Я закриваю очі і уявляю… Снаряди розриваються з кожним днем все ближче, на сусідній вулиці прилетіло в будинок моїх кумів, через дві хати у людей знесло дах і паркан, на городі вирва. Є поранені. Треба таки виїжджати, бо діти налякані, вночі майже не спимо. Зібрали одну валізу: документи, одяг, кілька фотографій, якісь ліки. Два пакети продуктів… Боже! А як же наш будинок? Літня кухня (тільки закінчили ремонт)? А мої лілії на клумбі? А домашня бібліотека? Що можна скласти у легковик, де тільки нас четверо? Куди їхати? У невідомість… Кажуть, щоб зрозуміти людину, треба поставити себе на її місце. Поставила. Більше не хочу, бо це дуже страшно і боляче.
«Я хочу додому. Зайти у свою квартиру, перевзутися у домашнє взуття і доторкнутися до кожної дрібнички у просторі, який створювався роками». Так написала на своїй сторінці у соцмережі переселенка з Нікополя, громадська діячка Вікторія Симоненко. Це тільки одне, перше речення, з її допису, сповненого болю, гіркоти розлуки і втрат, але й надії на краще – повернення на рідну землю.
Сьогодні у кожному українському місті чи селі, які не потерпають від ворожих обстрілів і знаходяться у відносній безпеці, знайшли прихисток родини, які теж хочуть додому. Хочуть до крику, до щему, до сліз. Вони ладні покинути все і бігти, не озираючись, туди, де залишилася більша частина їхнього щасливого життя. Але дороги назад поки що немає, тому треба терпіти, пристосовуватися до нових умов, нових людей, нових вражень, зберігаючи у душі теплі спогади, віру і оптимізм. Треба якось жити…
У Золотоноші таких родин багато.
Вони стали гостями нашого міста три роки тому: Ігор Володимирович, Олена Валентинівна та їхні дівчатка, учениці гімназії ім. Скляренка – 16-річна Настя і 14-річна Аня. У Лисичанську вони були великою, забезпеченою і щасливою родиною. Чималий будинок і дворище належали ще дідусю Ігоря Володимировича, адже він лисичанець у п`ятому поколінні. Його предки жили в місті, коли воно ще називалося Лисячою Балкою (Лисячим Байраком). Разом із сім`єю Ігоря й Олени у будинку проживали ще їхні матері і бабуся Ігоря Володимировича. Сам він – викладач загальнотехнічних дисциплін Лисичанського педагогічного фахового коледжу Луганського Національного університету ім. Тараса Шевченка. Не пишу колишній викладач, бо Ігор Володимирович продовжує працювати у рідній альма-матер, тільки вже дистанційно і підтримує тісні зв`язки з колегами. Осіпові мали у Лисичанську все необхідне для щасливого життя.
Крім викладацької діяльності, він завідував у коледжі майстернею, де студенти могли займатися столярною, слюсарною, електротехнічною справами за допомогою сучасних, високоточних верстатів. Подібну майстерню він створив і у власному дворі. Родина мала невеличкий магазин канц- і сезонних товарів, потрібний для життя і роботи транспорт. А ще собаку, бульмастифа Берту, який брав участь у багатьох змаганнях дресированих чотирилапих. Олена Валентинівна працювала лікарем-кардіологом у Лисичанській багатопрофільній лікарні, де, завдяки професіоналізму і вдячним пацієнтам, здобула заслужений авторитет. Усі ці, надбані роками цінності і спокійне життя, перекреслила війна, точніше події з окупацією Донбасу і українським спротивом, який тоді називався АТО.
Міський парк Лисичанська до війни
Спочатку 90-тисячне місто відчуло їх у 2014 році, коли там безчинствувала банда одного з одіозних ідейних прихильників «новоросії», відомого воєнного «гравця» у рядах терористів, гвалтівника, мародера і вбивці Олексія Мозгового. Головорізи базувалися на території скляного заводу, звідки щодня чути було постріли. Як виявилося згодом, там розстрілювали людей. Місто жило у постійній напрузі, хоча працювали магазини, була електрика і газ.
-
- Місяць ми перебували в окупації, доки нас не звільнили українські військові, - згадує Ігор Осіпов. – Тоді загинуло багато наших земляків-патріотів. Вічна їм пам`ять. Великих руйнувань не було. Обійшлося підривом двох мостів та пари двоповерхових офісів. Бандити обікрали банки, забрали багато автомобілів. Тодішнє життя в окупації загартувало і об`єднало нас. Наша сім`я завжди займала проукраїнську позицію, а після подій 2014 року, ми з усією силою відчули що ми – українці.
Чого гріха таїти? Є люди, які ставляться насторожено до жителів Сходу України через стереотип про їхню так звану «донецькість» (таке визначення придумали психологи). Я вважаю, що таке ставлення притаманне (здебільшого) людям малоосвіченим, далеким від соціуму, тим, хто користується чутками у стилі «одна баба сказала». Познайомившись з родиною Осіпових, переглянувши сторінку Ігоря Володимировича у соцмережі, хочу сказати: «Якби ще у нашому місті були такі патріоти України, як цей житель Луганщини». Епіграфом до неї стали слова Вольтера: «Свобода – це не те, що вам дали. Це те – що у вас не можна забрати». Щодня він користується нагодою, аби розповідати про свій окупований край, пропагувати українські звичаї і свята, рідну мову, якою, до речі, він говорить відмінно. А нещодавно Ігор написав свій перший у житті вірш, присвячений рідному краю, який він і його родина змушені були покинути, зберігаючи власні життя. У ньому біль розлуки і надія на зустріч:
Дике поле, рідний край, Донбас,
Ти - моя Батькіщина, я назавжди твій син,
Спогадів радість і біль водночас,
Сповнена пам`ять яскравих світлин.
Любий краю, ти встояв в червоний терор,
Витримав напад фашистів,
Тортури чекістів та голодомор…
Подолаєш, я певен, рашистських потвор
Зникне назавжди бридкий триколор!
Зрозуміло, що це лише кілька рядків з вірша «поета-початківця», але вони ясно дають зрозуміти, людина яких переконань його склала.
Ігор має власну позицію щодо подій на Сході України і, зокрема, окупації своєї малої батьківщини:
-
- Ми не думали, що доведеться таки виїжджати з Лисичанська, хоч після 2014 року знаходилися за 25 км від лінії розмежування, тож відголоски війни чули постійно. Проте люди надіялися, що окупації більше не буде і війна не прийде у місто. Усі існуючі служби і військові, яких на той час перебувало у Лисичанську чимало, запевняли нас у цьому. Але деяка настороженість була, тому жителі припинили будівництво, ремонтні роботи, намагалися ні в що не вкладати гроші. Я, попри все, продовжував це робити і вірив у кращий розклад подій.
Чому на Схід України лихо прийшло першим? Моя думка така: усі оті розмови про квітучий край і «Донбас Арену» - це перебільшення, яке не відповідає дійсності. Ну так, Донецьк був прекрасним, багатим містом, непогано жили обласні центри.
Тимчасово окупований Донецьк, 13 червня 2022 року.
А невеликі міста й села? У 2014 році Донбас був на межі бідності, тому регіонали дуже швидко зробили там свою чорну справу. Вони вміло скористалися низьким рівнем освіти і відсутністю історичних знань у людей. Наше місто велике, я мав широке коло знайомств, тож, спілкуючись з земляками, зробив такі висновки: свідомих прихильників «руського міра» серед них небагато. 80 відсотків «ждунів» не те що, не були в росії і не бачили усіх її «принад», вони навіть за межі області зроду не виїжджали. Народ повівся на розмови і пропаганду, яку активно поширювали рашистські посіпаки-регіонали. Типу: «От у мене там брат живе, то він отримує зарплату утричі більшу, ніж тут!» або «Моя бабця на свою пенсію живе у «расеї», як мільйонерша, ще й мені гроші пересилає». Там і газ дешевший і рівень життя вищий. Дехто і досі сидить в окупації і продовжує чекати перерахованих благ, інші – розумніші і хитріші, виїхали у тилову частину України, але продовжують і там любити росію. Після 2014-го року української влади у нашому регіоні практично не було, хоч ще проводилися офіційні свята, особливо в освітніх закладах, частина людей ще у 2019 році виходила на парад вишиванок. Але, наприклад, ще до 2017 року у школах продовжували набирати російськомовні класи.
Війна наближалася… До Попасної, де вже хазяйнували орки, було усього 25 вищезгаданих кілометрів. У Лисичанську все частіше чули звуки вибухів, інтенсивність обстрілів збільшилася. Снаряди з «Градів» змушували вночі буквально зіскакувати з ліжок і бігти у підвал. Не стало електрики, води, почалися проблеми з продуктами. Місяць жили під обстрілами. Евакуацій тоді ще не було, люди виїжджали самотужки. Осіпові виїхали до друзів у Львів. Старша частина сімейства на якийсь час залишилася (вони виїхали згодом).
У місті Лева родині подобалося, особливо Ігорю Володимировичу, який легко адаптувався і з насолодою слухав чисту українську мову, розумів її і навчався вжитку нових слів. Спочатку жили у друга, а коли його сім`я повернулася з Польщі, знайшли прихисток у кахетичній школі при храмі. На жаль, затриматися у місті-музеї надовго не вдалося, Олена не знайшла там роботу, а треба було якось жити.
Восени їй зателефонувала колега з Лисичанська, яка переїхала у Чорнобай на Золотоніщині і запропонувала житло. Сказала, що у маленьких містах знайти роботу простіше.
Наймасовішими її пацієнтами стали гіпертоніки, серед яких Олена має високий авторитет. «Толкова, привітна, відстежує нові методи лікування, завжди на зв`язку, - говорять одні. – Допомогла багатьом сердечникам, а декого і врятувала, направивши на операцію в кардіоцентр Черкас», - зазначають інші. Олена Валентинівна – людина непублічна, стримана і не говірка, зосереджена на роботі, яка забирає у неї більшу частину доби. А дома вона, як і усі жінки, мама і дружина, тож є чим займатися і про кого піклуватися.
Протягом місяця Ігор возив Олену на роботу з Чорнобаю, поки не вдалося знайти житло у Золотоноші. На відміну від жінки, він прихильник активного способу життя, тому йому важко сприймати дійсність. Хоч і викладає дистанційно, сумує за своїм бізнесом, який допомагав йому бути постійно у русі, спілкуватися з багатьма людьми, за облаштованою з любов`ю майстернею, за втраченим житлом, друзями. У Золотоноші він ніби потрапив у вакуум, до того ж, через роботу прив`язаний до комп`ютера. Інколи знаходить розраду, виїжджаючи у Вільхівський ліс. Деякий час Ігор Володимирович представляв у Золотоноші ГО «10 квітня», яка діяла під егідою ООН, захищаючи права вразливих груп населення: внутрішньо переміщених осіб, біженців та шукачів притулку, осіб без громадянства. Тоді йому вдалося дещо заповнити нішу бездіяльності, організовуючи дитячі заходи, направлені на психологічне розвантаження, допомагаючи юридичними послугами. На жаль, ООН скоротила фінансування і проєкт закрили. Та Ігор не падає духом. Золотоніській гімназії, де навчаються його доньки, він вже запропонував еколого-соціальний план дій і чекає відповіді на це починання. Ігор Осіпов – умілець із золотими руками, як він сам про себе говорить: «Я – творець по-життю». Він не вміє байдики бити. У Лисичанську, наприклад, був засновником фестивалю повітряних зміїв «Чисте небо Донбасу» і ряду інших цікавих починань. Початок цього року видався рясним на високі оцінки його робіт на різних Всеукраїнських фестивалях-конкурсах у номінації «Декоративно-ужиткове мистецтво». З деревом він працює, наче з глиною, перетворюючи його на прекрасні вироби: шкатулки, наприклад, таці для хліба, лампу з гілки дерева. Має купу дипломів та інших відзнак.
Маленький дворик тимчасового помешкання своєї родини він теж перетворив на затишний куточок, в якому пригощає своїх дівчаток смаколиками власного приготування.
Ось такі цікаві люди живуть тепер у нашому місті волею долі. Так хочеться, щоб після стількох втрат і поневірянь їм було тут хоч трішки комфортно, щоб вони відчували: ми тут усі свої, рідні, українці, одна родина, одна країна. Давайте допомагати їм у цьому, бо наша сила у гостинності, розумінні і єдності, бо ж ми «не люди другого сорту, які сохнуть у своїх сотах»… Я це точно знаю…
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
