Українське село – це особливий колорит, автентика та натхнення. І на варті усього цього стоїть берегиня роду, основа всіх начал, хранителька та примножувачка найкращих традицій – сільська жінка.
18 грудня 2007 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН було прийнято рішення офіційно оголосити 15 жовтня Міжнародним днем сільських жінок і відзначати його щорічно. Та чи знають про своє узаконене свято власне сільські жінки? Виявляється, що ні. У круговерті щоденних справ і вічної роботи їм ніколи святкувати. Тож, вважаємо своїм обов’язком нагадати про неоціненну роль сільських жінок, які працюють на землі, доглядають за рослинами і тваринами, тягнуть домашнє господарство. Завдяки цим трудівницями на столі є теплий запашний хліб і свіже молоко та вирощені дбайливими руками овочі та фрукти. Але, насамперед, їм належить неоцінення роль берегинь родинного затишку. І з цим завданням наша українська жінка справляється на відмінно. Жіноча сила — це сила самої природи.
Уособленням усіх чеснот української жінки стала наша героїня - мешканка Кропивни Валентина Ролько, яка має 8-річний досвід роботи в овочівництві та понад десятиліття важкої праці дояркою на колгоспній фермі. Трудилася б і донині, та реформа сільського господарства перекроїла життя селянки.
Валентина Василівна народилася в Кропивні, в сім’ї сільських трудівників: мама Галина Михайлівна працювала в рільничій бригаді, батько Василь Филимонович – їздовим на фермі. Валя із старшим братом змалку знали усю сільську домашню роботу.
Після школи навчалася у Тальянківському радгоспі-технікумі, де здобула освіту зоотехніка. Проте перші трудові кроки робила в овочевій бригаді, бо влаштуватися за фахом у рідному селі не могла. Пізніше колгоспне керівництво запропонувало жінці посаду зоотехніка, та вона відмовилася, бо пройшли вже роки.
- На ферму до корів таки пішла, але не зоотехніком, а дояркою, - жартує Валентина Василівна. – У групі було 52 корови. Доїли апаратами. Найулюбленішою з-поміж усіх корів була Лаванда – така смирна та слухняна. Після дойки завжди першою поверталася і виходила у літній баз, першою поверталася й на обідню чи вечірню дойку. Ото за слухняність і отримувала заохочення: більше дерті у мішанку чи окраєць хліба. І високодійною була – 34 літри молока на добу давала!
Коли корова йщла в запуск - готувалася стати мамою, її переводили на сухостійне утримання. Доглядала за ними до отелу доярка Людмила Дудка в окремому сараї. Вона роздоювала й нетелів – корів-первородок.
Старих корів, які видоювалися (давали щороку все менше молока), вибраковували. Замість них групу поповнювали молодими нетелями. Їх називали доярки самі. У Валентини Ролько уся група була «квіткова» - Лілія, Мімоза, Матіола, Мальва, Квітка, Красуня… Це ж як треба було любити свою роботу, щоб через десятиліття пам’ятати назву кожної тварини!
Її робочий день починався о 5-ій ранку. Друга дойка була об 11-ій дня. Як розтлумачує, одну групу корів доїли 2 доярки: одна - вранці і в обід, а друга – вечір і ранок, або в обід і ввечері. Кожен сьомий день – вихідний. Згодом став четвертий.
- Дояркою було працювати важко, доки не втяглася, - зізнається щиро. – В овочевій бригаді було набагато важче, бо все обробляли вручну, механізованих процесів не було. Вирощували усе, починаючи від кабачків і закінчуючи пізньої капустою. Бажаючим овочівникам запастися овочами не відмовляли: виписували в рахунок зарплати відсоток.
На молочно-товарній фермі була набагато вища зарплатня. Якщо в овочевій бригаді отримувала 84 рублі, то на фермі – 500-600! Тоді й пожалкувала за свої 8 років в овочівництві.
За високі надої доярок преміювали, переважно дарували електротовари.
Окрім колгоспної роботи встигала обробляти й домашні 45 сотих городу. Народила і виховала двох дітей – Світлану і Віталія. Доки були маленькі діти, допомагала мама. А підросли донька із сином, то кожен мав свої городні обов’язки. Приходили із школи – і за сапи.
- Тепер прошу у них вибачення: пробачте, що була вам більше за батька, аніж за матір. Вічна сільська робота…
Більший обсяг роботи брала на себе старша Світланка. «Прикривала Віталика». У них зараз свої секрети від мами, діляться між собою проблемами, навіть не вносячи зайвого у вуха неньці. А не зізнаватися є про що: Віталій – в лавах ЗСУ, на фронті.
Коли із села вивезли останніх корів, лишилася без роботи. Перенесла інсульт. Отримала групу інвалідності. Може, якби була при роботі, зайнята, то болячка й оминула. А так в числі 44-х працівників ферми – за бортом.
Частина кропивнянських жінок влаштувалися санітарками в Черкаську обласну лікарню, працюють вахтовим методом: доба через три. Кликали й Валентину, та вона відмовилася. Здоров’я вже не те, але більше боїться підвести людей.
- Уже такі роки, що на роботу влаштуватися дуже проблемно. І на заробітки – куди рипаться…
Нині доглядає 60 сотих городу. Разом з чоловіком тримають корову, свиней, качок, курей.
- Як важко не було на фермі, та за своєю роботою сумую. Було всього. Натомишся і кричиш: «Покину». Але приходить день і ти – затребуваний, між людьми. Є віддушина.
Дякуємо, сільська жінко, за прекрасне, добре серце, яке об’єднує родину, колектив, націю! Міцного здоров’я вам, хранительки української душі та нації, миру та довголіття! Низько вклоняємося сільським трудівницям, нехай ваші працьовиті руки завжди залишаються ніжними, а з лиця ніколи не сходить посмішка.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
