З початком повномасштабного вторгнення у журналістів видань усіх рівнів з`явилася головна тема – воєнна. У кожному номері газети чи журналу, друкованому чи електронному, ми віддаємо шану нашим Героям, тим, хто тримає стрій на передовій, щохвилини ризикуючи найдорожчим – життям.
Молодший сержант Юрій Бакум до війни шість років працював екскаваторником у Польщі. Про початок вторгнення йому та іншим робітникам з України повідомив начальник будівництва пан Гжегож: «У вас там війна почалася, хлопаки!». Юрій тоді не повірив, зателефонував старшому брату Анатолію. Гірка правда. «То що? Я йду збиратися. А може «раз!», та все й закінчиться?» «Не поспішай, - відповів брат, - ми з молодшим у військкомат поки що не втовпилися, людей багато».
Через тиждень орки були вже під Києвом. Згодом знову дзвінок від брата: «Наші їх поперли звідусіль! Не переживай, сиди покищо там». Але не дуже сиділося. Старший вже був на війні, молодший, Володимир, продовжував оббивати поріг військкомату. Новий 2023 рік Юрій вже відзначав із батьками у Дмитрівці. Потім зразу в комісаріат: «Чому ви мені повістку не присилаєте?» «Так у нас у комп'ютері значиться, що ви за кордоном!» «Так ось він я!» Повістка прийшла 29 березня. До відправки Юрій ще встиг побачитися з братом Анатолієм, який приїхав у коротку відпустку, тож, разом із батьками та Володимиром, старший проводжав його біля військкомату.
-
- Дорогою на Чернігівщину, на полігон «Десна», чомусь згадав свого рідного дядька, Юрія Павловича Бакума, Народного артиста України, актора Запорізького театру, - розповідає наш співрозмовник. - Родом він з Матвіївки, недалеко від Дмитрівки. Дух патріотизму завжди був притаманний нашій династії. З дитинства знав, що я козацького роду, читав багато творів про українських повстанців. Дядько гарно співав, грав на гітарі, тож коли приїжджав у гості, на сімейних застіллях ми завжди співали українські пісні. І що? Забути це все? Забути, де наші пупи зариті?! У нагрудній кишені я намацав дерев`яний хрестик, який мама освятила для мене в церкві, і подумав: я таки правильно вчинив, що повернувся на рідну землю.
У навчальному центрі все за графіком: загальновійськова, тактична, вогнева підготовка, поводження зі зброєю та багато іншого.
-
- Я проходив строкову військову службу, тож дещо вже умів, хоч і служив у Києві, у військах почесної варти України. Пам`ятаю, як зустрічали, наприклад, Хельмута Коля і принца Чарльза. У «Десні», як виявилося, катастрофічно не вистачало претендентів на посаду польових медиків і мене призначили до їхнього складу. Місяць нам дали на «перші університети». Серед майбутніх військових «ескулапів», як не тракторист то айтівець і усього дві дівчини. Я не люблю пасти задніх, завжди намагаюся бути в першій п`ятірці будь-якого колективу. Тож через деякий час вже умів ін’єкції ставити, і крапельниці, і турнікети накладати, і перев`язки робити. Не святі горшки ліплять. Якось домовилися з одним хлопчиною потренуватися, поставити крапельниці один одному. Тільки я його вколов, як він, побачивши крапельку крові, втратив свідомість. Та нічого, прийшов до тями і продовжили «практику».
Через місяць Юрій Бакум успішно здав екзамени і отримав сертифікат бойового медика. А разом з ним і позивний Док. До цього вже не раз подавав письмові заяви про готовність служити у штурмовиках, тому проблем з призначенням не мав – був направлений у 35-ту бригаду морської піхоти. Юрія розподілили в одну з десантно-штурмових рот Першого батальйону і присвоїли звання матроса. У штаті кожного, хоч і невеликого підрозділу, повинен бути бойовий медик, який може брати участь і у штурмах. Зрозуміло, що Юрій був у числі саме таких.
Улітку 2023 року бригада тримала оборону на Донеччині. На той час ще не були окуповані міста Селідове і Авдіївка Покровського району. Ще не літали в такій кількості ворожі БПЛа, хіба що розвідувальні «мавіки» і перші FPV-дрони. Наші військові ще мали змогу виїжджати на стрільби, поїхати за продуктами в магазин у Селідове. Уночі пробиралися в Авдіївку, яка постійно перебувала під обстрілами, підтримували своїх, виконуючи небезпечні завдання. Перше бойове хрещення Юрій Бакум отримав під час штурму так званої «змії» - довгої посадки, у якій замаскувався ворожий бліндаж. Тоді вдалося викурити рашистів майже без бою, використавши «прийом несподіванки». Бойові дії тривали щодня. Містечко Очеретяне було майже зруйноване, населення там залишалося не більше двох десятків. Наші бійці жили в спартанських умовах, знаходячи притулок серед руїн. В Авдіївці стояла 110-та окрема механізована бригада, керівництво якої запросило підтримки в командирів 35-ї. За Очеретяним був дачний кооператив, а за ним – уже Донецьк. Половину території дач контролювали українські військові, іншу, за річкою, орки. Викурити їх звідти було складно. Хоч сапери і прочистили нашим бійцям безпечну полосу, пройти по ній було майже неможливо через постійні кулеметні обстріли. Тоді вирішено було підсилити наші передні рубежі додатковими розрахунками. Юрій із побратимами був «на пальмі» (так військові називали між собою одну з позицій, яка знаходилася на підвищенні). Рано-вранці рашисти почали наступ. Ворожа куля пробила каску і влучила в голову одному з бійців. І хоч надії на його порятунок майже не було, Док, все-таки, взявся робити перев`язку. Кулю, яка пробила бік йому самому, він побачив ще тоді, коли вона тільки наближалася. Краєм ока помітив, як зачепила бронежилет, спалахнула і увійшла в тіло. Усе це відбулося блискавично. У шоковому стані Юрію здалося, що загорівся бронік, так пекло спину. Просив хлопців, які прибігли звідусіль, зняти його. Виявилося, це розпечений уламок потрапив під бронежилет. Куля стирчала з живота, тож хлопці зафіксували її пластирем і під обстрілами понесли Дока до місця евакуації. Без кінця поливали його водою, щоб не втратив свідомість. Це був дуже ризикований шлях! У стабпункті виявилося, що куля від трясіння «провалилася» всередину. Юрія терміново перевезли в Покровськ, але там, після обстеження, допомогти не змогли, потрібен був судинний хірург, бо куля, крім внутрішніх органів, розірвала ще й головну артерію. Так Док потрапив у Дніпро, в лікарню ім. Мечнікова, це, вважає, його і врятувало.
Після складної операції, обвішаний трубками, він, у напівсвідомості, ще рвався у бій. «Тихо, тихо! – зупиняла його медсестра, - ви у лікарні!». Лікування (майже місяць) продовжувалося у Києві, де Юрій дізнався про те, що поранення отримав і брат Анатолій, якого ставили на ноги у Сумах. Новину принесли рідні, вони не раз приїздили у шпиталь. Реабілітацію Док проходив вдома. Від маминих добреників довелося відмовитися, нагадували про себе зміни в організмі. «Та що ж тобі можна, синку?» - бідкалася вона, стримуючи сльози.
Тільки-но став на ноги – поїхав у постійний пункт дислокації рідного батальйону, познайомився з побратимами, які його рятували, бо тоді облич не запам`ятав. «Слава Богу і лікарям, що ти живий! – раділи бійці, - бо ми вже й не надіялися». Командир дуже здивувався, коли дізнався, що Юрій Бакум не пройшов ВЛК (військово-лікарську комісію), сказав, мовляв, добре почувається і пройде пізніше. Польовий медик у колишньому підрозділі Юріяв вже був, тож його направили у роту вогневої підтримки (РВП), де Док отримав підвищення і став вже старшим польовим медиком. Проводив інструктажі з новачками, перевіряв наявність аптечок, їх наповнення, замовляв потрібні ліки тощо.
Згодом, батальйон відправили на Херсонщину, щоб доукомплектувати його людьми і зброєю. Коли почалися розмови про форсування Дніпра і на берег звозили човни, Юрій став одним із десятьох сміливців, які зголосилися взяти участь у цій складній операції. Штурмовикам треба було перепливти Дніпро, пробігти через острови, подолати болотисту річечку Конку і вже тоді зайти у Кринки. Село було «забите» як українськими військовими, так і орками, як бджолині соти медом – на одній вулиці наші, на іншій – вороги. Так само і з руїнами будинків. Нонсенс, але наші бійці намагалися зайняти позиції поближче до ворожих, бо там було безпечніше: рашистські снаряди пролітали далі. Проте можна було «отримати» від своїх. У такій ситуації Док із побратимами перебували протягом двох тижнів, відбиваючи у ворогів вулицю за вулицею. Їжу та воду їм доставляв великий дрон, який хлопці жартома прозвали «кукурудзяником», бо деренчав, як цілий трактор.
-
- Ну, «доставляв» - це голосно сказано, - посміхається Юрій, - кине той мішок, де безпечніше, тоді добираємося до нього під обстрілами. Але вижили усі, з десяти штурмовиків – лише один легко поранений.
Для довідки:«Перехід через Дніпро в районі Кринок – це українська військова операція з метою створення плацдарму на лівому березі та відволікання сил противника. Наші морпіхи форсували Дніпро та закріпилися у Кринках і прилеглому лісі. Операція призвела до тривалих позиційних боїв і значних втрат з обох сторін».
Після цієї складної вилазки Юрію стало гірше, дотримуватися дієти не було можливості і він потрапив до лікарні. Лікувався в Херсоні, Миколаєві, Одесі. Відкапався і пішов таки на ВЛК. Обстежували його цілий місяць в одному із санаторіїв Одеси, виявили ще два осколки, які не можна було чіпати, дали Юрію ІІ группу інвалідності пожиттєво і винесли вердикт: комісувати. У лютому 2024 року він повернувся в рідну Дмитрівку. Третю групу і статус «Обмежено придатний» отримав і Анатолій Бакум, який зараз працює на заводі робітником. Молодший з родини – Володимир, підписав контракт на три роки, пройшов навчання в навчальному центрі і зараз воює на Харківщині, поблизу Вовчанська. Захищає Батьківщину і племінник Юрія – Микола. Ось така бойова родина.
Нині Юрій Володимирович живе з батьками, допомагає їм по господарству, бо залишився фактично єдиним помічником, як вони без нього? Ніна Петрівна і Володимир Павлович - прості колгоспники з діда-прадіда, мудрі батьки великої дружної сільської родини, в якій виросли три сини, три козаки-захисники, справжні Герої нашого часу. Саме з таких, як вони і складається основа українського війська, яке стримує клятих орків на всіх фронтах цієї страшної війни. Низький уклін вам, наші дорогі захисники, і вічна наша подяка! Тримаємо стрій!
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
