Саме так вважає наш земляк із Деньгів, ветеран Збройних сил України, учасник бойових дій, старший сержант із позивним «Фізрук» - Анатолій Малиш. Війна – не абстрактне поняття, вона має обличчя, точніше тисячі, багато тисяч людських облич: мужніх і суворих, згорьованих і виснажених, терплячих і витривалих, радісних і щасливих. Обличчя наших захисників вражають красою, спокоєм і впевненістю, вони підсвічені внутрішнім вогнем, який палає в серцях лише тих, хто побував у пеклі цієї війни. А ще вони дивують скромністю і невизнанням за собою жодних виняткових чеснот. Головний аргумент героїв публікацій у «Златокраї» - «просто воював, як усі інші» або «хто ж, як не ми».
Анатолій Борисович – один з таких. Тридцять років свого трудового життя він віддав рідній Деньгівській школі, де викладав фізкультуру. Хіба міг колись уявити, що все, чому вчив вихованців на уроках із «Захисту України», стане в нагоді не лише йому, а і його учням.
З перших днів повномасштабного вторгнення Анатолій Малиш поповнив ряди сільської тероборони. Чоловіки стояли вночі на блокпостах, контролювали периметр села та його околиць, охороняли об`єкти інфраструктури. Душа вчителя боліла за доньку Аліну і зятя Артема, медиків, які проживають у столиці і які першими повідомили батькам про початок війни. Київ обстрілювали, вже були перші жертви, ворог наближався з багатьох напрямків. У ті страшні години розпачу і невідомості, Анатолій Борисович не раз згадував слова своєї бабці Євдокії: «Найстрашніше, що може бути в житті – це війна!». Вона часто розповідала, як Деньги перебували в окупації, але таких звірств, як у Бучі, Ірпені, Гостомелі, навіть фашисти не чинили. Якось стався дивний випадок: зайшовши у хату, жінка побачила, що німці розляглися на підлозі хто-де, всю кімнату зайняли, немає як і пройти. Баба була жінкою бойовою, тож штурнула крайнього ногою, мовляв, розляглися тут! А він раптом вскочив і каже: «Проходьте, бабусю!». І серед німців траплялися люди… А рашисти, як один, - кати і злодії.
У кінці лютого 2022-го року Анатолій Малиш вже був у військкоматі. Що з того, що мав бронювання? Написав від нього відмову і був мобілізований.
-
- Думав, повоюю кілька місяців, якраз до початку навчального року встигну повернутися, - гірко посміхається ветеран. – Тоді всі слухали оптимістичні настанови Арестовича і вірили: якщо «Київ не взяли за три дні», як надіявся «бункерний щур», значить ми їх скоро поженемо з України драною мітлою. Усі були на патріотичному підйомі. Зараз не перестаю дивуватися, коли чую, як працівники ТЦК ловлять і тягнуть у «буси» чоловіків, що ховаються від мобілізації.
На початку війни під військкоматами черги стояли, ще не всіх і брали у військо. Кожен підрозділ ретельно відбирав у свої ряди тих, хто найбільше підходив за спеціальністю, здоров`ям, віком та іншими критеріями. Анатолія з товаришами кілька разів повертали назад у Золотоношу, поки не направили в Київ, у Президентську бригаду (у ЗСУ, не в Національну гвардію). Хлопці в Першому механізованому батальйоні зібралися бойові, хоч і різного віку. Хто відслужив строкову службу, хто ні, зате патріотизм зашкалював. Тож військові навчання поєднували із завданнями з охорони та вогневої обороні Києва, стояли на блокпостах, захищали Урядовий квартал. Ряди оборонців потроху рідшали, побратимів відправляли на фронт.
-
- Коли дійшла черга до нашої роти, де всі були із Черкащини, ми попросили, щоб нас не розділяли. До речі, зі мною служив і мій кум із Хвилево-Сорочиного, фермер Олег Хвиль. Так, 1 вересня 2022 року, ми потрапили в підрозділ, який ще за часів АТО охороняв Краматорський аеродром. Жили в покинутих будинках села Золотий колодязь, за 20 км від лінії фронту. Там ще зберігся великий банер на честь загиблих воїнів 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр», які звільняли ці території. Тим більш дивно було чути в місцевому магазині: «А мені все одно, хто тут буде, аби мою родину не чіпали». Але так думали не всі. Одна жіночка навіть плакала через те, що її хтось обізвав «ждуном»: «Хіба я винна, що російською розмовляю? Я іншої мови не знаю, але це нічого не значить, бо моя Батьківщина – Україна».
Через пів року, у лютому 2023-го, Анатолія Малиша з побратимами направили на оборону каналу Сіверський Донець - Донбас, основу водопостачання Донецька. Цього разу вони поповнили 80-ту ДШБ, яка базувалася поблизу Бахмута. Подивитися на них із вигуками: «Президенти» приїхали!» - збіглися усі, хто на той час не був на завданні. Та їх чекало розчарування: високих молодих красенів серед прибулих лишилися одиниці, наймолодшому з більшості було – 40 років.
Канал вважався стратегічно важливим об`єктом. Бачили останні повідомлення в соцмережах? Сьогодні жителі Донецька вже три місяці живуть без води, адже в 2024-му наземний водовід було критично пошкоджено обстрілами рашистів, що й спричинило такий дефіцит. А тоді, за рік до повної руйнації, наші військові героїчно обороняли його. Сиділи в окопах між селами Ступочки та Іванівське по кілька діб, під обстрілами, ховалися від фосфорних «салютів», «трималися на адреналіні», як розповів Анатолій Борисович. Орки стріляли з усього, що можливо: з «Градів», танків, мінометів, гранатометів, ствольної артилерії. Тоді рота понесла першу болючу втрату: загинув 19-річний одесит Паша Сльота, сирота, якого виховали бабуся з дідусем. Бійці не могли стримати сліз, а ротний сказав: «Тримайтеся, хлопці, ви ще не раз заплачете»… Паша був високий, статний красень, типовий військовослужбовець Президентської бригади. Коли Анатолій із земляками тільки приїхали туди, у з`єднанні ще залишалися хлопчики-строковики, які прослужили рік. Паша був одним із тих, хто не поїхав додому, а підписав контракт і залишився. Після цієї втрати, бригада щодня рахувала поранених і загиблих побратимів, сліз вже не було. Ненависть і злість міцнішали.
Рота черкащан продовжувала триматися разом. Гуртом відбивали відомі тепер усій Україні села на Донеччині – Андріївку, Кліщіївку, Курдюмівку, які майже повністю зруйновані і до цього часу переходять із рук у руки. А скільки героїв там полягло!
-
- Найтяжче на війні – це дійти і вийти, - вважає Анатолій, маючи на увазі вихід на позиції і повернення з них, - шлях туди й назад здається найдовшим у житті, це – рулетка, 50 на 50. Якось п`ять днів сиділи без води, поверталися «на хату» уночі, насилу живі, половина «трьохсотих». А бойове спорядження і поранених нести треба. Наші хлопці на БТРі мали наказ маскуватися і не виїжджати з укриття, але не витримали, командир сказав механіку: «Їдь! Бачиш, вони не дійдуть». Отакі у нас були героїчні хлопці!
Анатолій пригаду й історію Ігоря Щебльова, військового родом із окупованих територій, де у нього мама залишалася. Орки якось дізналися, де він воює, і не раз надсилали йому повідомлення на телефон: «Повертайся з нуля, бо матір розстріляємо!». Коли Ігоря поранили, забирати його з поля бою заборонили, небезпечно було, але хлопці все одно пішли: Саша Човпін із Чигирина і Толя Джулай з Крутьок на Чорнобаївщині. Хоч їх теж зачепило, але витягли Ігоря. І маму він таки забрав з окупації у 2025-му.
-
- Був у нас і 68-річний водій з Черкащини, свого часу ще в Афгані воював. Там отримав важке поранення голови. Отвір у черепі затягли просто шкірою. Так і жив, але все одно став у ряди добровольців, коли в країну прийшла війна. Якими словами можна оцінити подвиги наших земляків, золотоніських Героїв - Ярослава Голобородька і Андрія Гордова? Які достойні були воїни! Вічна їм пам`ять. З нашої роти першого призову залишилося 6 осіб із 68-ми, хто загинув, хто отримав поранення, хто перевівся в інші підрозділи. Я вважаю, що ми не підкачали, зробили все, що могли, не раз показали москалям дорогу до пекла!
Отримавши травму, спричинену ударною хвилею, обморозивши ноги, Анатолій Малиш ще півтора року продовжував служити. Спочатку пролікувався в «окопному» шпиталі, а згодом - «на хаті». Молоді медбрати (у мирний час один працював зварювальником, інший – агрономом) старалися з усіх сил. Крапельниці, наприклад, ставили так: спочатку встромляли голку, а коли з`являлася кров, надівали трубочку. Нічого, скоро набили руку і не одного на ноги поставили. Та все ж, війна залишила слід на здоров`ї ветерана: Анатолій - інвалід ІІІ групи, пройшов складне оперативне втручання у Київському інституті ортопедії і травматології, лікувався у Центральному військовому шпиталі і досі проходить реабілітацію у золотоніській лікарні. Доки стояв у черзі на операцію, продовжував службу в Києві, у Президентській бригаді, ще в липні цього року збивав шахеди над столицею.
Сьогодні Анатолій Борисович Малиш вже вдома, у рідних Деньгах, де його з тривогою і нетерпінням чекали рідні – дружина Вікторія і молодша донька Марія. Доки він боронив Україну на полі бою, у родині старшої, Алінки, з`явилося щасливе поповнення, маленьке диво - Софійка.
Відчувши на собі увесь тягар війни, деньгівський вчитель не втратив головного: віри у нашу Перемогу. З гордістю розповідає про свого племінника Артема Малиша, який після поранення повернувся на службу і героїчно воює на протезі. Щодо себе самого – говорить мало, змовчав і про відзнаку від колишнього Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного.
-
- Хотів повернутися до своїх учнів з Перемогою, та здоров`я підвело, - переживає Борисович. – Заспокоюю себе тим, що кожен день на передовій наближає її прихід і я бачив простих українських чоловіків, які стали Героями. Треба вірити. Обов`язково. Бо вірити в мир під час війни – це наша найсильніша зброя!
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
