23 травня ми щорічно відзначаємо День Героїв України. Ця дата присвячена пам'яті всіх, хто коли-небудь боровся і продовжує боротися за свободу і незалежність нашої держави. В умовах повномасштабної війни з росією цей день набув ще глибшого і більш гіркішого значення - ми згадуємо полеглих героїв і дякуємо захисникам, які живуть нині.
День Героїв був заснований 23 травня 1941 року Організацією українських націоналістів (ОУН), щоб увічнити пам'ять видатного українського націоналіста Євгена Коновальця. Згодом ця дата стала символом вшанування всіх борців за свободу України.
23 травня згадують героїв усіх часів, починаючи від Київської Русі - лицарів, козаків, Січових стрільців, повстанців, учасників УНР та УПА, ветеранів АТО і, звісно, захисників, які сьогодні б'ються на фронті за мирне майбутнє України.
Схиляємо голови перед мужністю та відвагою героїв, які боронили і нині захищають нашу країну. Пам'ять про них житиме вічно в наших серцях, а живим - наша безмірна вдячність і повага. Саме завдяки вам Україна сильна!
«Якщо Бог мене врятував, значить я ще для чогось потрібен на цій землі…», - впевнений наш земляк Валентин Носенко, який мужньо долає наслідки важкого поранення і має конкретну мету – одужати повністю!
Троє військових, хто на милицях, хто з перев'язаною головою чи рукою кинулися по черзі обіймати четвертого – на кріслі колісному:
-
- Валіко! Дорогий! Братику! Невже це ти? Ми вже й не думали тебе живим побачити! Думали, що не виживеш, коли тягли тебе!
-
- А я ось він! Не так просто мене позбутися! Іду до перемоги! Точніше, поки що, їду! Своєї власної перемоги! Теж поки що! Але ми ще поборемося, хлопці!
-
- Це ж треба було нам отак зустрітися?! Це – доля, друзі!
І почалися спогади… А люди навкруги теж раділи і навіть плакали: дякувати Богові, вижили наші Герої! Нехай тепер їх ангели-охоронці у білих халатах оберігають.
Валіко… Так його ще з дитинства називали у родині, тому і на цій страшній війні він узяв собі той позивний. Наша розповідь сьогодні про Валентина Носенка. Впевнена, що кожен другий у Золотоноші добре його знає, бо друзів у нього, як отого листя на деревах у парку ім. Шевченка, який він так любить і за яким так скучає.
Строкову службу (службу за призовом) Валентин, свого часу, проходив у легендарному місті Лева – Львові. Два роки відслужив у внутрішніх військах, охороняв важливі державні об`єкти Міністерства ВСУ. А також, разом з товаришами по службі, виконував цілий ряд інших завдань, покладених на військовиків цього відомства. До речі, як наголосив у розмові Валентин, він служив у Національній гвардії України, військовому формуванні, яке з 1992-го року входить до системи МВС. Військовослужбовці цього підрозділу виконують, до всього, ще й правоохоронні функції і призначені для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян України.
Після проходження служби доля приготувала Валентину приємний сюрприз: кинула його, як-то кажуть, в обійми Мельпомени. Відповідального, старанного, майстровитого молодого чоловіка було призначено завгоспом міського Будинку культури. А згодом, помітивши його ще й неабиякі організаторські здібності, - директором парку ім. Шевченка, які він поєднував ще й з обов`язками звукооператора. Колеги по роботі згадують його просто феноменальну відповідальність:
- Станіслав Щербатюк: "Валентин ніколи не перекладав обов`язки на своїх підлеглих (по роботі у парку), а ставав і робив сам те, що вони не встигали".
- Маргарита Лазарєва: "Пам`ятаю, як він ночував у кімнатці на літній естраді, бо там вже стояла апаратура, приготована для ранкового концерту і була прикрашена сцена. Переживав, щоб ніхто часом нічого не наробив, не порушив цю красу, а ми носили йому борщі і котлети, підгодовували. Коли я була ще незаміжньою, називав мене «Доцею» і завжди проводжав додому після пізнього концерту. Або навпаки - забирав з дому, коли, наприклад, слизько було взимку. Тато завжди питав: «А Валік тебе увечері приведе?» і тільки тоді відпускав на роботу".
- Віта Лелека: "Валентин – майстер -Золоті руки, чого він тільки не вміє! У роботі старанний і навіть прискіпливий! Усе зробить відмінно, не інакше".
- Вікторія Долгушина: "У нього хороші артистичні здібності. Чудово грав козаків, хоч і у масовках, але був помітним серед інших. Завжди старанно вчив слова своїх невеликих ролей, повторював їх, займаючись господарськими справами".
- Микола Стужук: "Я ніколи не дивувався майстровитості Валіка і його любові до порядку, адже двір Носенків на Струнківці – один з прикладів того, як потрібно господарювати – чистота і порядок завжди".
Насолоджуватися мирним та спокійним життям Валентину довелося недовго. У квітні 2014 року російські загарбники «вторглися на українську частину Донбасу, після захоплення Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення суверенітетів так званих ДНР ТА ЛНР». Тоді Валік сказав на роботі слова, які не здивували нікого: «Я «по-любому» піду!» Але повістку, яку в народі називають «бойовою», тобто останньою, коли вже пройдено всі медогляди і треба з`явитися з речами, Валентин Носенко отримав лише 11 лютого. Спочатку, протягом березня, відточував військову майстерність в навчальному центрі Нацгвардії України, недалеко від Києва, а звідти був направлений на кордон з Придністров`ям. Там, в одному з містечок, базувалася на той час бойова прикордонна частина. Валентина з товаришами приєднали до прикордонного загону, що стояв у селі Велика Комарівка, яке межувало із Придністров`ям. Нацгвардійці підсилювали наряди прикордонників, адже у цій невизнаній недодержаві, де теж приклала свою криваву руку російська нечисть, ще залишався її контингент і склади з озброєнням. Треба було застрахуватися від можливих «сюрпризів». На цьому відрізку охорони державного кордону нацгвардієць Валентин Носенко ніс службу протягом року, до звільнення у запас.
Далі примхлива Фортуна вирішила направити Валіка у закордонні мандри, аби світ побачив і себе показав. У 2021 році - новий цікавий поворот долі – село Березова Рудка на Полтавщині. Там на будівництві нового прекрасного Свято-Троїцького монастиря дуже потрібні були працьовиті, невтомні і головне – золоті руки. З притаманною йому старанністю і відповідальністю, Валентин не лише зводив, а й охороняв майбутню архітектурну прикрасу. Жив там же, у келії. Про те, що можливе повномасштабне вторгнення сусідів з оркостану і гадки не мав, захопившись тишею і спокоєм монастирських стін. У телефон заглядав нечасто, хіба що хтось подзвонить, новини особливо не читав. Мирську ідилію і тиху благодать о 4-й ранку порушили звуки далеких вибухів, аж затряслися будівельні риштаки біля стін майбутнього храму і задзвеніло скло у вікнах сусідніх будинків. Страшну новину повідомив телефон: війна! Перші ракетні удари ворог завдав по Києву, Харкову, Одесі, Житомиру, Броварах, Херсону, Миколаєву, Дніпру, Запоріжжю, Умані, Жашкову. А також, містах та містечках, де були хоч-якісь військові об`єкти. 25-го лютого Валентину зателефонували з Києва, з військової частини, до якої він був приписаний, але дістатися до столиці було неможливо – траси забиті транспортом, об`їздні дороги перекриті. Довелося правдами і неправдами добиратися «на перекладних» у Золотоношу. На трасі бачив нашу розбиту колону – горіли три БУКи і стільки ж машин, над головою літали гелікоптери. Тоді зрозумів остаточно: це - спражня війна, страшна і жорстока.
Дзвінок з військкомату пролунав 13 березня, а 14-го Валентин Носенко вже був у Черкасах, у військовій частині Нацгвардії і знову став на охорону важливих державних об`єктів (рідної області), чергував на блокпостах. Але хотілося приносити більше користі, зустрітися з ворогом віч-на-віч, вийти на бойові позиції. І Валентин подав рапорт з проханням про переведення його у бойову частину на добровільних засадах. Таких як він, добровольців, назбиралося на цілу роту і 1 серпня 2024 року, після місячного тренування на полігоні, бійців направили у місто Лиман, на Харківському напрямку, де прикомандирували до однієї з частин.
-
- Ох, і не любили її кацапи, - розповів Валік, - доброго сала за шкуру залили їм вояки цього формування! Надовго запам`ятає русня наших героїчних козаків. Тому й не можна називати номер частини, вона і зараз б`є орків, аж гай шумить! Усіх наших хлопців розкидали тоді по різних ротах і майже зразу перекинули у горезвісний Серебрянський ліс на кордоні з Луганською областю. «Матеріалу для бліндажів багато»,- з гіркотою відзначали наші бійці, - самі «зубочистки» залишилися, а це ж колись була заповідна зона! Чому дивуватися, якщо лінія оборони тут проходить ще з літа 2022 року. Це – стратегічно важливе місце, тому русня і намагається його відбити. Чергували ми там під землею, можна сказати, біля маленького віконечка: двоє «на очах» (з біноклями), двоє відпочивають. «Надвір» дуже не висунешся: постійні скиди з дронів, обстріли з «Градів» і мінометів. Але, попри все, логісти і тут примудрялися мати свій маршрут, тож ми не сиділи без їжі і води. Запам`яталися смачні польські пайки і наші супи, які легко було розігріти. Маленькі каганці з газовими балончиками – «бомбезна» штука я вам скажу! Ми були добре одягнені. Хто б там що не говорив, а у ЗСУ і Нацгвардії обмундирування дуже хороше, особливо шкарпетки – високі, аж до колін і ноги не пріють. Я спочатку цього не знав, тож збирався «на передок», як міг. Каску, наприклад, мені придбав племінник – Вова Дмитренко з Черкас, «бронік» - купив сам, плити до нього дали в частині.
Після Серебрянського лісу Валентина з побратимами переправили у село Курилівку, на Куп`янщині, відпочити і набратися сил. Хлопці жартома називають такі «канікули» «відстійниками». Місцеве населення доброзичливо ставилося до наших вояків, люди розмовляли українською, допомагали знайти покинуті хати для проживання, постачали картоплею та іншими овочами. Курилівці ж виживали за рахунок наших бійців, бо продавали їм товар на маленькому базарчику і, коли у хлопців не було готівки, пропонували розраховуватися за допомогою банківських карток. Хати здебільшого були напівзруйнованими, як і сараї та паркани, на городах – вирви, але люди не хотіли евакуюватися, жили, як могли.
31-го серпня 2024 року Валентин Носенко з побратимами вийшов вночі на позиції. Ворожі штурми відбивали майже безперестанку:
-
- Орки «перли», як зомбі, групами по 10-15 осіб, за підтримки мінометів і дронів. Ти можеш собі поклястися, що бачив, як влучив у трьох, наприклад, це точно, що вони вже відступають, але ж ні, встають і лізуть знову й знову!
У такій гарячці, коли бій триває без перерви на відпочинок, коли думаєш лише про одне: як би не схибити, не підвести товаришів, про самозбереження забуваєш. Важке поранення Валіко отримав о 12 годині дня того ж таки 31 серпня. Дату і час запам`ятав завдяки запису медиків зі стабілізаційного пункту, які обов`язково залишають його на накладених турнікетах. До тями прийшов у реанімації харківської лікарні, «весь у трубках, катетерах, бандажах». Тоді дізнався, що кулі 7,62-го калібру з автомата Калашникова прошили обидві легені, ребра і головне – зачепили спинний мозок.
Тільки зміг говорити, першій зателефонував дружині Світлані. Через кілька днів у Харків, разом з нею, провідати свого дорогого Валіко приїхали його тато, Віталій Михайлович, племінниця Іра Берлова з чоловіком, сестри Світлана і Наташа. Уся оця рідна його серцю «гвардія» неабияк підтримала і досі підтримує Валентина у його боротьбі за повне одужання. Не забули про свого колегу і друзі з Будинку культури. Як тільки його перевели до шпиталю у Києві, на порозі лікарняної палати з`явилися Маргарита Лазарєва (Доця) з чоловіком Михайлом і Віта Лелека з Юлею Завадською. Як згадує Марго:
-
- З усіх тяжкопоранених у палаті наш Валік був найоптимістичнішим і рішуче налаштованим на одужання. Він лежав і посміхався. Ми тільки й чули від нього: «Я обов`язково встану, я буду ходити!» не хотів навіть, щоб ми допомогли йому порізати, почистити чи намастити добреники, які привезли – усе говорив: «Я сам можу!»
Зараз, коли Валентин проходить медичну військово-лікарську комісію у Черкасах, побачитися з ним стало простіше, тож рідні і друзі не забувають про цього хорошого, мужнього, доброго чоловіка, який вже майже вісім місяців бореться з наслідками важкого поранення. На зустріч приїжджали і Станіслав Щербатюк, і Микола Стужук, і знову Віта Лелека з Маргаритою. Багато золотонісців взяли участь у зборі коштів на лікування Валіка Носенка, особлива подяка Стасу Шабрину і ще багатьом-багатьом людям нашого міста.
-
- Ось побачите, він впорається, - впевнена його племінниця Іра, - бо він такий впертий. Ми хотіли привезти його додому на кілька днів, але він відмовився: «Ні, у Золотоношу я повернуся тільки на своїх ногах!» Онуки Валіка – Давід і Тимофій, так ним пишаються і завжди передають йому малюнки. Коли не приїдемо, наш Валіко завжди акуратний, побритий, у чистій футболочці, не падає духом і тримає стрій, як зараз говорять українці. Це у нього від тата. Дядько Віталій, хоч і переживає за сина, але тримає себе у руках, порає город, завів кішечку Соню. Тільки заїдеш до нього у гості – всі розмови тільки про сина.
Як зізнався Валентин, найкращими ліками для його душі є щоденні вечірні розмови з дружиною Світланою. Її теплі слова, сповнені любові і надії, добрі спогади і ненав`язливі поради – це неначе колискова на ніч:
-
- Завжди з нетерпінням чекаю приїзду моєї Свєти і її смачних сирників з родзинками та сметаною. Вона завжди вигадає щось новеньке. Зазирне у палату, гляне своїми великими очима, посміхнеться і запитає: «Ну як ти тут, Валюшко?» І на серці стане тепліше.
Яка моя найбільша мрія? Здається, це очевидно – стати на ноги. А ще піти до мами Ніни на могилку, бо цьогорічні поминальні дні я пропустив.
Здоров`я тобі, наш Герою, Валіко! Дякуємо за захист, за мужність, за стійкість.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
