Золотоніщина багата на події, що зберігаються в пам'яті поколінь. І хоча багато хто асоціює цю землю з чоловічими героями і постатями, жінки також займали важливе місце в її історії. Їхній слід можна знайти у пам'ятках архітектури, історичних легендах та навіть літературних творах.
Церква Святих Жон-мироносиць
Золотоніщина початку ХІХ століття була насичена історіями, які лишили помітний слід у духовному та культурному житті регіону. Одним із таких історичних об’єктів є церква Святих Жон-мироносиць, відома також під назвою Кладовищенська. Храм, побудований у 1865 році на кошти купця 1-ї гільдії Григорія Юнакова, був дерев’яним, побудованим без жодного гвіздка, і мав дзвіницю, що була характерною для багатьох храмів того часу.
При храмі, як і зазвичай, був приписаний приход, до якого входили численні жителі міста та навколишніх хуторів. У книзі «Клировая книжка» Полтавської єпархії на 1902 рік згадується, що в приході церкви Святих Жон-мироносиць було 886 чоловіків і 925 жінок.
Назва храму — Святих Жон-мироносиць, нагадує про жінок, які вели служіння, мируючи тіло Ісуса Христа. В православ’ї цей день, що відзначається в третю неділю після Великодня, є святом, яке наголошує на ролі жінки в релігійному та суспільному житті.
Жінки, які відвідували храм, не тільки брали участь у богослужіннях, але й активно підтримували церкву, забезпечуючи її існування через різні форми пожертвувань та активностей. Ця церква є важливою частиною спадщини Золотонощини і має глибокий духовний зміст, який зберігається до сьогодні. Назва вулиці, що носить ім’я «Мироносицька», нагадує про цей храм та його значення в історії міста і є визнанням величі жінок, які залишили свій слід у релігійній та культурній історії Золотонощини.
Жіночий голос між чоловічих склепінь
Між каштанами, по вулиці Черкаській, стоїть будівля, яка зберігає більше ніж столітню історію. Це колишня жіноча гімназія, споруджена в 1902 році за проєктом архітектора Африкана Балавенського.
Будівля – це не лише архітектурна пам’ятка, це місце, що давало можливість здобути освіту жінці, у часи, коли батьки вважали, що жінка повинна бути насамперед домогосподаркою, матір’ю і дружиною, а не освіченою особистістю. Проте жіночі гімназії, як ця, ставали осередками змін і прогресу в освіті для дівчат.
Звісно, у програмах жіночих гімназій того часу велика увага приділялась побутовим наукам, як от домоводству, співам і танцям. Однак, не менш важливими були основи математики, природничі науки, іноземні мови, література і навіть закон Божий. Це дозволяло дівчатам не лише здобути базову освіту, а й готувало їх до участі в більш широкому соціальному житті.
Жіноча гімназія в Золотоноші проіснувала з 1904 по 1920 роки. Вона бачила етапи боротьби за права жінок на освіту, пережила тяжкі часи війни і окупації, але лишилась як пам’ятка, що точно підтверджує жіночий слід у нашій історії.
Євгенія Антонівна Антейкер (Ленчевська) - учителька російської мови, музики та танців з 1.09.1904 до 1.08.1908 р. Ніна Антонівна Ленчевська - учителька історії, географії та французької мови у 1903-1908 рр. Клеопатра Антонівна Ленчевська - учителька французької та німецької мов з 1906 по 1913 роки.
До речі, серед опікунок жіночої гімназії були шановані у місті жінки. До прикладу, Марія Олександрівна – почесна опікунка Золотоніської жіночої гімназії.
Жінки загалом активно долучалися до підтримки навчальних закладів. Єлизавета Карлівна, власниця винокурного заводу у с. Великій Бурімці, була опікункою церковнопарафіяльної школи с. Велика Бурімка та почесною опікункою міністерської початкової школи с. Велика Бурімка.
Ще один цікавий факт. Золотоніська гімназійна молодь збиралася у літературний актив, який друкувався у "Молоді сили". Серед учасників були й активні дівчата: Ганна Альбрехт, Надія Марківна Аптекар (на її квартирі збирався гурток), Марія та Валентина Аптекар.
Жіночі думи на папері
Літературна спадщина Золотоніщини також містить чимало прикладів жінок, які прославили цей край. Цікавий факт поверхова згадка про Золотоношу є і в повісті «Наймичка». Хоча інформація не точна, але літературний слід від цього непомітним не стає.
До речі, Іван Дробний у своїх дослідженнях зауважував, що мати головної героїні поеми Ліни Костенко «Маруся Чурай» родом із Золотоноші. Таким чином, наше місто безпосередньо причетне до легендарної і трагічної постаті з нашої історії – Марусі Чурай, яка увінчала Україну вінками зі своїх пісень.
Золотоніське родове коріння має і Зінаїда Тулуб (1890-1964). «Перу видатної письменниці належать романи «Людолови» (у двох томах), «В степу безкраїм за Уралом», повість «Моя жизнь», низка кіносценаріїв. «В історії української літератури немає більш трагічної долі, ніж у цієї жінки. Її ім’я упродовж десятиліть залишалося в сутінках історії, а значна частина творчої спадщини була знищена радянськими цензорами ще за її життя. Доля весь час випробовувала мужність, стійкість і доброту Зінаїди Павлівни, і, не здолавши її в життєвій круговерті, прирекла на вічні муки словом», – зауважував Іван Семенович. Нині іменем Зінаїди Тулуб названо одну із вулиць Золотоноші.
Історія жінок Золотоніщини — це історія безлічі невідомих героїнь, чиї життєві шляхи перепліталися з важливими подіями в житті громади. Вони залишили невидимий, але вагомий слід у пам'яті місцевих мешканців, їхні образи знаходять відображення в народних переказах, літературі та культурних пам'ятках. Тому, хоча ми можемо не зустрічати багато фізичних пам'яток, що безпосередньо вшановують жінок, їхній вплив на культуру і історію громади відчутний і сьогодні.
1900 року на сцені місцевого театру виступала актриса Марія Заньковецька.
На Золотоніщині народилася відома радянсько-американська скрипалька і музична педагогиня Неллі Школьнікова.
У Крупському ж жила Анна Іванівна Степанова – спадкова дворянка, власниця маєтку, який потрапив у номер за 1915 рік журналу «Столица и усадьба» який позиціонував себе як «Журнал красивой жизни».
У своїх спогадах інженер В. Спроге у 1916 р. згадував «поміщицю Шелуху» з с. Деньги, яка «была щирая украинка, говорила только на «мове», не могла или не хотела говорить по русски». І ви могли б сказати, мовляв вигадали, але ж ні!
Краєзнавиця Оксана Медалієва опублікувала допис про документ, що зберігається в архівному фонді її сина Анни Іванівни Сергія Шелухіна Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, у якому рукою Любові Миколаївни записано кілька рецептів (фонд ХІ, справа 2721). Так би мовити, стародавні золотоніські рецепти.
Пироги:
2 склянки молока теплого
1 чайна ложка дріжджів
4 яйця збити окремо
сіль
масла столову ложку, цукру чайну ложку.
Все це перемішати та замісити, дати піднятись.
Млинці на соді:
1 фунт гречаного та 1 фунт пшеничного борошна розвести 5 склянками води, покласти сіль, вимішати, вилити і коли сковорідка буде гарячою узяти 1 чайну ложку кислоти та вичавити в ½ склянки холодної води, розмішати, вилити до тіста, розмішати 1 чайну ложку соди у ½ склянці води, влити у тісто. Розмішати та випікати.
А у селі Деньги місцеві жінки опікувались одними з перших літніх ясел-притулків у Полтавській губерній (на той час їх було всього три). За словами Оксани Медалієвої, це були своєрідні садочки на період літніх жнив, коли батьки майже весь час проводили у полі, а діти знаходились без догляду. У результаті діти гинули, зазнавали травм, а головне - їхні пустощі часто ставали причинами пожеж у селі.
Пізніше притулок був створений і у с. Вознесенське, який знаходився під наглядом вчительки Є. Я. Папуші, яка цілий доглядала за дітьми і відпускала їх лише ввечері, деякі залишалися на ніч у притулку. Діти цілий день зайняті грою або слухають розповіді; будь-яка безпечність зупиняється і тим самим дитина звикає до порядку, а добре насіння, закладене у дитину, залишається надовго. Так на довго, що навіть ми чуємо ці свідчення, а минуло на секундочку більше ста років!
Відомо, що в Золотоніші функціонувало і благодійне товариство, і сиротинець, і школа при ньому на час травня 1918 р.
На початку 20 століття у Золотоноші працювала "модистка шляп". І це попри те, що список мешканців Золотоноші на початку ХХ ст. не містить цього фаху і назви "Модистка". Але очевидно власниця не могла бути невідомою серед тогочасників, адже , ательє знаходилось на вул. Хрещатик, в самому центрі.
Серед золотоніських жінок були й відомі підприємиці, дані про яких лишилися в історичних нотатках. Пелагея Андріївна Білокопитова, дворянка, що володіла пивоварним заводом у с. Крупське та мала 7 працівників. Леоніда Аркадіївна Васильєва, дворянка, власниця винокурного заводу у с. Скородистик. 12 працівників. Надія Олександрівна Барятинська, княгиня. Опікувалась слюсарно-ремонтною майстернею різних машин, механізмів - 33 працівника, льонотріпальною фабрикою - 140 працівників, паперовою фабрикою - 96 працівників, млином - 49 працівників та винокурним заводом - 14 працівників.
Золотоніщина має глибокі корені, і хоча жінки в історії часто опиняються в тіні, їхній вплив не можна недооцінювати. Вони відігравали важливу роль як у побутовому житті громади, так і в культурному розвитку. Саме жінки були носіями народних традицій, зберігали сімейний вогнище, передавали наступним поколінням народні пісні, казки, ремесла.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
