Слава – один з тих, хто у перші дні повномасштабного вторгнення шукав способу «бити», дати вселенської здачі ворогу, який посмів ступити на українську землю зі зброєю. Звичайний чоловік, не спортсмен і не стратег. 37-річний Слава – душа компанії, мав багато друзів, сім’ю, все життя прожив у Золотоноші і вмів заробити на хліб з маслом. Що ще потрібно? Для чого кудись йти, ризикувати? Навіщо не підготовленому фізично чоловікові на четвертому десятку літ вивчати військову науку і виконувати марш-кидок українськими степами?

  • - Що таке ТрО?! Зібрались мужики дати здачі – досвіду нуль, фізо 50 на 50, зате захисні інстинкти апріорі ввімкнені в домашніх налаштуваннях, – сміється Слава. - Ми організувалися для захисту міста, не далі. 90 відсотків з нас не тримали зброю в руках. І всі не служили в армії. Як нас сприймали всі бригади? Та ось так: тероборона – це так собі, що з них візьмеш!
Бородань Славко усміхається, згадуючи, як професійні військові ставилися до їхньої групи.

Недарма у війську отримав позивний «Циган», а потім «Барон» - чорне волосся, смуглявий, а за три роки його обличчя «прикрасила» ще й густа борода.

До слова, захистом Золотоноші добровольці не обмежилися. Їх відправили на навчання, а потім все далі й далі на схід, доки не доїхали до Донецької області. Перший бойовий досвід здобули у Вугледарі.

  • - Не знали, куди нас притулять, ну ми ж ТрОшка, таке... Нарешті 72 бригада нас взяла. Перший вихід на бойові позиції, перший реальний бойовий досвід, але було взагалі не страшно. Заступали на п’ять діб. Щоб зорієнтувати правильно, з нами був СОБ (старший офіцер батареї) на прізвисько «Конь», у нього ще ложка на броніку завжди висіла. Ну, щоб їсти, - уточнює, усміхаючись.
В’ячеслава відразу поставили командиром розрахунку.

Без звання і досвіду. Проте за час повномасштабного вторгнення, навчаючись на навідника, він вже накопичив чимало знань про військову справу. Його гострий розум і вміння володіти ситуацією відразу помітили.

  • - Нас було четверо. Ми повинні були знайти місце для бліндажа, викопати яму під міномет і облаштувати укриття. Почали працювати, кидаємо землю... Я оглядаюсь і розумію, що ми на відкритій місцевості, й після перших пострілів нас відразу «спалять». Уточнюю по «радєйкі» ще раз основний напрямок. Кажу: «Стоп. Не туди копаємо!». Закидаємо яму і я йду через дорогу.

За будинком Слава знаходить зручну позицію, трохи захаращену: малину військові швидко викорчували й до обіду поставили міномет, зорієнтували його і зробили перші два постріли. З другого вцілили у кількох москалів. Вихід вдався.

За перші п’ять днів хлопці відчули всю гучність російсько-української війни. І «танчики» стріляли, і «Гради» летіли, і «вертушки» працювали… Земля стугоніла, підіймалася під ногами.

  • - Були інтенсивні штурмові дії, наших пацанів багато тоді полягло. «Мінометка» відступила на шахту. А 2 квітня нам прилетіло. «Піон». Сто тридцять кілограмів снаряда. Нас було п’ятеро, - починає розповідати В’ячеслав і відразу змінюється на обличчі. Ніби завмирає. Очі дивляться у підлогу. - Ми попрацювали зранку, а з 10-ї почався обстріл. З усього. І 120-мінометка, і танчик працював, і артилерія гатила, але не дуже прицільно. До вечора били. У наш бліндаж попали випадково. Снаряд не вибухнув – пощастило, інакше б нас і не знайшли. Він у землю зайшов і не здетонував. Я був приголомшений, двоє «200», двоє – «300». Я без жодної подряпини.

Слава замовкає. І лиш згодом продовжує:

  • - Бліндаж був невеликий, два на два з половиною метри. Ми вчотирьох лежали з пацанами: Саня, я, Сєрьожка і Валік. Льоха сидів біля вогню, він такий «кіпішний» був. Тут він почав сосиски смажити, я встав до нього, кажу: «Так пахне, дратуєш тільки, давай і я з тобою буду». Сідаю біля нього і за хвилину прилетіло. Льоха вискочив, у нього рука перебита, побіг до пацанів в інший бліндаж. Я окинув оком, вийшов по «радєйкі», кажу, що в мене «200» і «300». Побіг до «сусідів», розпитав у хлопців як вони й вернувся назад у свій.

Слава знову замовкає, по тому продовжує зосереджено.

  • - Снаряд пробив перекриття. Бачу, що Саня 200, на нього колода впала. Сєрьожки не бачу, Валік лежить. Я його перевернув, він важкий кілограмів 120, по щоках б’ю. Очі відкриває, кажу: «Руки-ноги рухай!». Порухав, нормально. Я його за руки й потягнув у другий бліндаж. Його контузило сильно, лопнув навпіл третій хребець. Нерв не зачепило, снаряд пролетів за 30 см від нього, його «вирубило». Тільки ми зайшли, почали знову обстрілювати. Тоді я злякався. Сів під стінку, втиснувся, все, думаю, кінець. Приїхала «М-ка»(американська евакуаційна техніка), забрала поранених, я залишився на позиції. У пацанів просидів півтори години, допоки не перестало все літати. Це був найдовший час у моєму житті. Мене почало мучити сумління: раптом Сєрьожка живий. Я його не бачив, його закидало. Кажу хлопцям: «Сидіть, а я піду подивлюся!». Зайшов. Побачив ноги Сєрьожки - потягнув, а вони витяглися.... Це все. Снаряд зайшов йому у тіло. Тоді почав відкопувати, щоб все понаходити. Склав у спальник.

Не налаштовувався психологічно чи морально, а просто робив свою справу.

У мене не було вибору. Як мені пояснили пізніше психологи, у мене просто сильна психіка.

Наступного дня треба було йти шукати нові позиції. Слава поспав уночі, а о 5 ранку зголосився на пошуки.

  • - Війна ж не закінчилася. Всі були шоковані від втрат і обстрілів. Не знали що робити, куди йти. Мені було все одно. Мене не чіпали, але я сам визвався. Я просто ще й дуже добре місцевість знав. Цілий рік там пробув, все обходив. Одна людина дивиться на карту і бачить позначки, а я дивився на мапу і бачив реальну місцевість, яку сам пройшов. Не піду туди, а піду сюди, бо там низина, що мені підходить. Це треба враховувати. Того дня ми нічого не знайшли. Мене відпустили покупатися, а на вечір я вже приїхав у Вугледар і шукав далі. Зранку вже з хлопцями приїхали копати. 7 квітня нас вивели.
У травні командир В’ячеслава перевівся, і золотонісця поставили в.о. командира мінометної батареї.

У липні їм «привезли» людей з навчання, Слава вибрав тринадцятьох і чотири місяці особисто навчав мінометної справи. Згодом сформували нові розрахунки: половина «стареньких», половина юних-навчених.

  • - У кінці жовтня ми потрапили на Запорізький напрямок, там був жах. Я два тижні жив на КСП (контрольно-спостережний пункт), безвилазно. Бувало на сон ледь годину знаходив. Повинен був усе контролювати. Команда в організації – це найголовніше. Хто розказує, що «забезпечення» це тил, нічого не роблять - нерозумні люди. Я всім пояснював, хлопців збирав. «Забезпечення» на нуль не їздить. Але, це - одяг, харчування, міни, солярка, дрова, колоди - все, що завгодно дають вони. Я пояснював, якщо цих складників не буде, то в тебе на позиції, нехороша людино, не буде чого їсти, чим стріляти й міномета не буде. У тебе не будуть посортовані боєприпаси нормально, та й укриття не буде. Це елементи єдиної системи, й вони повинні бути з’єднані й працювати в унісон, якщо десь щось розірване – все! Це треба розуміти.
За словами військового, дружба в цивільному житті закінчилася, коли почалася війна.
  • - Немає у мене друзів серед цивільних. У нас немає спільних тем, нам нема про що говорити. Закінчилися друзі, але з’явилися справжні люди серед невійськових, на яких я не міг ніколи подумати. У плані допомоги. Це такі собі неофіційні волонтери, у них немає звітності чи дописів у соцмережах. Люди, які допомагають періодично, коли я попрошу. Люди, які мене поважають і в цивільному житті можуть набагато більше допомоги, ніж на війні. – При цьому додає: - Я не засуджую тих, хто не служить. Ніби: «Я пішов, а ти не пішов!» Кожна людина робить свій вибір у цьому житті. Розумію, що у цьому плані я дурень, що армії віддаюся більше, ніж особистому життю. Можу витратити половину зарплати на забезпечення, бо мені треба. Не думаю, що мені ніде жити в Золотоноші, - сміється сам із себе.

Підрозділу допомагають волонтери із Золотоноші, Черкас та інших міст. Традиційно, як і в інших військових одиницях частину зарплати хлопці віддають щомісяця на колективний збір.

  • – З побратимами ми скидаємось регулярно із зарплатні на дрібні потреби підрозділу, які батальйон не може швидко забезпечити. Наприклад, у хлопців зимою на позиціях є можливість грітися. Кожні три дні треба заправити 10-літровий балон газу. Ще платимо комунальні послуги за будинки, у яких живемо на війні, робимо дрібний ремонт авто і заправляємо їх. Технічна служба батальйону не може ремонтувати усі автомобілі одночасно, є черга. Можна віддати машину на ремонт і чекати 2-3 тижні, та ми не маємо стільки часу. Тому намагаємося закрити такі питання швидше, бо хлопцям треба їхати.
Нині В’ячеслав служить у третій штурмовій бригаді (3 ОШБр).

За три роки повномасштабної війни отримав багато контузій, які ніде не були зафіксовані, бо «ніколи було». Має чимало «різнокаліберних» нагород. Серед них виділяються нагрудний знак від командувача ЗСУ «Золотий хрест» і орден «За мужність». Дорожить «від обласної ради», а найтепліша йому від «72-ки»:

  • - У 2024-2025- му максимально інша війна - потужніша, кровопролитніша і жорстокіша, аніж у перші два роки, - пояснює Слава. Каже, що по завершенню, впевнений, буде дотичний до військової справи. А на питання, як змінився за час повномасштабного вторгнення, зазначає з усмішкою: - Я не змінився. Став комунікабельніший і трохи постарів.

«Тероборона — це окремі війська у складі Збройних сил. Їхнє основне завдання — захищати місто від ворога» - пише інтернет. Але насправді, за три роки повномасштабного вторгнення хлопці з тероборони Золотоноші давно вийшли за рамки «захисту міста». Тепер це кваліфіковані, досвідчені воїни. Розумні і стратегічно вправні, які перевелися в інші бойові підрозділи, щоб підсилити своїми навичками й знаннями бойову «здачу» москалям. Тепер професійні військові не кажуть: «Ааа, ти з тероборони, зрозуміло!», а намагаються переманити кожен у свій підрозділ, бо ці хлопці мають реальний польовий досвід, витривалі, як демони, й до біса вмотивовані.

І хоч у більшості неодноразово була можливість звільнитися, їхня відповідь в унісон: «Війна не закінчилась, а якщо прийдуть в Золотоношу?»

І про скромність. Домогтися написати про них – це цілий стратегічний план. Але ж які вони! Пишаємося і надихаємося кожним! Дякуємо за захист і непохитну міць, за невичерпні титанові сили (де ви їх берете?) і незмінне почуття гумору. Які ви круті! Слава Україні!

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: “Національний кешбек”: українцям виплатили 1,5 мільярда гривень
Читайте також: Безплатний чи безкоштовний: що правильно?

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися