19 квітня у списках Великоднього обміну був наш земляк 25-річний Анатолій Козуля. 37 місяців він провів у російських застінках в’язниць. 23 травня, після 5-тижневої реабілітації, звільнений захисник ступив на рідну золотоніську землю. Відтоді хлопець продовжує лікування, однак знайшов час для обіцяної зустрічі з нашими кореспондентами.
-
- 28 лютого 2021-го я підписав контракт. У березні приїхав у 36-у бригаду. Уже на початку літа ми виїхали в Маріуполь. Це була перша ротація, бойове чергування. Завдання: виїхати на передок (в Широкине), забезпечити зв’язок.
Толя закінчив золотоніську школу №3, вступив до Полтавського військового коледжу, де отримав спеціальність – зв’язківець.
17 грудня 2021-го року повернулися в Маріуполь. Колектив дружний, весело зустріли Новий, 2022-ий. З 23-го на 24 лютого був на чергуванні у підрозділі. Тільки закінчив оформляти документацію – приліт. Командир бригади дав команду «Бойова тривога!» Видали зброю. Військові зайняли колову оборону. Усім наказ «В бункер». Трималися. Після наказу командування – виходити малими групами на завод ім. Ілліча та «Азовмаш» - в останній партії залишив позиції.
-
- Хоча я був зв’язківцем, але приїхав командир батальйону морської піхоти і попросив людей, - розповідає Анатолій. – Нас було 3 добровольці. Я потрапив у десантно-штурмову роту. Нас було мало. Загарбників набагато більше. Вони мали суттєву підтримку артилерії, літаки. Та хлопці трималися добре.
У в’язниці – повна ізоляція від світу, від новин. Адміністрації заборонено спілкуватися з полоненими. Лише брехлива пропаганда.
-
- Російські війська успішно наступають, в України – великі втрати, - так вкладали ув’язненим в голови. – Пів України – захоплено.
Полоненим давали ДНРівські газети, де у зведеннях були збільшені цифри знищеної української живої сили і техніки. «Та у нас такої кількості взагалі бути не могло! Тому й зрозуміли, що брехня!»
Серед конвоїрів траплялися такі, хто приходив в колонію як на роботу. З ними можна було розмовляти. Вони не проявляли жорстокості.
-
- Перше місце утримання – міліцейське відділення у Старобешево, потім – виправна колонія в Оленівці, Донецький СІЗО, де 1,5-2 місяці просиділи в підвалі, - розповідає про етапування. – Горлівка, Кіровська колонія.
Про обмін ніхто ніколи нічого не говорив, не повідомляв. Були моменти, що хлопців забирали з камер. Сподівалися, що їх звільнили-обміняли, а через пів року спливло, що вони в росії. Про них сповіщали після повернення ті, які з ними там сиділи.
-
- Найжорсткіші умови утримання були в Оленівці та Горлівці, - каже Толя. – У бараках було по 100-150 людей. У Горлівській колонії «перевзуті» наглядачі приходили, щоб познущатися. Для них це було в кайф.
Підйом о 6-ій ранку. По всій зоні лунає гімн росії, який українців змушували співати. Тоді фіззарядка, сніданок, робота. Робота – щипати траву, збирати камінці по території на купу. Коли виростала купа каміння, змушували по одному камінцю переносити її на інше місце. Похід на промзону чи в їдальню – з піснею: «Катюша», «Маруся», «Дєнь побєди». Слова роздруковували їм заздалегідь для вивчення. Траплялося, що шикували, вибірково наказували заспівати другий чи третій куплет якоїсь пісні. «Не знаєш – вийшов!» На «виховання». «Робота» закінчувалася о 17-ій вечора. Під краном з холодною водою прали одяг. О 20-ій – перевірка і підготовка до сну. 22:00 – відбій. Час не знали, його дотримувалися інспектори.
Годували кашами – перловка, пшенична, ячна. Порції настільки малі, просто розмазані по мисці. Смаку – ніякого. Із 80 кілограмів Толі лишилося 68. Він з дитинства полюбляв молочні страви. Тож мамина манна каша йому виділася у снах.
Мотивація для витримки – підтримка друзів, таких як і сам.
-
- На листочках поробили календарики і відтичковували дні, - деталізує. – Поки ДНР не ввійшла до складу росії, нам давали листи і волонтерські передачі. А потім все заборонили.
У камерах були короткі сни. Рідна 3-тя школа і він разом з хлопцями тримає її оборону. Бачив своїх рідних, але з конвоїрами. Та один із снів пам’ятає до дрібниць. Вони з другом стоять обабіч дороги, а назустріч – евакуйовані люди. «Що там? – питають. – «Одесу взяли», - почули у відповідь. Від нього прокинувся в холодному поту.
-
- Вони ніколи не осилять Одесу! – переконаний Анатолій. – Вона їм не по зубах.
І пригадує проросійськи налаштованих маріупольців, які намагалися отруїти військових.
-
- У мене була собака. Я налив їй води, вона похлебтала і до вечора померла, - каже. – Тому, як тільки наближалися цивільні, ми були насторожі і нічого від них не брали. «Забігали» навіть школярі. Зав’язували їм очі і відводили до батьків. А скільки було провокацій…
Пригадує, тримав оборону із 25-річним побратимом. Йому прийшло повідомлення від дружини про народження сина. А ввечері молодий батько загинув…
Про власний обмін дізнався у Білорусі, коли літак уже приземлився і хлопцям дозволили зняти пов’язки з очей. Їх двічі перевозили транспортними літаками - з військового аеродрому Ростова до московської області, а звідти у Білорусь. З Ростова летіли із зв’язаними скотчем руками, сидячи на підлозі літака. На московії добу утримували в ангарі – це був збірний пункт. До Білорусі в транспортному літаку вже сиділи на лавках. Коли зняли пов’язки, побачили карети швидких і білоруських медиків. Зрозуміли: це – обмін!
Перше українське слово після 3-річного полону почув від військовослужбовця Служби безпеки України. Він зайшов в автобус і сказав:
-
- Вітаємо вас в Україні, хлопці! Це були невимовні відчуття. Ми аж розгубилися!
-
- Це була Великодня субота 19 квітня. А 20-го – день народження, 25 років! Це було справді свято! Купа солодощів! – не приховує емоцій.
Та ще протягом двох-трьох діб він не спав. Після пережитих емоцій сон не йшов. «Мені й досі не віриться, що повезло. Я все ще там, у полоні, а все, що зараз зі мною відбувається, - сон».
-
- Пюре з картоплі та відбивна – перше, що приготувала мама, коли Толя із звільненим другом Павлом із Кременчука переступили поріг рідного дому. – Вона усього-усього на стіл поставила, але ж я ще не можу їсти.
Звикати до мирного життя в тилу - важко. Найбільше дивує те, як люди можуть так жити, наче нічого не відбувається, наче немає війни, наче щодня не гинуть українські захисники. «Люди не розуміють, що там твориться! Вбиває їхня байдужість!»
-
- У будь-якому випадку Україна не програє. У нас хлопці – вмотивовані, вони не віддадуть наших територій, - твердо переконаний. – росія - совдепія. Їхня балістика, «орєшники» - це блеф. Їхні злежані десятиліттями снаряди, буває, розлітаються у гарматах, у повітрі, нікуди не долітаючи.
Про перспективу не говоримо. Наразі головне відновитися. Морально і фізично. Фізично – легше, а морально – не вдається ніяк. Дошкуляють нічні жахи і спогади. Вони – навічно, їх з життя не викреслиш…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
