«Герої живуть серед нас» - тема шкільної конкурсної роботи. П’ятикласниця Єва Юхимець написала про свого батька – Олексія Вікторовича. Коли ми ближче познайомилися з цим неординарним 40-річним чоловіком, зрозуміли – Герой він не тільки для своїх дітей, а для кожного з нас. Особливо для тих, хто зневірився, втратив сенс життя, хто не бачить змісту завтрашнього дня, не будує планів.

Олексій Юхимець народився у Золотоноші, але проживав з батьками та двома братами і сестрою у селі Сеньківці. Закінчив Драбівецьку школу. Щойно отримав атестат, влаштувався працювати слюсарем у місцеве господарство. Багатодітна родина не мала фінансової можливості для подальшої освіти сина.

  • - А тому, що спеціальність у мене була, бо в школі вивчав тракторну справу, - пояснює. – І разом з атестатом отримав права тракториста-машиніста.

У 2002 році Олексія мобілізували на строкову службу. Проходив її у Болграді на Одещині, 45 окремій механізованій десантній бригаді у складі першої аеромобільної дивізії. Під час служби підписав контракт і в складі миротворчого контингенту був направлений в Ірак.

Після повної демобілізації влаштувався у службу безпеки однієї з черкаських компаній, згодом працював будівельником. Не оминула його й заробітчанська стежка.

Свою долю Олексій зустрів у Великому хуторі, сусідньому селі.

  • - У неї красиве ім’я – Олександра, - зізнається. – Та ні, не строгий у неї характер. Ну, можливо, чуть-чуть. Але вона – мій мотиватор, моя підтримка, моя опора. А ще діти - Роман і Єва. Вони – моя рушійна сила. Не дають зневіритися і опустити руки.

Під час повномасштабного вторгнення Олексій пішов до військкомату. Пройшов військово-лікарську комісію, але йому сказали: «Чекай дзвінка». Дочекався.

Але Олександру з дітьми відправив у Фінляндію. Його сім’ю за кордоном прихистили друзі, з якими познайомилися до війни. Бо у цій країні Юхимці працювали протягом 5-и років. «Це було категоричне рішення чоловіка і я не могла не виконати його», - зізнається жінка.

Олексія направили до Оршанецького навчального центру для військової підготовки. Вишкіл тривав 3 тижні. Після чого потрапив до 11-го прикордонного загону, який тримав оборону на Донеччині.

  • - На той час це був Краматорськ, - уточнює і поринає в спогади свого останнього бою. – Авдіївка. 3 лютого 2023 року. Бої постійні. Прилетів снаряд з ручного протитанкового гранатомета. Була перша година дня. Відразу відірвало обидві руки.

У ту страшну мить у голові мелькнула перша думка: «Що скажу дружині?» Три доби вона не давала йому спокою. «Як сказати? З чого почати? Як підготувати?» Та коли під час чергового переїзду у Вінницький госпіталь таки наважився зателефонувати Олександрі, почув: «Усе знаю. Через 40 хвилин після твого поранення повідомив командир». Олексій ще й сьогодні не знає, як пояснити дії свого керівництва, але тоді він був безмежно вдячний, що позбувся такого тягаря.

Олександра через 5 місяців повернулася в Україну, бо у вересні 22-го чоловік отримав відпустку. Після того повертатися у Фінляндію не захотіла.

Олексій займається настільним тенісом. Постійно тренується. Він – учасник Ігор Нескорених, що проходять у столиці України, де зайняв 4-е місце з цього виду спорту.

  • - Наша команда з ветеранів війни сформована на базі Черкаського МСК «Дніпро», - розповідає. – У кого ампутована одна кінцівка – займається футболом, у кого обидві – грають у сидячий волейбол. Пробували створити баскетбольну команду, але не пішло. Є стрільба з лука, жим штанги, підняття гирі. Наші хлопці займають призові місця у світі.

Цікавлюся, чому обрав саме теніс. Розповідає, як його на цей спорт благословила лікарка реабілітаційного центру у Винниках. Під час першого протезування отримав механічні «руки». Але слабо розроблені культі не давали достатньої амплітуди руху.

  • - Ви яким видом спорту займалися?- поцікавилася реабілітологиня Наталя.
  • - У школі захоплювався футболом, був воротарем. Після армії грав у теніс і волейбол з хлопцями, - відповів.
  • - Теніс- це просто чудово. Зараз примотаємо до культі ракетку і розминайте руку, бо вам треба її розробляти. Буде гарна амплітуда – поставимо гарні протези.

Коли мета була досягнута, теніс не залишив, займався заради задоволення.

Нині в Олексія біонічні протези.

На 95% він може обслуговувати себе самостійно. Більше, він кермує автомобілем, вправляється у дворі мотокосою. Може втримати молотка і забити цвяха.

  • - У мене дві пари біонічних протезів. Їх придбали волонтери з Винників, - додає. – Можливо, вони керуються державними програмами.

Мій співрозмовник має власні принципи: з 2014 року він не сприймає телебачення. Каже, багато що не відповідає дійсності. А розважальні передачі – не на часі.

  • - Коли почалася антитерористична операція на Сході, я мав намір йти воювати добровольцем, - зізнається. – Але дружина була на 7-му місяці вагітності, тому не міг її саму залишити. Вирішили: викличуть-піду.

Переконаний: країна повинна мати професійну армію. Навчену і озброєну. Не для нападу – для захисту, щоб нікому навіть в голову не прийшло пхатися на наші землі. До війни хотів, щоб син проходив строкову службу, мав військові навички, був дисциплінованим, організованим, самостійним і вишколеним. Але долі військового йому не бажає.

Нам випала нагода очно познайомитися з Олексієм та Олександрою. Вони знайшли час завітати до нас у редакцію. Це люди, яким кожному з нас є чого повчитися: вони – неосяжна планета оптимізму і позитиву, цілеспрямованості і драйву. Відкриті і щирі, без крапельки недомовок і якоїсь прихованості. Незламні! Ми знайшли купу точок дотичності, бо вони мають вироблену позицію, колосальний досвід стійкості і витримки.

Грандіозних планів Олексій Вікторович не будує. Втім вони є: виховати дітей, дати їм вищу освіту, вступити до університету і займатися улюбленою справою – будівельника.

  • - Цьогоріч я вже робив спробу стати студентом, - каже. – Подав документи на вступ до Черкаського державного технологічного університету. Але не пройшов за конкурсом. Буду штурмувати наступного року.

Олексій хоче займатися 3D-проектуванням. І ми переконані: у нього все вийде, бо такі люди не звикли відступати. Вони запрограмовані на успіх.

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: Не можна дозволити, щоб і сюди дійшла війна…
Читайте також: Анатолій Чупрун: від солдата до командира, за яким у вогонь і воду

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися