Фронтова «математика»: боєць з бригади «трьох одиниць» любить чотирилапих і не втрачає віру у двоногих. Завдання – вижити й перемогти! 9 травня Григорій Негрун мав реально святковий настрій - його нарешті виписували з лікарні в Черкасах і мали везти до рідного Городища. Із посічених вибухом ніг воїна вже дістали металеві осколки, лишилися поки тільки пластикові, які на операційному столі не «піймали» магнітом. Медики дають оптимістичні прогнози – ходити буде… Далі читайте історію з електронної шпальти газети "Козацький край".
Спілкуємось з Григорієм телефоном – аби встигнути до того, як він опиниться вдома, з дружиною і дітьми, від спілкування з якими його не хочеться відволікати. У планах бійця дорогою між Черкасами і Городищем – лише заглянути на військову базу, де він декілька років поспіль прослужив разом з трьома німцями і трьома бельгійцями: Реєм, Бригом, Сарматом, Ерікою, Агатою та Гердою. Це не секретна база НАТО і не позивні бійців закордонного контингенту – це шість німецьких і бельгійських вівчарок, яких Негрун виховував з малих цуценят, оскільки був військовим кінологом. Коли восени його відправили в морську піхоту і на передову, бійця вже знали за позивним «Пікс» - так звали ще одного його чотирилапого друга, який загинув, не витримавши навантаження тренувань…
Більша частина життя Григорія до, під час і після служби кінологом – це ще й постійні поїздки за кермом, два десятиліття і цивільного, і військового життя водія. Спочатку був Київ, робота водієм на приватній фірмі, яка займалася установкою вишок мобільного зв’язку, пізніше – військова служба в окремому автобаті у «зоні АТО» (2015-16 рр.); знову фірма в Києві, а з 2018-го вже постійно на контракті в ЗСУ: 6 років кінологом на Черкащині, а з осені 2024-го спочатку в морській піхоті на передовій, а потім – у 111-й (Луганській) бригаді територіальної оборони. Мав чимало боїв і пригод, часто не лише кермо крутив, а й брав до рук зброю, захищаючи свою землю і «демілітаризуючи» ворога на території держави-агресорки.
«Крайні» ж два місяці на передовій для «Пікса» перетворилися на суцільний мікс із затяжних «відряджень» і коротких відпочинків, коли «для себе» практично не лишається часу. Його автомобіль по вирвах на дорогах, а частіше й під одночасним обстрілом ворога доставляв на передову боєприпаси, продукти й медикаменти, а назад вивозив поранених з «нуля» та бійців на ротацію, а одного разу – ще й чотирьох полонених. Згадуючи про них, каже: «Якщо чесно – було навіть шкода ту четвірку із зв’язаними руками і зав’язаними очима. Їх щойно піймали і вони ще нічого не розуміли – трусилися від страху… Зовсім діти ще – років по 25». Таке ставлення 49-річного Григорія цілком зрозуміле – у нього сину 7 років, доньці – 20. Втім, хто знає, як поставилися б до нього самого ті полонені росіяни, якби зустрілися за інших обставин…
Григорій не вважає, що робить щось особливе – він просто спокійно і впевнено виконує свою роботу водія мінометної батареї. Побратими ж думають інакше.
-
«Кожного дня вирушав у зони, де все прострілювалося ворожими дронами. У «крайні» дні робив взагалі по 2-3 виїзди щодня! Гриша з посмішкою їхав туди, куди вже й пішки не кожен хотів іти», - зі стриманим захопленням розповідає про водія один з його побратимів, черкащанин Ярослав Нищик.
Кожен військовий і волонтер знає: вибираючи ціль і наші «дронщики», і ворожі у першу чергу намагаються знищити транспортні засоби. Тому у водіїв ризик потрапити під удар зростає саме через цю «пріоритетність». Хоча водночас і нижчим стає – бо майстерність водія, помножена на швидкість авто, якщо воно в хорошому техстані, дає додаткові шанси на виживання.
«Пікс» доволі весело згадує гонки наввипередки з дронами, які намагалися його знищити – зі сміхом називає «криворуким» навіть того російського дронщика, який цієї весни зрешетив його штатну автівку, але не зумів її знищити. Конкретнішим стало попадання в середині квітня – дрон-«ефпівішка», який прилетів збоку – потрапив точно у водійські дверцята його «Міцубісі»…
Авто згоріло і Григорій разом з двома стрільцями 4(!) доби виходив до своїх. Точніше, то побратими виходили – заодно вони виносили й «Пікса» зі зраненими ногами, проте часто йому й повзти доводилося. Знову були удари дронів, «перекус» і ночівля у бліндажі зв’язківців у лісопосадці, а потім – у покинутому бліндажі дронщиків. Зрештою – евакуація на авто до найближчого «стабіка» (стабілізаційного пункту), де дістали перші три осколки з ніг і відправили далі по лікарнях. Більшість осколків дістали вже в Черкасах – і хірург запропонував забрати їх як «сувенір», та Григорій відмовився – насправді, він абсолютно мирна людина, попри те, що вже більше 8 років у армійській уніформі.
Григорій досі залишається з унікальним званням старшого матроса, яке йому не встигли змінити після переведення з морпіхів у тероборону. Що цікаво – у тій же Луганській бригаді ТрО служить його рідна сестра Лариса, причому вона – не діловод чи штабіст, а номер з бойового мінометного розрахунку.
Життя брата й сестри – «коктейль із трьох інгредієнтів»: зі спогадів про домашній затишок, буремного сьогодення і мрій про повернення до мирного життя...
В Черкасах є паті-бар із назвою «111» і першим у винній карті закладу зазначений коктейль «Негроні» з джину, червоного вермуту й кампарі, вартістю 210 гривень. Легенда про цей всесвітньо відомий напій гласить, що півтора століття тому його придумав французький генерал Негроні. Було б символічно, якби кожен з цивільних, хто прочитав цю публікацію, потратив хоча б суму вартості коктейлю «Негроні» з бару «111» на автівки для бійця Негруна і його 111-ї бригади.
У наших силах – пришвидшити час для миру на умовах України і час для коктейлів, де червоний колір даватиме саме вермут…
За інформацією «Козацького краю»
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
