У травні благодатнівцю Іванові Сергієнку виповнилося 26 років. 26! А хлопець уже відвоював, комісований, після складного поранення має інвалідність 1-ої групи.
- У мене ще немає біографії, - каже відверто, погоджуючись на розмову. – Якщо будете щось запитувати – відповідатиму. Бо що вам розказувать – не знаю.
2002 рік.
Хлопчина народився у Києві. Коли йому виповнилося 8, батьки переїхали у Благодатне на Золотоніщині. Закінчив місцеву школу. Мріяв бути військовим. Вступив до Золотоніського державного професійного ліцею. Здобув диплом водія. У 2016 році Івана мобілізували до лав Збройних сил України. Добровільно підписав контракт на службу у Сухопутних військах.
- Спочатку була 101-а окрема бригада, а потім – Золотоніський полк ППО, куди перевівся у 2016році згідно з наказом начальника штабу.
Звільнився у 2020 році і поїхав працювати за кордон.
Про повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну дізнався на чужині. Відразу ж прийняв рішення повертатися. «Бо я присягав Українському Народу!» 27 лютого 2022 року був у Києві, де вже точилися бої на околицях міста. Залишився обороняти столицю. Воював до повної деокупації Київської області. Потім був госпіталь.
- Легка контузія, нічого серйозного, - пояснює. – Простудився під Ірпенем.
Підлікувався – і на фронт. Тримав оборону на Харківському напрямку. Брав участь у боях під Ізюмом. 4 липня 2022 року отримав тяжке поранення. Стабілізаційний пункт Барвінкового, Близнюків, а потім уже Харківський госпіталь (начебто так зберегла пам’ять).
- На стабіку була перша операція, а потім багато оперативних втручань у Харкові. Далі перевезли у Київський госпіталь, - розповідає Іван і показує одну із світлин, яку зробила мама.
Щоб знову стати на ноги, відновитися пішло 10 місяців, майже рік боротьби за життя. Після цього Сергієнка комісували, встановивши групу інвалідності.
2022 рік.
Але свою війну він не закінчив. Він продовжує спротив ворогу, обравши стежку волонтерства. Разом з однодумцями займається постачанням авто з-за кордону для військовослужбовців. Створив команду з ветеранів війни.
- Ми тримаємося купи. У команді ті, кому я довіряю на 100 відсотків, без зайвих розмов, узгоджень, уточнень. Це люди, які пройшли війну, яким не треба нічого абсолютно пояснювать, - розповідає про команду колег.
За кордон Іван з товаришами дістається автобусом з Києва. Понад добу у дорозі до Литви, де вибирають і купують автомобіль. А потім вже придбаним авто повертаються в Україну, виконуючи замовлення військових. У більшості випадків гроші на авто збирають самі військовослужбовці, які потребують коліс. Зрідка – це волонтерські збори. Такої техніки вже перегнали близько 50 одиниць, серед них і авто для цивільних потреб.
Зізнається, витримувати переїзд – складно фізично. Терпить, бо розуміє наскільки потрібно це воїнам на фронті.
Як сприйняв своє поранення, яке викинуло із строю?
- Був дуже радий, що не загинув. Бо смерть була поруч. У бойових діях брав участь і після поранення. А зараз соціалізувався в іншому напрямку, бо треба жити далі, - думки 26-річного ветерана ідентичні переконанням мудрої людини, яка вже здолала життєве поле. - Треба виховувати цілеспрямовану націю українців, бо ця війна не остання. Як показує історія, нас чекає ще не одна війна.
Іван Сергієнко зневажає ухилянтів і хитрунів, які за всяку ціну намагаються відмазатися від служби. «Це люди, які обрали страх. Людей, які між страхом і війною віддали перевагу страху, то їх окрім цих обох позицій ще й ганьба!» Він виключив таких і їм подібних із свого оточення.
- Є такі й серед моїх однокласників, колишніх друзів, з якими працював у чужій країні. Коли я повертався із-за кордону, усім їм озвучив свою позицію. Запропонував їхати в Україну, міг забрати власним авто. Але ніхто не згодився…
Однак є в Івана за межами України друзі, котрі йому допомагають фінансово для військових. Вони з числа тих, хто близько 10 років на чужині. Це вихідці з Донбасу, яких доля вигнала з рідного краю у 2015-2016 роках. «І це при тому, - уточнює, - що люди мають незначні статки там».
- Люди, котрі хльобнули горя і залишилися без нічого – більш щирі і відкриті, - додає. – Вони знають, що це таке – втратити все нажите.
Зізнається, що в його оточенні нема людей, для яких війни не існує. І в ситуації, де ігнорують військові дії, допомогу фронту, підтримку сімей загиблих, - дякувати богу, не потрапляв. Хоча інцидент одного разу був.
- Я тебе туди не відправляв, - почув від українця у Литві. Реакція була дуже гострою. Вчасно зупинили товариші-ветерани.
Вчорашній воїн із свіжими ранами не може зрозуміти людей, які ігнорують загальнонаціональну хвилину мовчання. Переконаний, що люди просто не хочуть розуміти її важливість для тих, хто втратив найдорожчих, для тих, хто ще тримає зброю, для тих, хто відвоював. Люди ідуть, їдуть, спішать у своїх справах, не тямлячи, якою ціною для них здобули ці будні хлопці у чоботях і пікселях…
Минулого року Іван одружився. Він не хоче, щоб його діти брали до рук зброю, але якщо така потреба виникне, то поставиться з розумінням до їхнього вибору.
- Мої батьки завжди і в усьому мене підтримують. Я дуже їм вдячний. Звичайно, я перепросив у них за те, що приношу їм переживання, безсонні ночі… Коли отримав поранення, мій батько мобілізувався. Добровільно! Моментально! Така у нас була домовленість! Йому 50 і він інвалід 2-ої групи.
Такі вони – благодатнівські Сергієнки! Без гасел і гучних слів – патріоти і віддані українці, готові жертвувати життям і здоров’ям заради волі рідної краю. Пишаюся! І низько схиляю голову перед такими синами і батьками, у жилах яких б’ється чиста українська кров.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
