Віталій Ткаченко після складної операції проходить реабілітацію вдома, у Золотоноші. Журналістам Золотоноша.Сity доводиться спілкуватися з військовими здебільшого у телефонному режимі, коли вони мають змогу «вийти в ефір» на передовій чи на лікарняному ліжку у шпиталі. Але часом щастить зустрітися з нашими героями особисто. Перше враження при зустрічі з Віталієм: на фото чоловік має вигляд набагато доросліший, ніж в житті, але він ще молодий, навіть традиційні на війні борідка і вуса його не зістарюють. «Та це я вже відпочив трішки дома, - пояснює, посміхаючись, - відіспався».
На війні він з першого дня. Вранці, 24 лютого 2022 року, Віталій, як завжди, їхав на роботу, на ПрАТ «ЗМЗ» (колись РМЗ), де працював шліфувальником. Автобус «одиничка» о 7:40, зазвичай набитий битком у час пік, чомусь був напівпорожнім. Навіть посидіти вдалося. На зупинці помітив довгу чергу біля банкомату, що теж здивувало. Вже на прохідній, де зустрівся з друзями, вони отримали повідомлення на телефон, у контактній групі заводу: почалася війна. Дирекція розпустила робітників по домівках. Паніки в їх маленькій сім`ї (Віталій живе з мамою, Надією Володимирівною, яка працює у терапевтичному відділенні лікарні) ще не було, запаслися у магазинах продуктами та сіли обідати. І тут зателефонував знайомий з військкомату: «Віталію, я тримаю в руках твою повістку: з`явитися з речами». Це був його останній обід удома на довгі часи. Каже: спокійно почав збирати речі (під мамин плач), заспокоював її як міг, обіймав находу, говорив, що не треба з ним їхати на пункт збору, але хіба умовиш.
-
- Я знав, що мене заберуть одним із перших, - розповідає Віталій, - адже служив «строчку» в авіаційно-аеродромній роті, охороняв злітно-посадкову смугу на летовищі у Василькові. О 12:00 вже прибув у зал адмінприміщення, забитий призовниками. Люди були налаштовані позитивно і патріотично. Увечері, коли вже виходили, мене, з групою інших чоловіків, в автобуси не посадили, а направили у військову частину. Наступного дня розподілили по дивізіонах, видали форму і зброю. Я увійшов в одну із груп швидкого реагування і отримав посаду «стрілець-снайпер». Вчилися працювати з ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), у радянські часи його називали «іглою». Наприкінці березня ми виїхали на позиції у Київську область на підтримку наших побратимів, які вже несли там службу – збивали російські ракети. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили їжу, прали одяг, дозволяли приймати душ у їхніх домівках. Чого не скажеш про мешканців деяких інших регіонів, які відверто просили нас виїхати, бо ми своєю присутністю накличемо вогонь на їхні домівки. Потім доводилося стояти на багатьох позиціях, передислоковуватися не раз і не два, поки закріпилися надовго, аж до середини 2024 року, на Кіровоградщині. Йшов другий рік ери шахедів. Їх було набагато більше, ніж ракет, тож наші чергування тривали цілодобово, часто були «всеношні» патрулювання неба.
Віталій з гордістю згадує своїх побратимів, умілих і невтомних снайперів, які влучними пострілами у ворожі БПЛА та ракети, врятували тисячі людських життів. Виявляється, в один з перших днів війни, молодий золотоніський воїн, який ще й досвіду потрібного не мав, під час чергування на Черкаській дамбі, збив із згаданої вже «ігли» дві рашистські ракети підряд. Зараз цей боєць служить в одній із штурмових бригад, тож афішувати його ім`я можна буде лише після війни.
У кінці 2024 року Віталій Ткаченко служив недалеко від дому, поблизу Канева, а на початку 2025-го його військова «кар`єра» різко змінилася: досвідченого вояка направили у 71-у окрему єгерську бригаду (ОЄБр) – військове з`єднання у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Гасло цього формування – безжальні! Мета – посилення оборони на північному напрямку військ ЗСУ, а точніше, лісової зони, яку ворог часто обирає для маскування своїх окремих позицій. Формування загонів новоствореного підрозділу відбувалося на Дніпропетровщині і Житомирщині, де військові єгері проходили так званий «інтенсив» (посилену підготовку) - займалися стрільбами, тактичним навчанням, брали уроки з картографії та медицини. Навіть отримали запис «бойовий медик» у військових квитках. За результатами такої підготовки, Віталій Ткаченко (позивний «Бізон») потрапив у резервно-штурмову групу, яку комбат, у разі потреби, відправляв на завдання в лісопосадку або лісову зону.
Воювали на Дніпропетровщині, деякі громади якої визначені як зони можливих бойових дій, адже область знаходиться на межі з територіями, де вони активно проходять. «Лісові» вилазки були дуже небезпечними і мали непередбачуваний кінець. У хащах нерідко ховалися замасковані ворожі бліндажі, які могли там з`явитися буквально за одну ніч. Доводилося «викурювати» з лісу танкістів-орків, які, після підбиття їхнього «броненосця», встигли вискочити і сховатися в гущавині. Або безголових рашистських дурнів, що вирішили проїхатися попід лісом на квадроциклі і потрапили у поле зору нашого FPV-дрона, після чого розповзлися у різні боки. Ворог вражав підлою винахідливістю. Міг заховати під трупом гранату, прив`язавши її до автомата, що стирчить назовні. Такі розтяжки траплялися чи не на кожному кроці. Або викопати яму, заховатися у ній, накрившись зверху трупами, «пташка» (розвіддрон) пролітає – усе нормально, ворога не видно. Маючи деякі навички з розмінування, Віталій удосконалював їх самотужки, не раз знешкоджуючи ворожі сюрпризи. Траплялися і одні з найнебезпечніших – «відьми» або «жаби» - протипіхотні міни, від яких сховатися неможливо. Їх закопують у землю і коли хтось зачепить розтяжку, цей боєзапас «підстрибує» на півметра вгору і вибухає, розкидаючи навкруг себе 2400 роликів або кульок! Чого тільки не випадає на долю військових єгерів, яких можна з чистим серцем назвати «санітарами лісу».
Одного разу Бізон із побратимом Харковом поверталися з чергового завдання по зачистці «полку» (посадки), коли надійшов наказ від командира: терміновий «відкат» (повернення на пункт дислокації). Але бійці не встигли: з усіх боків почали вибухати ворожі снаряди з мінометів, над головою завис розвідувальний «мавік» рашистів. Довелося заховатися у порожньому орківському бліндажі, та русня не дрімала:
-
- Нас почали серйозно «тролити», - згадує Віталій, - і коли не допомогли снаряди, орки взялися за «розбір» бліндажу – розвалили його «бочину». Це вже було серйозно. Тут я вперше за війну згадав слова відомої пісні: «якщо смерті, то миттєвої, якщо рани, то невеликої». Але все обійшлося. Рашики, мабуть, вирішили, що дістали нас, бо ми сиділи тихо, і залишили у спокої. Дочекавшись сутінок, ми з Харковом дійшли до точки збору, де на нас чекала машина.
Через деякий час 71 ОЄБр була передислокована на Сумщину. Бог протягом усієї війни, оберігає Віталія Ткаченка від поранень, але від нещасного випадку не вберіг. Якось, намагаючись сховатися від ворожого «мавіка», він невдало стрибнув в окоп і отримав травму – зміщення поперекового хребця. Дуже боліла нога. Після обстеження – вердикт: термінова операція. Її провели у столичному інституті нейрохірургії ім. Ромоданова, де скріпили хребці чотирма шурупами і двома імплантами. Зараз солдат Ткаченко намагається якнайшвидше стати на ноги, хоч одна з них ще добряче підводить. Але Віталій не падає духом, навіть ходить без палички.
На його шевроні зображений лев. Це – символ сили, мужності та доблесті воїнів підрозділу, у якому він служить. На передпліччі воїна татуювання звіра. За що ж воюють мужні українські чоловіки, з серцями левів? Заради чого ризикують життям? Відповіді, зазвичай, прості:
-
- Стоїмо за Україну, за свої рідних, - говорить Віталій Ткаченко. - Я – за маму, дідуся, двоюрідних братів і сестер, які живуть на Кіровоградщині. За можливість спокійно жити у рідному місті, створити родину і не боятися за життя своїх дітей, аби вони росли здоровими і щасливими. Може це й красиві слова, але саме вони є основою всього.
Наша боротьба з ворогом – це ще й подяка землякам-золотонісцям, які не забувають про нас протягом усієї війни. Це, наприклад, Юлія Денисенко, яка постійно збирає для нас допомогу. Ось і нещодавно передала спальники, лопати, продукти швидкого приготування. Підключила і своїх колег зі Львова, тепер ми маємо від них багато смаколиків. Така увага дуже цінна для нас. Не раз приїжджав Сергій Притула, від його фонду маємо суттєву військову допомогу.
"Бізон" із волонтером Сергієм Притулою та побратимом, молодшим лейтенантом, з позивним Оптімус ("Загинув як Герой", - зауважує Віталій).Фото: З особистого архіву героя матеріалу
-
- Що я хочу сказати тим, хто всіляко «шифрується», боїться йти на війну? – перепитує Віталій. - Я їм не суддя, але хлопці, повірте, колись це торкнеться кожного, війна навряд чи закінчиться завтра, фронт розтягнувся вже на понад 2,5 тисячі кілометрів. Це дуже небезпечно. Але ми вистоїмо, бо вже так навчилися воювати, що можемо навчати кращі армії світу. Це – наша земля, наші поля, наші річки і міста, і ми їх не віддамо так просто. Подумайте.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
