в першу чергу, подумав про батька Станіслава Анатолійовича, який, на той час, працював у Макарові Бучанського району охоронником на птахофабриці. Там вже були перші прильоти, росіяни обстрілювали селище з танків. Начальник фабрики втік і батько не міг залишити підприємство вчасно, адже ніс за нього відповідальність. Вибрався лише на 5-й день.
Воно здалося йому на той час безпечнішим за інші, адже було розташоване «серед поля», вдалині від кордонів і трас, бо ніхто не міг передбачити розвиток подій. Ще до початку війни сім`я корінних золотонісців Носів роз`їхалася по селах: батьки оселилися у Драбівцях, а Володимир з родиною - у Домантовому. Саме там, у перші дні війни, він відразу вступив у ряди самооборони: стояли на блокпостах, контролювали периметр села і його околиць та охороняли об`єкти інфраструктури. Володимир згадує, як захисники неба збили над селом перші дві ракети, і як прийшло остаточне розуміння: це – справжня війна, і вона може прийти у будь-який куточок рідної землі. Більше місяця він перебував у рядах самооборони. Не полишав і роботу на згаданому підприємстві. Щоразу, як оголошували тривогу, працівники спускалися у бомбосховище, тоді над «ФЕС УКР», на їхніх очах, було збито ще дві ворожі ракети.
Коли оперативні обставини стали більш-менш зрозумілими і напруга на певних ділянках доріг зменшилася, блокпости вирішено було «познімати». 1 червня 2023 року Володимира мобілізували. Перші кроки у військовій справі (строкову службу він не проходив) робив на Чернігівщині. Проходив курс молодого бійця: займався вогневою, тактичною, інженерною підготовкою, освоював ази медицини, вчився фізичної витривалості і навіть основам психології. Групу з 200-х осіб, до якої входив і Володимир Нос, керівництво вирішило направити до Польщі, аби вони стали інструкторами-гранатометниками, яких катастрофічно не вистачало на навчальному полігоні. Але не судилося. У навчальний центр приїхали представники 58-ї окремої механізованої бригади, яка незадовго до цього понесла великі втрати. «Вердикт» був коротким: «Польща відміняється. Ми їх забираємо». На місце дислокації бригади добиралися потягом. Володимира, який вже мав військову спеціальність стрільця-гранатометника, було розподілено у перший взвод, другої роти, Першого батальйону. Саме тут Вова (позивний Танос) й інші хлопці дізналися, що вони будуть штурмовиками, воїнами першої лінії, які грають вирішальну роль у проведенні бойових операцій. Вчилися завзято. Дух патріотизму був сильним у рядах новобранців.
У кінці вересня 2023 року Танос з побратимами вже закріпилися у селі Отрадне на Донеччині. Почали ремонтувати хати, придатні для проживання, проводити воду, облаштовувати саморобні душові.
-
- Ждунів там вистачало, - згадує Володимир. - Їх запросто можна було «вирахувати»: тільки приїжджаємо – хапаються за телефони і докладають кому треба. Але у єдиному магазині, який уцілів, був дуже хороший господар, постачав нас молочними продуктами, крупами, цукром. Так що не всі гниди. Хоч ми були штурмовиками, але доводилося й окопи рити в разі потреби. Кажуть, що донецька земля тверда… Це справді так. Інколи і кайлом доводилося працювати. Але скільки разів ця «міцність» нас виручала! У Кремінній, на Луганщині, наприклад, грунт піщаний, прилетить снаряд у бліндаж – і все, немає його. А на Донеччині впаде, а земля все на себе візьме, витримує.
Одним з багатьох завдань, які стояли перед нашими захисниками на цій ділянці фронту, було звільнення від рашистів селища Новодонецьке, Краматорського району. На позицію виходили вночі, «дороговказом» був прилад нічного бачення, адже все навкруг настільки щільно заміновано, як нашими саперами, так і ворожими, що безпечною залишалася лише стежка шириною 50-60 см.
-
- В одному з боїв ми вже понесли перші втрати, - з гіркотою розповів Володимир. -Тоді загинув і мій земляк з Богуславця Олександр Мокряк, було багато поранених. Бойовий дух помітно упав… У засвіти пішли наймолодші у батальйоні хлопці, яким би ще жити й жити! Але з`явилося й бажання помсти, яке наростало у душі, мов снігова куля! Прокляті російські недоноски!
Наступні бої були ще важчими. Якось, виходячи з позиції під шаленим обстрілом, Танос наступив на міну. Побачивши, що немає пів черевика, відразу зрозумів: з лівою ногою проблеми. Духом не впав, свідомості не втратив, скомандував хлопцям, щоб наклали турнікет і випив набір таблеток «пілпак», знеболюючих і протизапальних ліків при пораненні. Нести його вузькою стежиною виживання можливості не було, адже «м`які» вітчизняні ноші повинні тримати 4-6 осіб.
«Броніки» познімали для зменшення ваги. Коли прийшов «евак», там знайшлися «тверді» американські ноші, які з`явилися на передовій завдяки золотоніським волонтерам Стасу Шабріну і Євгену Терещенку. Першу реампутацію Володимиру зробили у Шахтарську, відрізали пів стопи і направили на Курахове. Тільки прийшов до тями, зателефонував дружині Юлії, яка після кожного виходу на позицію чекала довгожданного дзвінка. «Як ти вийшов?» «Нормально. Зекономив на взуттєвому магазині». «Де ти? Я їду!!!» «Так, без сліз! Тримай себе в руках, ти – дружина воїна». Після Курахового, був Покровськ, а потім Дніпро, де подружжя нарешті побачилося, але ненадовго, бо Володимира перевезли у Луцьк, де йому зробили чергову операцію:
-
- Я чекав мою Юлю з нетерпінням. Таких дружин, як вона, ще пошукати. Коли перебуваєш у шпиталі, підтримка сім`ї – найкращі ліки для душі, - згадує Володимир. – А ще, дуже хотілося добреників, домашньої їжі. Поряд з лікарнею був магазин «Делікат», тільки Юля на поріг, а я їй: «Поїхали гуляти!» Купили смажену курицю, картоплю, олів`є, шубу і повернулися у палату. Ото було свято живота у нас із побратимами!
Лікування виявилося довгим. Різдво Володимир з дружиною зустрічали у лікарні, після чергової операції.
-
- Напередодні у шпиталі побували дівчата-майстрині з місцевого барбершопу, навели нам красу, - продовжує Володя. – Приходили вітати дітки з церковного хору. Юля купила у магазині святкові наїдки і ми гуртом, хто без руки, хто без ноги, разом з медсестрами, випили шампанського за Перемогу.
Рана загоювалася поступово, але час протезування все ж настав. Його Володимир Нос проходив в одному з військових шпиталів на Київщині.
Сьогодні усе позаду і молода сім`я оговтується від тяжких життєвих випробувань. Поки здоров`я приходить до ладу, Танос знайшов себе у спорті, яким до війни ніколи не займався.
Відзначився і в інших видах. У Черкасах познайомився з Генеральним директором МСК «Дніпро» Юрієм Гончаровим, який запропонував молодому ветерану стати у ряди ампфутболістів, тобто гравців з ампутаціями. У Польщі зберуться тренери з усього світу, аби навчити новачків цьому виду спорту, який набуває популярності. Володимир ще у роздумах.Зауважу, він - невиправний оптиміст і живчик: водить машину, нещодавно побували усією сім`єю на екскурсії у Чигирині, виконує всю домашню чоловічу роботу.
Може тому, що там, у самому пеклі війни, залишаються двоє його братів – старший Олександр і молодший, 19-річний Анатолій, який не встиг довчитися до офіцера, а вже воює у званні сержанта на передовій? Найбільша нагорода для брата – їх повернення живими та здоровими. Чекають своїх героїчних синів і батьки: Юлія Олександрівна та Станіслав Анатолійович. Дай, Боже, їм терпіння і радісних зустрічей.
До свого фізичного стану Володимир ставиться філософськи:
-
- Я побував у кількох містах України, але ніде на мене так не дивилися, як у рідній Золотоноші. Люди обертаються, шепочуться, це неприємно. Пам`ятаєте слова пісні з кінофільму, її співав сивий ветеран війни: «Нас не треба жаліти, бо й ми нікого не жаліли…» Ставтеся до нас, як до самих себе.
Нині серед нас живуть героїчні люди із залізними руками і ногами, але серця і душі у них залишилися живими, теплими і вразливими. Вони захищали нас від страшної рашистської навали, тож будьмо вдячними.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
